Молоко з кров'ю - Дашвар Люко - Страница 33

Бібліотекарка врешті зрозуміла інше: її ніхто вбивати не буде. Ґвалтували, на жаль, теж.

— Та біжу, біжу, — метушилася, замикаючи двері бібліотеки на важкий навісний замок. — Льошо! Скажи… Скажи, бо ж у нас одна біда на двох! Скажи… Невже правда? Невже твоя Маруська і мій Стьопка…

— Ти дітьми своїми краще б так цікавилася, як ото моєю Марусею! — Пішов геть.

— Так я того… Задля діла… Задля діла! Якщо ти їх підозрюєш… То нащо про погріб казати? — Біжить за ним, аж підскакує.

Льошка зупинився і сказав так само, як німець:

— Як це?

— Ну… Як вона в погребі, то він її начебто визволяти прибіжить… І що в тому поганого? Викрутяться! От побачиш — викрутяться! — аж захлинається. — А якщо вона одна вдома та на постелі розляглася… — І замовкла, бо так голова на неї зиркнув, аж кишки скрутилися. Оченятами закліпала, до нього заглядає — То як мені казати? Як?

Зітхнув тяжко, наче горою його привалило.

— Не кажи про погріб…

— А-а… Так, виходить.

— Іди вже! — ніби хльоснув по щоці. — Іди…

Бібліотекарка — задки, задки.

— А про постіль… Про постіль казати?

— Звідки б тобі про це знати? Га? Нічого не казати. Йшла додому, побачила, як голова сина до матері відвів, бо. у відрядження І все.

— Льошо… Чуєш! Візьми мене… собі на поміч… їх… вбивати!

— Іди геть, потворо, бо й додому не дійдеш! — замахнувся на бібліотекарку.

Та хіба вперше Тетянку ображали? Пропустила повз вуха, бо аж дух їй забило од цікавості: що ж голова за страшне діло серед ночі замислив? Га? Ой-йой, хоч би одним оком глянути! Хоч би одним оком.

— Льошо! Льошенько! Ти ж їх не вб'єш?

Голова схопив Тетянку за грудки і процідив:

— І щоби мовчала мені, як та риба, якою тебе твій німець од самого весілля годує!

Тетянка припхалася додому така збуджена, що це помітили усі — і чоловік, і діти. Восьмирічна Ларочка кинула книжку, підійшла до матері:

— Мамо! Тебе хтось образив?

— Мене? З чого це ти взяла?

— Ти червона і трусишся, — поставила діагноз мала Ларка.

— Мороз! Такий мороз, доню… — заметушилася. Пальто зняла, до вішака — а на ньому Стьопчин кожух від талого снігу мокрий.

— О! — Ларочці. — А наш тато теж десь по морозу бігав?

Німець прасував близнюкові труси та майки.

— Тихіше про свій мороз! Малих розбудиш!

Тетянка обернулася до дивана, на якому терли оченята трирічні Надійка і Любаня.

— А вони і не сплять, мої янголята! — рвонулася було до дівчаток, та німець так на неї зиркнув, що передумала.

На табуретку біля дивана всілася.

— Швиденько, дівчатка! Швиденько! Оченятка заплющили, а мама вам казочку розкаже…

Німець з підозрою подивився на жінку. Щось нове? Зазвичай прийде, на малих рукою махне байдуже, мовляв, вошкайтеся тут самі, як того хотіли, і завалиться спати.

— Казочку! — заплескали у долоньки дівчатка.

— Лягайте! Вкривайтеся! Очі заплющуйте! — командувала Тетянка. — А тепер слухайте… Цю казочку розповіла мені…

Ларочка позіхнула і насупилася:

— Я не хочу слухати казку! Я хочу спати.

Тетянка махнула рукою — йди вже Барбулячка мала! От, здавалося б, перед Ларкою в неї ніякої провини немає, але старша донька найбільше противилася матері.

Ларочка пішла до дитячої кімнати, де тулилися одне до одного три ліжка. Німець склав попрасовані дитячі речі і сказав:

— Іди собі! Сам малим казку розкажу!

— Та добре, добре… — закрутилася на табуретці. — А то і я могла б. Мені завтра на роботу не йти. Встигну відіспатися.

— І чого ж це тобі на роботу не йти?

— Голова наказав.

— Як це?

— Сама не знаю. Тільки-но… Йшла з роботи, Олексія батьковича перестріла. З малим. Він Юрка до баби Гані відводив, оце і перестрілися… Каже — зараз у відрядження мчуся, а ти, Тетяно, бібліотеку завтра не відчиняй. А я собі думаю — оце всі чоловіки однакові, голова малого Марусі теж не залишає! До матері повів. А це ж для жінки — така образа. Бідна Маруся! Сидить, мабуть, сама у хаті й плаче.

