Замогильні записки - де Шатобріан Франсуа Рене - Страница 111

Аддісон подорожував на манір scholar [77]; враження його зводяться до цитат з античних авторів, пересипаних англійськими спогадами: проїжджаючи через Париж, він підніс Буало свої латинські вірші.

Услід за творцем «Катона» до Рима прибув отець Лаба: забавна людина була цей паризький домініканець. Місіонер, що проповідував християнство на Антильських островах, флібустьєр, обдарований математик і архітектор, відважний артилерист, що наводив гармату не гірше за гренадера, вчений історик, що розповів мешканцям Д’єппа про їх стародавні африканські володіння, він мав уїдливий розум і волелюбний характер. Я не знаю іншого мандрівця, який висловив би точніші й ясніші думки про папське правління. Лаба ходить вулицями, бере участь у релігійних процесіях, всюди стромляє свого носа і майже з усього глузує.

Домініканець говорить, що кадіські капуцини спорядили його постільною білизною, яка ось уже десять років новісінька, і що йому доводилося бачити святого Йосипа, одягненого по-іспанськи: зі шпагою при боці та капелюхом під пахвою, у пудреній перуці та окулярах на носі. У Римі він іде до меси. «Ніколи, – згадує він, – не бачив я стільки скалічених музикантів і не чув таких легкозвучних співів. Знавці стверджують, що ця музика не має собі рівних. Я погоджуюся, щоб показати, що розуміюсь на цьому, але якби я не мав честі прислужувати священикові, я втік би з церемонії, що тривала, як мені здалося, не три години, а всі шість».

Що ближче до наших днів, то дужче римські звичаї схожі на нинішні.

У часи Де Бросса римлянки носили перуки; звичай цей дуже давній: Проперцій запитував у своєї «милої», чому вона так любить прикрашати своє волосся:

Галльські жінки, наші прародительки, поставляли волосся Северінам, Пісціям, Фаустінам, Сабінам. Велледа говорить Евдору про свою зачіску: «Це моя діадема, я зберегла її для тебе». Волосся не було найбільшим завоюванням римлян, але виявилося завоюванням найдовговічнішим: у жіночих гробницях часто знаходять перуки, що чудово збереглися; мойри не владні над цією прикрасою, але де те чоло, яке вони вінчали? Запашні пасма, що розпалювали наймінливішу з пристрастей, пережили не одну імперію; смерть, що розбиває будь-які кайдани, не змогла порвати цю найтоншу нитку.

Нині італійки хизуються зачісками з власного волосся, чарівно кокетливими у жінок з народу.

Суддя-мандрівець де Бросс писав свої портрети і картини в манері Вольтера, з яким у нього вийшла комічна суперечка через клаптик землі. Де Бросс не раз розмовляв з принцесою Борґезе, сидячи на краєчку її ліжка. У 1803 році я бачив у палаці Борґезе іншу принцесу – Поліну Бонапарт, яка, подібно до свого брата, спочила, здобувши безліч перемог! Рафаель, якби вона була його сучасницею, зобразив би її у вигляді одного з тих амурів, зіпертих на спини левів, що прикрашають стіни вілли Фарнезіна, і схожа знемога загубила б художника та його модель. Скільки квітів зів’яло вже в тих степах, де блукали мої герої: святий Ієронім і святий Августин, Евдор і Цимодоцея!

Англійці на площі Іспанії, якими їх намалював де Бросс, дуже схожі на тих, яких ми бачимо сьогодні, – вони тримаються один за одного, галасують, поглядають згори вниз на простих смертних, а потому йдуть у свої руді лондонські нетрі, навіть не поглянувши на Колізей. Де Бросс сподобився честі бути рекомендованим Якову III:

«Старшому із синів претендента близько двадцяти років, молодшому п’ятнадцять. Від людей, близько з ними знайомих, я чув, що старший куди кращий за молодшого і його більше люблять у родині; у нього добре серце й відважна вдача; він насилу зносить своє становище і якщо не зможе рано чи пізно змінити свою долю, то не від браку хоробрості. Мені розповіли, що коли іспанці вели війну за Неаполітанське королівство, принц, тоді ще хлопчак, вирушив у плавання, щоб узяти участь в облозі Гаети; він стояв на палубі, і капелюх його впав у воду. Його хотіли підібрати. «Не варто, – відповів принц, – рано чи пізно мені доведеться піти за ним самому».

