Замогильні записки - де Шатобріан Франсуа Рене - Страница 133

Хай буде воля Божа, щоб промисловість, що обіцяє нам нове благоденство, не обманула наших сподівань, щоб вона показала себе такою ж плідною і зробила б такі ж важливі послуги освіті, що й моральність, на якій стояло старе суспільство! Час покаже, чи не є вона всього лише млявим породженням тих кволих умів, що не здатні вирватися за межі матеріального світу.

Хоча місія моя вичерпала себе з кінцем законної монархії, я всіма силами душі бажаю тріумфу Франції, хоч якому б уряду підкорялась вона, йдучи за своїми легковажними примхами. Що до мене, мені більше нічого не потрібно; я хотів би лише одного: не набагато довше пережити будівлю, що впала на моїх очах. Роки, проте, подібні до Альп: досить подолати один перевал, як попереду виростає нове гірське пасмо. На жаль! найвищі, найостанніші гори безлюдні, безплідні і вкриті сивиною.

Частина четверта

Книга тридцять п'ята

1

Вступ

Розлучаючись із кар’єрою солдата і мандрівця, я відчував сум; нині я, каторжанин, що покинув світські й придворні галери, віддаюся веселощам. Вірний моїм переконанням і клятвам, я не зрадив ні свободу, ні короля; я не нажив ні багатств, ні почестей; я йду таким самим жебраком, як прийшов. Радіючи прощанню з ненависною мені політикою, я з легким серцем іду на спочинок.

Будь же благословенна, душе моя, рідна, безцінна незалежносте! Прийди, поверни мені мої «Записки», моє друге «я», якому ти служиш повірницею, кумиром і музою. Дозвілля надихає оповіді: зазнавши корабельної аварії, я розповідатиму її історію прибережним рибалкам. Віддавшись споконвічним потягам моєї натури, я знову обертаюся на вільного подорожанина; я кінчаю мій шлях так само, як його почав. Коло моїх днів, замикаючись, приводить мене в початкову точку. Дорогою, яку колись долав безтурботний рекрут, нині шкандибає вельми досвідчений ветеран: абшит у ківері, нашивки часу на рукаві, ранець, повний літ, за спиною. Хто знає? Можливо, крок за кроком я наближуся до мрій моєї юності? Я покличу на допомогу безліч марень, щоб вони захистили мене від орди істин, кількість яких похилі літа множать, як руїни – злих драконів. У моїй владі зв’язати протилежні краї мого існування, перемішати віддалені епохи, злити воєдино омани різних століть, бо вигнаний монарх, якого я зустрів, тільки що покинувши рідну домівку, знову йде у вигнання тепер, коли я прямую до свого останнього притулку.

2

‹…› Розгром архієпископства

Роялісти, люди найдостойніші, але часом нерозумні, нерідко сварливі, які ніколи не замислюються про можливі наслідки своїх вчинків і переконані, що для відновлення законної монархії досить пов’язати краватку певного кольору або встромити в петлицю умовлену квітку, стали причиною найсумніших сцен. Було цілком очевидно, що революційна партія скористається богослужінням на спомин про герцога Беррійського і зчинить галас; проте легітимісти були недостатньо сильні, щоб протистояти натиску республіканців, а уряд недостатньо міцно стояв на ногах, щоб підтримати порядок; тому церкву було розорено. Аптекар, що вірив у прогрес і Вольтера, відважно розправився із дзвіницею 1300 року і хрестом, який інші варвари одного разу, наприкінці IX сторіччя, вже скинули додолу.