— Ти про свою бібліотеку думай, а не про інших бабів…

— А що про неї думати? Мабуть, голова ревізію хоче зробити…

— Ревізію? — хмикнув німець. — І кого там рахувати? Щурів?

— Нащо ти гак кажеш!

— Нормально кажу. Як книжок не вистачить, ти усе на щурів спишеш.

— У мене якраз діла у порядку, бо я…

Глянув на неї з подивом.

— А чого це ти мені про свої діла? У мене до них інтересу нема! Сама собі розказуй!

На малих глянув — поснули на дивані без мамчиної казки. Переніс обережно до дитячої кімнати, світло загасив, двері причинив. Кожуха шукає.

— Куди це ти? — бібліотекарка аж задихнулася — невже буде вистава?!

— Не твоє діло.

— Ти б гачка свого добре нагострив!

— Якого гачка? — з-під окулярів на жінку з презирством глянув.

— Та свого гачка! Ти ж на ставок? Ох і гарна риболовля взимку на ставку. Та ще вночі. Мабуть, гострого гачка треба мати, щоби рибу ту врешті зачепити!

— Ти ото свого гачка, — у ніс Тетянчин тицьнув, — не суй, куди не треба!

Витяг кожуха з-під Тетянчиного пальта, пачку «Пегаса» у кишеню вкинув… Буде вистава.

Льошка переконався, що бібліотекарка побігла прямісінько до хати, хижо озирнувся, підняв комір дублянки, наче від того рокитнянці голови не впізнали б, і пішов провулком у степ, щоби з боку городу дістатися старої Орисиної хати. Там вона… Там Маруся. Чекає? Та чекає… Невідомо на кого.

Відтоді як чоловік вдяг малого і повів до баби Гані, Марусю ніби прикувало до стільця в кухні. Вони пішли та залишили замість себе сто тривог, і ті тривоги не церемонилися, не соромилися, не тулилися по темних кутках — кружляли навколо Марусі, совали тарілками на столі, повсідалися на стільцях, тягли до неї невидимі липкі руки, і кожна — одна перед одною — намагалася заліпити Марусині вуста брудно-зеленою, аж коричневою, багнюкою.

Стрепенулася. Озирнулася, наче власну кухню вперше бачить.

— Та чого це я? — Руку до намиста приклала. — Хороніть моє щастя… — намистинкам уголос.

А думки, наче змії, сплітаються, і вже не розібрати, що в тій голові робиться. «Похоронимо! — кричить щось чорне, як болото, нахабно і презирливо. — Закопаємо!» «Та тю на вас! Збережемо! Збережемо!» — червоні намистинки на те чорне сунуть, рветься нитка, і вже кам'яні червоні кулі котяться у болото, та не топнуть, стають усе більшими, більшими, і по тих кам'яних кулях мала Маруська дряпається, намагається вилізти з чорного болота, озирається, бо хтось-таки має допомогти їй, а з туману-кисілю Орися брови супить, ховає руки грубі, порепані, наче соромиться, та не до Марусі, а до розірваної нитки із плачем. Мовляв, оце вдруге нитка порвалася…

— Та чого це я?! — Маруся встала. Стільці до столу поприставляла — порядок. За тарілки взялася…

— Ну що, румунко. Прийшов, мабуть, час повинитися…

Обернулася — Льошка у дверях стоїть. Лампочку, що в коридорі, заступив — весь у тіні. Темрявою окутаний. Холодний… Холодний, і жодної краплі тепла від нього не йде. Навіть очі й ті холодною ненавистю світяться.

— Перед Богом повинюся. — На його холоднечу своєю кригою.

— Так маю новину для тебе. Я тепер твій Бог! — Крок до неї ступив, з тіні вийшов, бачить Маруся — дровиняка у Льошки в руках, а на кілець дровиняки ганчірку намотано.

— Он чого малого до баби відвів, — обпекла очима, спиною до нього ста \а і завмерла.

Німець ще здалеку побачив, як світло у Марусиній кімнаті блимнуло, ніби злякалося, і згасло, наче вмерло. Стьопка поправив окуляри і озирнувся — нікого. Дійшов до голого бузкового куща, як завжди, закурив «Пегаса», подивився на Марусине вікно, а вітер раптом як закрутить — наче штовхав німця від вікна. Плечима знизав — що за дурня? «Пройдуся до ставків, — вирішив. — Хай вітер стихне. Все одно віконце зачинене».

Два кроки зробив. «Йолоп! — вилаяв себе. — Як Маруся вікно відчинить, поки «Пегасового» вогника під бузком не побачить?! Морозяка ж… Змерзне».

Німець повернувся під кущ, знову глянув на вікно — зачинене. Докурив, кинув недопалка під кущ і обережно посунув до дірки в огорожі.