Де Бросс стверджує, що коли принц Уельський що-небудь почне, його чекає невдача, і пояснює, чому. Виявивши чималу завзятість, Карл Едуард, під ім’ям графа Альбані, повернувся до Рима; батько його помер; сам він одружився з принцесою Штольберґ-Гедерн і замешкав у Тоскані. Не знаю, чи правда це, але, за словами Юма, в 1753 і 1761 роках він таємно відвідав Лондон, був на коронації Георга III і сказав людині, що впізнала його: «Менш за все я заздрю тому, через кого зчинено весь цей галас».

Шлюб претендента не був щасливим; графиня Альбані кинула його й оселилася в Римі: там з нею познайомився інший мандрівець, Бонштеттен; на схилі віку бернський дворянин розповідав мені в Женеві, що береже листи юної графині Альбані.

Альф’єрі вперше побачив дружину претендента у Флоренції, і вона навіки полонила його серцем. «Минуло дванадцять років, – говорить він, – але й зараз, коли, досягнувши жалюгідного віку, позбавленого ілюзій, я пишу всі ці дурниці, я відчуваю, що, хоча кожен день відбирає у неї ще одну частинку тлінної краси – єдиного очарування, над яким вона не владна, я з кожним днем люблю її все дужче. Поряд з нею серце моє робиться піднесенішим, великодушнішим і ніжнішим, але мало цього; наважуся сказати, що і з її серцем завдяки моїй підтримці та підбадьоренню діється те ж саме».

Мені доводилось бачити пані Альбані у Флоренції; час подіяв на неї, але протилежним, ніж звичайно, чином; як правило, з віком на обличчі істоти, що належить до старовинного роду, проступає ознака цього шляхетного походження: графиня Альбані, огрядна жінка з невиразним обличчям, мала вигляд звичайнісінький. Вона була схожа на постарілу матрону з полотна Рубенса. Мені прикро, що те серце, позбувшись підтримки і схвалення Альф’єрі, змушене було шукати іншої допомоги. Нагадаю тут уривок з мого листа до пана де Фонтана про Рим:

«Чи знаєте ви, що графа Альф’єрі я бачив єдиний раз у житті, і чи вгадаєте, як саме? У домовині: мені сказали, що він майже не змінився, вираз його обличчя був шляхетним і серйозним, смерть, без сумніву, лише додала йому суворості; домовина була трохи коротка, голову небіжчика опустили на груди, через що вигляд його став грізним».

Немає нічого сумнішого, ніж перечитувати під старість рядки, написані замолоду: те, що тоді було справжнім, тепер відійшло в минуле.

У 1803 році в Римі мені довелося бачити мигцем останнього із Стюартів – сімдесятидев’ятирічного Генріха IX, кардинала Йоркського. Він мав слабкість прийняти від Георга III пенсію: вдова Карла I марно благала Кромвеля про цю милість. Так, назавжди втративши трон, рід Стюартів згасав ще сто дев’ятнадцять років. Тричі вигнанці-претенденти передавали у спадок примару корони: вони були розумні й відважні; чого ж їм бракувало? милості Господньої.

Утім, вид Рима втішив Стюартів; серед цих нескінченних руїн їхня власна доля постала лише дрібною подією, уламком тонкої колони посеред гігантського звалища. Покидаючи світ, Стюарти мали й іншу втіху: на їхніх очах розвалювалася стара Європа, услід за ними караюча доля обернула на порох інших королів, зокрема й Людовіка XVI, предок якого відмовив у прихистку нащадкові Карла I; а Карл X помер у вигнанні в тому ж віці, що й кардинал Йоркський! а його син та онук блукають по землі, не маючи де притулитися!

Дорожні записки Лаланда, який відвідав Італію в 1765–1766 роках, дотепер залишаються одним з найкращих і найточніших описів римського мистецтва і римських старожитностей. «Я люблю читати істориків і поетів, – говорить він, – але цілком натішитися їх творіннями можна, лише ступивши на ту землю, по якій вони ходили, лише зійшовши на ті пагорби, які вони малювали, лише побачивши плин річок, які вони оспівували». Сказано не так уже й погано для астронома, що харчувався акридами.