Молоко з кров'ю - Дашвар Люко - Страница 41

Льошка себе карав за смерть сина, жахався: може, то кара за те, що побив Марусю, загнав німця у таку страшну халепу, з якої тому й до кінця життя не виплутатися? Щоб хоч трохи прийти до тями, поперед півнів брався за роботу і трудився до пізньої ночі, щоби вже як до хат и долізти, так тільки впасти і забутися. Горілка допомагала. І на ставок — майже не щодня. То водолазів з міста привезе, то земснаряд…

Пізньої осені Льошку викликали в область і запропонували нову посаду — завідувача відділу сільського господарства в обкомі партії.

— Ми і раніше вважали, що ви — справжній комуніст і перспективний працівник, але останній рік показав, як завзято і натхненно може працювати керівник господарства, коли з являються нові стимули, — урочисто похвалив Льошку другий секретар обкому партії, і як не намагалася дрібна сошка, що маячила за Льошчиною спиною, на митах показати секретареві, що про стимули не треба, той так і не зрозумів.

Льошці дали два дні на прийняття рішення, і всю дорогу з обласного центру до Рокитного він похмуро думав про те, що мрія потрапити в обком здійснилася, та він цьому зовсім не радий. «У всякому разі, — плигали думки, — розлучених в обкомі не сприймають, а тягти за собою Марусю… Навряд чи вийде. Чужими стали. Проте можна і спробувати. Зміна обстановки має позитивно вплинути на її… на наші стосунки. А між нами є стосунки?»

Марусю уявив… Оце стала б біля дверей, розкрила б обійми, кинулася б до нього… Усе простив би. Усе! Дітей би нових народили… Жити б почали заново.

Марусю уявив. Горду, мовчазну, красиву до божевілля. «Навряд», — промайнуло, та Льошка вирішив спробувати.

Маруся вишивала чорного хреста на звичайному простирадлі, коли Льошка увійшов до кімнати, сів навпроти неї і сказав:

— Поговорити треба, жінко…

Маруся завмерла і насторожилася.

— Ну… Життя нам обом… серце вирвало. Не загоїться… А жити треба, — почав плутано та безпорадно. — Я поганого не пам'ятаю… Забув! Усе забув. Наче вперше тебе сьогодні бачу І ти. Ти так спробуй… Мені роботу нову запропонували. Завтра ж можемо зібратися і виїхати. Усе спочатку… Давай спробуємо, Марусю…

Маруся рукою голих грудей торкнулася.

— Де моє намисто? — І в очі йому заглядає.

Льошка аж почервонів од гніву. Та втримався.

— Ти мене чула, жінко?

Очі опустила.

— Ти у смерті Юрковій винуватий, — мовила те, чого Льошка так боявся від неї почути.

— Он як? — з гонором, бо одне діло, коли ти себе сам картаєш, а інше — коли тобі це в очі кажуть. — І чого ж це?

— Намисто забрав… — простогнала. — Хлопець іще до свого народження наказав мені — не знімай, мамо, намиста, бо біда стане. А ти…

— А чого ж не розповіла про свій сон?

— А ти б повірив? — та до нього. — Де намисто моє?

— Не знаю! — підхопився. — То як? Поїдеш зі мною?

— А німця де дів? — питає.

Всміхнувся хижо.

— У божевільні твій німець. Пігулками блює… І до кінця життя блюватиме! — Вже несила стриматися. — То як? Їдеш?

Заклякла. В одну точку дивиться.

— Ну… Як знаєш… Сам поїду… Облаштуюся… Працювати почну, а потім по тебе приїду… — глянув на Марусю і зрозумів — навіки прощаються.

Навесні вісімдесят другого Льошка насправді виїхав. Перед тим продав нову хату з газом і стару бабину Ганину. Якусь копійчину Марусі залишив, та більшу частину із собою прихопив. У Рокитне повернувся голодний Поперек, німцева Тетянка повеселішала, а Маруся вирішила викорчувати бузковий кущ, бо вже другий рік той сохнув та сохнув. Копнула під коріння, лопата наштовхнулася на щось тверде. Маруся присіла під кущем і побачила важке коралове намисто.

— Стьопо… — мовила гірко.

З того дня — підмінили жінку. Сміятися на всю вулицю не стала, але кожен із рокитнянців відзначив, як завзято почала поратися Маруся на занехаяному подвір'ї, як часто поливає сухий бузковий кущ і вже не ліпить чорних хрестів з червоними кульками на будь-яке плаття, яке шиє для рокитнянських бабів.

— Врешті очухалася, — казала без осуду стара Нечаїха. — Тільки чого це вона за чоловіком не поїхала?

