Замогильні записки - де Шатобріан Франсуа Рене - Страница 121

Чекаючи на повернення пана де Жівре, я зайнявся обороною нашого кварталу. Мешканці передмістя Монруж і робітники тамтешніх каменоломень тягнулися до Парижа через заставу Анфер. Каменоломні ці схожі на ті монмартрські каменоломні, що так дуже налякали мадемуазель де Морне, коли вона тікала з Парижа Варфоломіївської ночі. Проходячи нашою вулицею повз будинок, що належить місіонерській громаді, вони вдерлися туди; два десятки священиків мусили рятуватися втечею; кубло фанатиків зазнало філософічного грабежу; їхні ліжка і книги запалали у вогнищі, розпаленому просто серед вулиці. Про цю дрібницю ніхто не пам’ятає. Хіба комусь є діло до священиків та їхніх утрат? Я прихистив у себе сімох чи вісьмох біженців; вони кілька днів ховалися в моєму будинку. З допомогою сусіда, пана Араго, я роздобув їм паспорти, і вони вирушили проповідувати слово Боже в інших широтах. «Втеча святих не раз рятувала народи, Utilis populis fuga sanctorum».

8

Палата депутатів. – Пан де Мортемар

Ордонансів було п’ять: перший скасовував ті, що були ухвалені 25 липня, другий пропонував обом палатам почати засідання 3 серпня, третій призначав пана де Мортемара міністром закордонних справ і головою ради, четвертий і п’ятий називали імена нового військового міністра і нового міністра фінансів: посади ці призначалися генералові Жерару та панові Казимиру Пер’є. Коли я нарешті побачився з паном де Мортемаром у пера – охоронця печатки, він запевнив мене, що змушений був залишитися у пана де Семонвіля, тому що із Сен-Клу він повертався пішки, йому довелося піти в обхід, він пробрався в Булонський ліс через пролам в огорожі і намуляв собі ногу. Гідне жалю, що, перш ніж оголошувати волю короля, пан де Мортемар не спробував побачитися із впливовими людьми і схилити їх на бік законної монархії. Коли ж нові ордонанси пролунали несподівано серед непідготовлених депутатів, ніхто не наважився висловити свою думку. Єдиною відповіддю стали страшні слова Бенжамена Констана: «Ми наперед знаємо, що скажуть нам пери: вони погодяться із скасуванням попередніх ордонансів і на тому заспокояться. Щодо мене, я не вирішуватиму долю королівської династії, я скажу про інше: король відбудеться дуже легко, якщо, розстрілявши свій народ, скаже просто: «Я все це скасовую».

Чи закінчив би Констан, який не хотів вирішувати долю королівської династії, свій виступ тими самими словами, якби спершу до нього звернулися з мовою, сповненою поваги до його талантів і цілком обґрунтованих амбіцій? Мені щиро шкода хороброго і чесного пана де Мортемара, коли я думаю, що законний монарх, можливо, залишився б на престолі, якби повноважний посланник короля розшукав у Парижі бодай двох депутатів і, пройшовши пішки три льє, не намуляв собі п’яту. Панові де Мортемару не судилося виконати ордонанси свого давнього повелителя – інший ордонанс відправив його до Санкт-Петербурґа, де він мав очолити нашу місію. Ах! навіщо я відмовився прийняти з рук Луї-Філіпа портфель міністра закордонних справ, аби знову вирушити послом на береги Тибру, до милої моєму серцю столиці Італії? Але на жаль! як зміг би я підвести очі на мою милу? Мені весь час здавалось би, що вона мене соромиться.

9

Паризькі вулиці. – Генерал Дюбур. – Жалобна церемонія біля колонади Лувру. – Молодь несе мене на руках до палати перів

Вранці 30 липня я отримав від пера – охоронця печатки записку із запрошенням до Люксембурзького палацу на збори перів; перш ніж вирушити туди, я вирішив поглянути, що робиться в місті. Я спустився вулицею Анфер на площу Сен-Мішель і пішов далі вулицею Дофіна. Біля вищерблених кулями барикад ще не стихли заворушення. Я порівнював те, що постало моїм очам, з грандіозними подіями 1789 року, і мені здавалося, що навколо панують тиша і спокій: навіч було перетворення звичаїв.