Наслідком цих героїчних діянь освіченого фармацевта стало розграбування єпископського палацу, осквернення святинь, і процесії, котрі повторюють ті, які йшли колись вулицями Ліона: бракувало лише ката і жертв, зате предосить було полішинелів, масок та інших приваб карнавалу. Кортеж блазнів-святотатців рухався по одному берегу Сени, а по іншому, вдаючи, ніби поспішає на допомогу, простувала національна гвардія. Річка відокремлювала порядок від анархії. Запевняють, ніби одна обдарована людина поцікавилася поглянути на цю картину і, побачивши, як пливуть Сеною ризи і книги, сказала: «Яка прикрість, що туди не шпурнули й архієпископа!» Віщі слова, бо як насправді мало бути потішно втопити в річці архієпископа; ніщо так сильно не наближає до свободи й освіти! Ми, стародавні свідки стародавніх подій, вважали за свій обов’язок повідомити вас, що нинішні події – всього лише бліді й жалюгідні наслідування. Інстинкт ще пориває вас до революції, але вам уже бракує сил; ви здатні переступити закон лише в уяві; ви хотіли б сотворити зло, але в серці вашому мало відваги, а в руках – мало сили; ви ще побачите вбивства, але не будете братися за них самі. Якщо ви хочете Липневій революції величі, постарайтеся, щоб пан Каде де Гассікур не залишався її реальним героєм, а Має – героєм ідеальним.

3

Моя брошура «Про Реставрацію і виборну монархію»

Париж, кінець березня 1831

Я був далекий від істини, коли думав, що після закінчення липневих подій заживу спокійно. Повалення трьох монархів змусило мене порозумітися з палатою перів; не міг я обійти мовчанкою і вигнання цих трьох королів із Франції. З другого боку, газети Філіпа запитували мене, чому я відмовляюся служити революції, що освятила принципи, які я відстоював і прославляв: мені довелося взяти слово, щоб розповісти і про загальні істини, і про те, що стосувалося тільки мене. Уривок з невеликої, приреченої на забуття брошури «Про Реставрацію і виборну монархію» продовжить розповідь про мене і мій час:

«Позбавлений теперішнього, живучи лише неясною надією на замогильне майбутнє, я не хочу, щоб мені могли поставити на карб нинішню мовчанку. Я не маю права мовчати, коли Реставрацію, в якій я брав таку гарячу участь, щодня закидають образами і на моїх очах оголошують поза законом. У середні віки в часи великих лих ченця ув’язнювали у вежу, і він сидів там на хлібі й воді ради порятунку народу. У мене є чимало спільного з цим ченцем XII сторіччя; з віконця моєї спокутної в’язниці я звернув до перехожих мою останню проповідь. У цій останній моїй промові, виголошеній у палаті перів, я передбачив: на Липневу монархію чекає вибір між славою і надзвичайними законами; третього не дано; ця монархія жива лише завдяки пресі, але преса ж її і вбиває; якщо вона не завоює славу, її поглине свобода; якщо ж вона здійме руки на цю свободу, її чекає смерть. Гарні ж ми будемо, якщо, піднявшись на барикади і прогнавши трьох королів в ім’я свободи друку, зведемо нові барикади проти цієї свободи! Як же, проте, бути? Хіба зможуть трибунали і закони, навіть діючи спільно, стримати письменників? Новий уряд – дитя, що вміє ходити тільки з чужою допомогою. Отже, всій нації доведеться впасти в дитинство? Але чи не перекине свою колиску це страшне немовля, вигодуване кров’ю перемоги на незліченних бівуаках? Лише старовинний рід, що корінням сягає в минуле, може безстрашно підставляти груди вітрам вільної преси.

…

Слухаючи нинішніх красномовців, можна подумати, що единбурзькі вигнанці – нікчемні люди у світі і що їхня відсутність серед нас – дрібниця! Нині сучасному бракує тільки минулого – яка дещиця! Неначе кожне попереднє сторіччя не лежить в основі наступного, неначе сьогоднішній день може ширяти в повітрі! Хоч скільки б марнославство наше зневажалося спогадами, хоч скільки б ми замазували герби з ліліями, хоч скільки б оголошували поза законом імена та осіб, ми не можемо не визнати, що без цієї родини, у якої за плечима тисячолітня історія, життя наше помітно спорожніло. Ці люди, що нині здаються такими жалюгідними, своїм падінням похитнули Європу. Якщо тільки події розвиватимуться природним чином і увінчаються тим, чим належить за логікою речей, стане ясно, що разом з Карлом X зреклися престолу представники всіх старовинних династій, великі васали минулого, які підкорялися сюзеренам Капетам.