Нового-старого голову Поперека теж це цікавило. Та й дисциплінована підстилка Тетянка на вушко нашіптувала, що це Маруся свого часу на них листи у район писала.

Одного вечора Поперек увалився до Марусиної хати, всівся, як хазяїн, і наказав:

— Давай! Пригости голову!

— Йдіть собі, — відповіла Маруся і лише міцніше притисла намисто до грудей.

Поперек зміряв Марусю поглядом — смачна, як цукерка!

— Чого викобелюєшся? Лягай! Хочу з тобою аморальні стосунки завести! Ти ж не будеш на себе у район писати?

— У район не буду, — відповіла Маруся. — Чоловікові подзвоню. Він тепер у мене великий начальник в області. Приїде — нараз порядки наведе.

Поперек злякався і здивувався водночас.

— Так він із тобою не розлучився?

— Чого б це? — спекла його чорними очима. І повторила: — Йдіть собі.

Пробували й інші рокитнянські чоловіки до Марусі женихатися, та вона лише всміхалася презирливо і знай лякала потенційних кавалерів Льошкою, що як дізнається, так усім кістки переламає. Та роки спливали, і скоро вже ніхто не вірив, що колись Льошка приїде по Марусю і забере її із собою, і як не ламали голови, не могли зрозуміти, чому Маруся сама не їде до нього, а оце вошкається на тому дворі, плаття шиє і возить до міста яйця і курей на продаж, аби копійчину мати.

Отак і до дев'яностого першого дожили.

Юркові вісімнадцять виповнилося б. А виповнилося Ларці. Гайнула після школи до міста на навчання, перед тим побожилася матері, що нізащо у село не повернеться, у місті нашвидкуруч вискочила заміж за однокурсника і напередодні тих серпневих днів, які залишили від Радянського Союзу самі спогади, народила рудого, як німець, симпатичного хлопця і назвала його Степаном.

У пологовому будинку Ларка опинилася в одній палаті з симпатичною, хоча й трохи манірною Оленою, жіночкою років тридцяти із хвостиком, яка оце тільки тепер надумала народити, тому їй зробили кесарів розтин, щоб витягти недоношену дівчинку.

— Чого ж так довго збиралися? — спитала скора на язик Ларка, коли немовлят після годування забрали і аж до наступного годування можна було язиками плескати.

— Гідного чоловіка чекала! — гордовито відповіла Олена.

— І що? Дочекалися? — допитувалася Ларка.

— От сьогодні прийде, сама побачиш! — сердито відказала Олена.

— Куди прийде? — розсміялася Ларка. — У пологовий будинок? Сюди і миша не пролізе.

— Миша, може, і не пролізе, а мій чоловік всюди пройде!

— Верхолаз? — спробувала з'ясувати професію Олениною чоловіка Ларка.

— Начальник! — відповіла Олена гордо.

За п'ять хвилин до палати без стуку ввійшов поважний сивий, хоч і не старий чоловік під п'ятдесят із пишним букетом, і, перш ніж Оленка встигла простягнути до нього руки, Ларка витріщила очі й закричала:

— Ой! Дядьку Олексію! Це ви?!

Льошка знітився, розгублено подивився на Ларку.

— Та я Ларка! Степана Барбуляка донька! — закричала та ще голосніше. — А ви он який стали! І не впізнати… А тітка Маруся… — затараторила, — одна-однісінька. Мама писала, щодо неї усі рокитнянські дядьки загравали, а вона… — зупинилася, розгубилася, — а вона, мабуть, на вас чекає…

І звідки тій Ларці знати, що ще рік тому Маруся отримала листа з повідомленням, що їх шлюб з Льошкою розірваний з ініціативи чоловіка. Звідки?

Льошка нервово озирнувся і сказав розгубленій Олені.

— Люба, тобі, мабуть, буде краще в окремій палаті… Я зараз накажу… — До дверей крок ступив.

— Дядьку Олексію! — вже йому в спину крикнула Ларка. — А ви про батька мого нічого не знаєте? Мама казала, що оце тільки ви й змогли б допомогти…

— Ні, не знаю, — відповів Льошка і як ужалений вискочив з палати.

Перший місяць у психіатричній лікарні німця розмістили в одномісний палаті і настирливо лікували, хоч він не виказував ніякого бажання жити далі. Стьопка не розумів, що сталося, бо був переконаний — то Тетянка викликала лікарів і його оце завезли подалі від Рокитного, аби голову не компрометував. Пробував узнати у мовчазних санітарок та медсестричок, де саме знаходиться, та ті лише відмахувалися і прикладали пальця до рота — мовляв, тобі, голубе, краще мовчати.