Молоко з кров'ю - Дашвар Люко - Страница 36

Льошка насторожився. Намацав у кишені стос грошей.

— Сьомко. Ти ж не відмовишся допомогти старому другові?

Сьомка почухав потилицю і почав.

— Ти Важу Чараташвілі пам'ятаєш?

— До чого тут Важа? — Льошка і сам скривився, наче зуби прихопило — не міг посміхатися Григор'єву, коли той воду варить, замість того щоб врятувати його. Падло!

Сьомка підхопився, закружляв по вітальні, знову впав у крісло навпроти Льошки, озирнувся, як параноїк з манією переслідування, і процідив:

— Та-а-ак, спокійно! Тільки тобі розкажу! По секрету. Ти Важу пам’ятаєш?

Льошка кивнув.

— Так от. Я ж розповідав тобі… Сів на півроку «хімії» через свою жінку. А у жінки батько — велике цабе. Витяг Важу, помирив його зі своєю дочкою, анулював його судимість і посадив Важу аж в обласний комітет..

— Партії? — спитав Льошка.

Сьомка клацнув пальцями, мовляв, краще.

— …Державної безпеки, — прошепотів.

— КДБ? — вразився Льошка.

— Льохо! Важа каже, це краще, ніж Ріо-де-Жанейро Бендера!

— А мені що від того?

— Тобі — нічого, — погодився Сьомка. — А я тоді Важі характеристику для суду писав. Мовляв, наскільки він високоморальна людина і все таке, — Сьомка розвів руками — вуаля! — І от! Згадав грузиняка про мужній вчинок Семена Григор'єва. Забирає мене звідси. У КДБ! Уявляєш?

— Вітаю.

Льошка почорнів і перестав сіпати у кишені стос з грошима. Не допоможуть гроші. Сьомка їде, а отже, свої проблеми Льошка вирішуватиме самостійно. Підвівся.

— Гарний коньяк… Дорогий… — І пішов до дверей.

Сьомка підскочив.

— Льохо! Ну так карта лягла! Дай мені півроку в тому комітеті все рознюхати. Я тобі таку посаду влаштую — до кінця життя дякуватимеш!

— Не зважай! — Льошка йому.

Сьомка двері заступив.

— Та не ображайся, як дівка! Ти ж усе розумієш. Тут я уже ніхто. Там — поки ще ніхто. Це я тобі по секрету про нову посаду КДБшну, а в самого ще — проблем і проблем… Важа каже, що краще б прийти у комітет з якоюсь справою… Ну, там зловживання якісь викрити. Чи звернути увагу колег на підозрілих громадян.

— Шпигунів по степу ганятимеш? — сумно всміхнувся Льошка. — Чи встановлюватимеш особи тих, хто слухає радіо «Свобода»?

— Радіо «Свобода» слухають усі, кому не ліньки, — відмахнувся Сьомка. — Мені потрібна важка артилерія! Пробити цей комітет раз і назавжди. Наприклад, зловити дисидента. Шкода, що ми не біля Карпат… Там дисидентів, кажуть, вистачає, а в нашому степу — самі колгоспники! Танці в клубі — і вся їм політика.

Льошка похмуро глянув на Сьомку, уже торкнувся дверної ручки і раптом запитав:

— А… кого за дисидента вважати можна?

— Стиць! Ти що політично безграмотний? Невдячних покидьків, які ненавидять радянську владу! Вони складають анекдоти про Брежнєва… До речі, я один знаю… Потім розкажу — впадеш од сміху. Ще видають підпільну літературу, яка ганьбить наш лад і все таке інше.

— І є такі? — цілком серйозно запитав Льошка.

— Не знаю, — чесно відповів Сьомка. — Кажуть, на Західній є, а у нас більше жидами займаються.

Льошка недобре примружив очі й тихо сказав Григор'єву:

— А ти забери того йолопа, який до моєї жінки… І прізвисько у нього підозріле — «німець».

Сьомка враз оцінив ідею, пожвавішав.

— Ану йдемо, — потяг Льошку до вітальні. — Ще по одній.

Випили.

— Що потрібно, щоби німця запроторити за грати? — спитав Льошка.

— Тю ти! Тю ти! — розхвилювався Сьомка. — Ну, компромат якийсь.

— Який? Давай, Сьомо! Думай швидко! У мене часу нема. Хочу, щоб його сьогодні ж не стало!

— Листівку з карикатурами на вождів. Чи заклики до повалення влади…

— Та-а-ак! Малювати я не вмію, а написати щось зможу! — Очі у Льошки стали скаженими. На Григор'єва глянув. — Неси папір і ручку!

— Здурів?! Перша ж експертиза визначить, хто писав, коли і в чиїй хаті!

— Добре! За півгодини — я в тебе! Чекай! — Льошка підхопився і чкурнув.