На Новому мосту в руках у статуї Генріха IV маяв, як колись прапорець Ліги, триколірний прапор. Простолюдини говорили, дивлячись на бронзового короля: «Ти б не накоїв таких дурниць, старий». На Шкільній набережній було багатолюдно; вдалині я помітив верхового генерала у супроводі двох ад’ютантів, теж верхи. Я рушив у той бік. Пробираючись крізь натовп, я роздивлявся генерала: оперезаний трибарвною перев’яззю, в капелюсі, надітому набакир і зсунутому на потилицю, він, у свою чергу, теж помітив мене і вигукнув: «Ти ба, віконт!» І тут я з подивом упізнав у генералі полковника чи капітана Дюбура, мого товариша по гентському вичинанню, який під час нашого повернення до Парижа відиняв ворота зустрічних міст ім’ям Людовіка XVIII і нагодував нас половиною барана в арнувільському притулку. Газети розписали цього офіцера як суворого сивовусого республіканця, який не захотів служити під керівництвом імператора-тирана і змушений був від бідності купити у лахмітника потертий мундир часів Ларевеєра-Лепо. У відповідь на його оклик я, у свою чергу, вигукнув: «Як! це ви…» Не спішуючись, він поверх кінської шиї простягнув мені руку; я потиснув її. Навколо нас зібрався натовп. «Мій дорогий, – голосно звернувся до мене воєначальник тимчасового уряду, показуючи рукою на Лувр, – їх було там дванадцять сотень: ми дали їм добрячого копняка під зад; ну й драпонули ж вони! ну й драпонули!» Ад’ютанти генерала Дюбура вибухнули грубим реготом, до якого дружно приєднався весь набрід навколо нас, після чого генерал пришпорив свою шкапу і вона рвонула, як скажена, а слідом за нею – два інших Росінанти, чиї ноги так летіли по бруківці, що здавалося, ніби вони ось-ось попадають і скинуть своїх вершників.

Так гордовито помчав од мене Діомед з Ратуші, а втім, людина відважна і недурна. Я знав легковірних людей, що сприймали серйозно всі героїчні легенди 1830 року: вони червоніли від переказування цієї сцени, бо вона руйнувала дещицю їхніх ілюзій. Я й сам згоряв від сорому, виявляючи комічний бік найбільших революцій і простодушність народу, який так легко давався на обман.

Пан Луї Блан у першому томі своєї чудової «Історії десяти років», опублікованої уже після того, як я закінчив наведений вище епізод, підтверджує мою розповідь: «Людина середнього зросту, з енергійним обличчям, одягнена в генеральський мундир, перетинала Ринок Невинноубієнних у супроводі багатьох озброєних людей. Свій мундир, куплений у лахмітника, ця людина отримала від пана Еваріста Дюмулена, редактора «Констітюсйонель», а еполети – від актора Перлі, вхожого за куліси Комічної опери. «Що це за генерал?» – запитували з усіх боків. «Це генерал Дюбур», – відповідав почет вершника, і народ, ніколи раніше не чувши цього імені, гукав: «Хай живе генерал Дюбур!» [88]

За декілька кроків на мене чекало інше видовище: перед колонадою Лувру було вирито могилу, в неї опускали тіла вбитих, а священик у стихарі і єпитрахилі молився за упокій їхніх душ. Я зняв капелюха й осінив себе хресним знаменням. Натовп з мовчазною пошаною спостерігав за церемонією, зобов’язаною своєю величчю виключно релігії. Спогади і думки налинули на мене з такою силою, що я закляк, не маючи сил рушити з місця. Раптом я відчув, що натовп напирає на мене; пролунав вигук: «Хай живе захисник свободи друку!» Мене виказала сивина. Якісь молоді люди ураз підняли мене в повітря і загукали: «Куди ви йдете? ми вас донесемо!» Я не знав, що відповісти; я дякував, я відбивався, я благав опустити мене на землю. До початку зборів у палаті перів ще залишався час. Юнаки продовжували гукати: «Куди ви йдете? куди ви йдете?» Я сказав навмання: «Та хоч би й у Пале-Руаяль», і вони одразу понесли мене туди, вигукуючи: «Хай живе Хартія! Хай живе свобода друку! Хай живе Шатобріан!» У Фонтанному дворі ми зустріли книгаря пана Барба; він почув вигуки і вийшов з дому, щоб обійняти мене.

Ми прибули в Пале-Руаяль; мене увіпхнули в кафе на дерев’яній галереї. Я вмирав від жари. Я благав відпустити мою славну персону на волю; та ба: молодь не бажала розлучатися зі мною. У натовпі виділявся чоловік у куртці із закасаними рукавами, із забрудненими руками, похмурим обличчям і палаючими очима, які мені не раз доводилося бачити на початку революції: він весь час намагався пробитися до мене ближче, а молодь відштовхувала його. Я так і не дізнався, як його звали і що йому було від мене потрібно.