Замогильні записки - де Шатобріан Франсуа Рене - Страница 114

Книга тридцять перша

7

Свято на честь великої княгині Єлени на віллі Медічі

Я давав бали і влаштовував прийоми в Лондоні та Парижі і, хоча народжений в іншій пустелі, не так уже погано справлявся зі своєю роллю в цих нових краях; але я навіть не підозрював, що таке святкування в Римі: у них є щось античне, що зближує втіхи зі смертю. Вілла Медічі, де самі сади вже являють собою дорогоцінну прикрасу і де я приймав сьогодні вранці велику княгиню Єлену, в прекрасному обрамуванні: з одного боку вілла Борґезе і будинок Рафаеля, з іншого вілла на Монте Маріо і горбисті береги Тибру; внизу – весь Рим, подібний до покинутого орлиного гнізда. Між купами дерев прогулювалися серед нащадків Паул і Корнелій перші красуні Неаполя, Флоренції і Мілана; принцеса Єлена здавалася їх повелителькою. Борей, що несподівано налетів з гори, накинувся на бенкетний намет і помчав, несучи обривки тканини і гірлянд, – так само розправився час з тутешнім краєм. Усі члени посольства були в розпачі, що ж до мене, то я відчував якусь іронічну веселість, бачачи, як вітер небесний викрадає мою короткоденну позолоту і швидкоплинні радощі. Намет дуже скоро впорядкували. Спочатку хотіли влаштувати сніданок на терасі, але тепер стіл накрили всередині розкішного палацу; голоси валторн і гобоїв, що їх розносив борей, чимось нагадували мені шелест американських лісів. Гості, що пустували на вітрі, розвіяні вуалі і кучері жінок, sartarella, що не боїться бурі, поетеса, що звертає свої імпровізації до хмар, повітряна куля з вензелем північної принцеси, що відлітає в небо – усе це надавало святу, в якому, здавалося, змішалися звичні мені бурі, нового вигляду.

Як гордилася б подібним торжеством людина, що не прожила на світі так багато років, як я, і ще чутлива до спокус світла й бурі! Я заледве змушую себе згадувати про свій похилий вік, коли вечорами галереями мого будинку серед квітів, вогнів і музики пурхають доньки весни: вони здаються мені зграєю лебедів, що летять у теплі країни. Які розчарування чекають їх попереду? Одні линуть до того, що вже люблять, інші – до того, чого ще не полюбили. У кінці шляху їх чекає гробниця, яких тут так багато, один з тих стародавніх саркофагів, у яких тутешні мешканці тримають воду; їхній прах змішається з прахом багатьох інших легковажних і чарівних створінь. Ці хвилі краси, діамантів, квітів і пір’я хлюпочуть під музику Россіні, що її виконують усі оркестри разом, яка поступово затихає вдалині. Чи не та це мелодія, що чулась мені в зітханні флоридського вітерцю чи в стогонах, що сповнюють храм Ерехтеї в Афінах? Чи це жалкування далеких аквілонів, що колисали мене на хвилях океану? А може, під маскою однієї з цих блискучих італійок ховається моя сильфіда? Ні, моя дріада нерозлучна з луговими вербами, вона залишилася на комбурзькому узліссі – там, де з’явилася мені вперше. Світські забави, що наздогнали мене в кінці життєвого шляху, чужі мені, і все ж у цій феєрії є щось п’янке, і вона крутить мені голову: я знову здобуваю тверезість і холодність розуму, лише побувавши на пустельній площі перед собором Святого Петра або в безлюдному Колізеї. Тоді дрібні земні картини відступають, і очам моїм відкриваються видовища, рідні лише минулій журбі моєї юності.

11

Похвальба

Друг великого Л’Опіталя, канцлер Олів’є, висловлюючись мовою XVI сторіччя, що зневажало церемонії, порівнює французів з мавпами, які видираються на маківку дерева й, усівшись там, показують усьому світу те, що треба було б приховувати. Історія Франції з 1789 року до наших днів доводить справедливість цього порівняння; втім, кожна людина, долаючи життєвий шлях, уподібнюється мавпі канцлера; рано чи пізно всі без сорому виставляють напоказ свої каліцтва. Так і я, познайомивши читачів зі своїми депешами, відчуваю бажання похвалитися: дивлячись на великих людей, які нині кишать усюди, розумієш, що в наші дні тільки лицемір не оголошує сам себе безсмертним.

Чи ви читали дипломатичне листування, присвячене найважливішим подіям минулих епох, що зберігається в архіві міністерства закордонних справ? – Ні.

То, можливо, ви читали листування опубліковане? можливо, вам відомі подробиці перемов дю Белле, д’Осса, Дюперрона і президента Жаннена, можливо, ви заглядали в «Державні мемуари» Вільруа, «Королівські заощадження» Сюллі, в мемуари кардинала Рішельє і листи Мазаріні, в документи, що стосуються Вестфальського договору і Мюнстерського миру? Можливо, вам знайомі донесення Барійона про англійські справи і листування з приводу іспанського спадку, можливо, з-під вашої уваги не випало ім’я пані де Юрсен, можливо, вам попадався на очі «сімейний договір» пана де Шуазеля, можливо, вам не чужі імена Хіменеса, Олівареса і Помбаля, ви знаєте про боротьбу Гуго Гроція за свободу морів, читали його листи обом Оксеншернам, пам’ятаєте про перемови першого міністра Вітта з Петером Гроцієм, другим сином Гуго, нарешті, можливо, погляд ваш привертало зібрання дипломатичних угод? – Ні.