За півгодини ошалілий Сьомка читав текст, кострубато написаний на цупкому картоні: «Запрошуємо всіх свідомих рокитнянців відвідати лекцію "Чи вистачає вам, що ясла повні?" Лекція відбудеться у неділю. Підходьте на восьму вечора до ставка за селом. Степан Барбуляк».

— Що це? — у Сьомки аж щелепа відвалилася.

— Антирадянська листівка! — Льошка кинув на стіл ще п'ять таких самих картонок. — Зайшов голова до бригадира Барбуляка. Побачив, що той оголошення пише. Забрав! Барбуляку морду набив, щоби не смів, виходить, гадюка, на радянську владу пасквілі писати. Поїхав до свого товариша Семена Григор'єва порадитися…

— Так, так, так… — Сьомка нервово смикнувся. — Добре, добре… — замовк. — А чому «до ставка»?

— Все село знає, що він… туди щоночі ходить!

— Так, так, так… У неділю… А сьогодні що?

— П'ятниця!

— Так, так. так…

— Що «так, так»?! Дзвони!

— Куди? — напружився Сьомка.

— Важі! Мені, Сьомо, гарантії потрібні! Я так ризикую не задля твоєї успішної кар'єри, — замовк, зметикував. — Хоча я радий, що це тобі допоможе. Може, і ти мені потім якось допоможеш.

Сьомка перехилив ще одну чарку для хоробрості й зателефонував Важі Чараташвілі.

— Дідько! Дідько! — верещав од захвату кілька хвилин по тому, коли обережно поклав слухавку на телефонний апарат і забігав по вітальні. — Льоха! Важа сказав — це так вчасно! У них комісія… їм треба… Для статистики…

— Сьомо! Зупинись і кажи конкретно. Що зроблять?

—їдуть! Уже їдуть! По обіді заберуть. Мені веліли з компроматом… в обласне управління! — потер долоні. — Льоха! Я поїхав! — Зупинився. — А… як же ти? Ти ж хотів… З Рокитного?

Льошка хижо всміхнувся.

— А нащо мені тепер з Рокитного їхати? Немає причин! Я, Сьомо, у Рокитному — цар.

— Ти… того… — Сьомка замислився. — Зі мною поїдеш. Свідчення напишеш. Повір мені! Тебе потім та бомажка сто разів прикриє.

— Поїхали! Не хочу навіть поглядом з тою тварюкою зустрічатися. Хай його заберуть, потім повернуся.

Хотіли ще випити — за успіх діла, — та передумали. Нащо обласних КДБшників запахом лякати? З тим і рушили в область.

Тетянці так цікаво було побачити, з яким настроєм Стьопка повернеться додому, що вона й не думала лягати. Тинялася по хаті, мов заведена, визирала у вікно і навіть малювала в уяві моторошні картинки знущань, яких зазнає Барбуляк від міцного та грубого голови, та коли німець зашкрябався біля дверей і вона відчинила, лють і зловтіха випарувалися, залишивши розгубленість, страх, жалість і навіть співчуття, бо впізнати Стьопку було майже неможливо: лице перетворилося на суцільне синьо-червоне місиво, зламана рука набрякла і теж посиніла. І замість «Як риболовля, чоловіче?!», Тетянка простогнала:

— Господи! Та хіба ж так можна?!

Підхопила чоловіка і потягла в хату. Вклала на диван, крутнулася — компрес, трави заварити, «анальгіну» пошукати, йоду, бинтів…

— Потерпи, Стьопочко! — ледь не втрачала свідомість од страху, обробляючи перекисом рани на обличчі німця. — Тільки до ранку потерпи. Вранці попрошу в батька машину і відвезу тебе у район.

— Руку… Руку треба… — просипів німець.

— Що? Що «руку»?

— Гілку яку знайди… До руки прикріпити треба… Зламана…

— Зараз, зараз…

Від ящика планку дерев'яну відламала, бинтами до Стьопчиної руки прикрутила.

— Як же це… — лізла з язика цікавість, та бібліотекарка схаменулась. Потім усе чисто дізнається. Нікуди німець не дінеться. Хай краще оклигає швидше, бо троє дітей, то справа марудна.

— До батька ранком не біжи, — ледь чутно попросив Стьопка. — Не поїду до району. І тут на ноги стану.

— Добре, добре… — квапливо відповіла. — Може, чаю тобі якогось зігріти? Бо ще застудишся на додаток до всього…

— Все одно… Нічого не хочу, — відповів німець, і Тетянці здалося, що з набряклого ока потекла червона, мов кров, сльоза.

Бібліотекарці враз настрій змінився. Оце, виходить, вона навколо нього крутиться, а він — «Нічого не хочу!» Бидло невдячне! Мало йому голова відвісив! Тетянка манірно склала руки на животі й уже зовсім без співчуття запитала: