Замогильні записки - де Шатобріан Франсуа Рене - Страница 153

О пів на дев’яту вечір закінчився; я повернувся до себе і ліг спати, знеможений від утоми.

У п’ятницю 1 червня я встав о п’ятій ранку; о шостій пішов у Мюленбад (купальня при млині): болящі тіснилися навколо джерела, прогулювалися дерев’яною галереєю з колонами або садом, що прилягав до цієї галереї. Пані дружина дофіна з’явилася в жалюгідному платті із сірого шовку, з потертою шаллю на плечах і в старому капелюсі. Здавалося, вона сама латала свій одяг, як її мати в Консьєржері. Пан О’Хежерті, берейтор принцеси, підтримував її під руку. Вона змішалася з натовпом і простягнула свій кухлик жінкам, що черпали воду із джерела. Ніхто не звертав уваги на пані графиню де Марн. Заклад, що звався Мюленбад, побудувала в 1762 році Марія Терезія, її бабуся; вона ж подарувала Карлсбаду дзвони, яким судилося прикликати її онучку до підніжжя хреста.

Коли Madame увійшла до саду, я кинувся до неї: її, схоже, здивувало це догоджання царедворця. Я рідко вставав так рано ради найясніших осіб, хіба що 13 лютого 1820 року, коли поспішив в Оперу до герцога Беррійського. Принцеса дозволила мені п’ять чи шість разів обійти разом з нею сад, говорила привітно, обіцяла прийняти мене о другій годині і дати мені лист. Я скромно пішов, нашвидку поснідав і решту часу гуляв околицями.

4

Остання розмова з дружиною дофіна. – Від’їзд

Карлсбад, 1 червня 1833 року

О першій годині пополудні я прийшов до пані дружини дофіна.

– Ви хочете поїхати сьогодні, пане де Шатобріан?

– З дозволу Вашої Величності. Я постараюся застати пані герцогиню Беррійську у Франції, інакше мені доведеться вирушити на Сицилію, і Її Королівська Високість не скоро отримає довгождану відповідь.

– Ось лист. Про всяк випадок я не називаю в ньому вашого імені, щоб не наражати вас на небезпеку. Прочитайте.

Я прочитав записку, написану рукою пані дружини дофіна; я переписав її слово в слово.

М. Т.»

Я здивувався стриманості цього послання: кілька розпливчастих пояснень прихильності погано приховували внутрішню сухість. Я чемно зауважив це пані дружині дофіна і знову почав обстоювати інтереси бідолашної полонянки. Madame відповіла мені, що все залежить від короля. Вона пообіцяла виявити співчуття до сестри, але ні в голосі, ні в тоні її я не почув щирості, радше в них звучало стримане роздратування. Я вирішив, що справу моєї клієнтки програно. Я змінив тему і заговорив про Генріха V. Оскільки я завжди на свій страх і ризик намагався просвітити Бурбонів і висловлював їм те, що думаю, я визнав за свій обов’язок бути з принцесою щиросердим; я відверто і без лестощів завів мову про виховання пана герцога Бордоського.

– Я знаю, що ви, пані, з прихильною увагою прочитали брошуру, в кінці якої я висловлюю кілька думок щодо виховання Генріха V. Я побоююся, чи не шкодить справі оточення хлопця: пани де Дамас, де Блакас і Латіль не популярні у Франції.

Madame погодилася зі мною; за пана де Дамаса вона навіть і не думала заступатись і лише згадала двома-трьома словами його відвагу, непідкупність і благочестя.

– У вересні Генріх V стане повнолітнім. Чи не вважаєте ви, пані, що варто було б утворити раду і оточити Генріха V людьми, на яких Франція не дивиться з таким упередженням?

– Пане де Шатобріан, що більше радників, то більше думок; і потім, кого ви могли б запропонувати?

– Пана де Віллеля.

Madame, схилена над рукоділлям, завмерла з голкою в руці; вона поглянула на мене здивовано і, у свою чергу, здивувала мене досить правильною оцінкою вдачі і складу розуму пана де Віллеля. Вона вважала його не більш ніж спритним чиновником.

– Ви занадто суворі, пані, – заперечив я, – пан де Віллель любить порядок, облік, він людина поміркована, спокійна, можливості його невичерпні; якби він не прагнув стати першою людиною, для чого в нього бракує таланту, його варто було б включити до королівської ради довічно; він незамінний. Його присутність поряд з Генріхом V мала б якнайкращий вплив.

– Я думала, ви не любите пана де Віллеля.

– Я зневажав би себе, якби після падіння трону зберігав у душі почуття дрібного суперництва. Чвари серед роялістів завдали стільки лиха; я всім серцем шкодую про них і готовий просити вибачення у тих, хто був несправедливий до мене. Я благаю Вашу Величність повірити, що не хизуюся вдаваною великодушністю і не закладаю основу майбутнього добробуту. Чого мені просити у Карла X у вигнанні? А якщо настане Реставрація, хіба на той час я не спочиватиму в могилі?

Madame поглянула на мене приязно; у доброті своїй вона похвалила мене скупими словами: «Чудово, пане де Шатобріан!» Здавалося, її не переставало дивувати, що Шатобріан зовсім не схожий на ту людину, яку їй описували.

– Є інша підхожа особа, пані, – вів далі я, – мій благородний друг пан Лене. У Франції було троє людей, яким у жодному разі не слід було присягати Філіпу: я, пан Лене і пан Руає-Коллар. Не залежачи від уряду і стоячи на різних позиціях, ми утворили б тріумвірат, який мав би деякий вплив. Пан Лене склав присягу через слабість, пан Руає-Коллар – через гордість; одного це зведе в могилу, інший буде цим жити, як живе всім, що робить, бо все, що він робить, гідне захоплення.

– Ви залишилися задоволені герцогом Бордоським?

– Він чарівний. Кажуть, Ваша Величність трохи потурає його забаганкам.

– О ні-ні. Якої ви думки про його здоров’я?

– Здається, він чудово себе почуває; трохи слабкий і блідуватий.

– Часто буває і так, що у нього на щоках грає рум’янець, але він такий нервовий. Пана дофіна серйозно поважають в армії, правда? серйозно поважають? про нього згадують, адже так?

Це несподіване питання, не пов’язане з тим, про що ми говорили, відкрило мені таємну рану, яку залишили в серці дружини дофіна події в Сен-Клу і Рамбує. Вона запитала про чоловіка, щоб заспокоїти себе; я вгадав думку принцеси і дружини; я запевнив її, і не без підстав, що в армії згадують про справедливість, чесноти, хоробрість верховного головнокомандувача.

Бачачи, що настає час прогулянки, я запитав:

– У Вашої Величності немає більше наказів? Я не хотів би вам докучати.

– Перекажіть вашим друзям, що я дуже люблю Францію. Хай вони не забувають, що я француженка. Я прошу вас неодмінно переказати їм це; ви потішите мене, якщо скажете французам, що я справді сумую за Францією; я дуже тужу за Францією.

– Ах, пані, що вам до Франції? Ви стільки страждали, невже ви ще можете відчувати тугу за батьківщиною?

– Ні-ні, пане де Шатобріан, неодмінно скажіть їм усім, що я француженка; я – француженка.

Madame залишила мене; я ще довго стояв на сходах, не наважуючись вийти на вулицю; я й досі не можу згадувати цю сцену без сліз.

Повернувшись на заїжджий двір, я вдягнув дорожній одяг. Поки закладали коляску, Трогофф теревенив не вгаваючи; він повторював, що пані дружина дофіна дуже мною задоволена, що вона цього не приховує і розповідає про це всім і кожному. «Ваша подорож – велика справа! – волав Трогофф, намагаючись перекричати своїх солов’їв. – Ви побачите, які будуть результати!» Я не вірив ні в які результати.

І виявився правий: того ж вечора до Карлсбада мав приїхати герцог Бордоський. Всі чекали його, але мені про це нічого не сказали. Я передбачливо зробив вигляд, ніби нічого не знаю.