Молоко з кров'ю - Дашвар Люко - Страница 31

Під вечір зайшов у сільпо.

— Галино, дай ліхтарика! Завтра гроші принесу, бо сьогодні не взяв із собою.

Продавщиця знайшла ліхтарика, хоч на прилавку не було, дві батарейки.

— Нащо тобі ліхтарик, голово? Заблукати боїшся?

— Тобі яке діло?! — гаркнув і пішов до контори — рано ще, рано.

Засидівся, аж заснув. Прокинувся, на годинник глянув — друга ночі. «Аби не пізно!» — подумав.

На вулиці мело. Перед конторою поряд із сільпо перелякано блимала одна на все Рокитне лампочка у вуличному ліхтарі. Льошка щільніше закутався у довгу дублянку і пішов до старої Орисиної хати. «Бути не може! Не може!» — плигали думки.

Суцільна темрява вулицею не гуляла — з хат линуло м'яке світло, кидало на подвір'я мерехтливі відблиски, наче запевняло глуху ніч, що немає їй ходу до теплих людських осель, де вона нікого не заморозить холодом, не залишить самотнім і нещасним, бо кожний, хто лютої зимової ночі постукає у розігріту вугіллям чи дровами хату, обов'язково знайде у ній і для себе життєдайне тепло. Хоча б до ранку.

Льошка місив сніг, аж доки не зупинився біля великого, як дерево, бузкового куща — голого, темного, ніби нічне царство, тремтячого, та не слабкого. Глянув на вікна старої Орисиної хати — онде Маруся ходить, над шкіряним диваном схилилася, сплячого Юрка по голівці погладила, присіла поруч…

Головою мотнув — отака родина у голови у вікно за дружиною та малим підглядає. Та нічого… Він це діло швидко владнає. Він онде — цілому колгоспу раду дає. Тільки хотів ліхтарика з кишені дістати, аж під кущем хтось — шерх-шерх. Льошка обернувся і ледь не поперхнувся морозним повітрям.

— Німець?! А що ти тут робиш?

— Курю…

Стьопка дістав з кишені «Пегаса», неквапливо постукав цигаркою по пачці, чиркнув сірником.

Льошка підозріло примружив око.

— Отут? Серед ночі? Куриш?

— Так, — відповів німець.

— Чому?

— Звичка…

— Яка звичка?

— Як зі ставка додому йду, так зупинюся біля бузку і курю, — замовк, напружився, спробував пояснити: — Передишка… В дорозі…

— І, часто оце…

— Та все життя… — затягся, аж щоки провалилися.

— Отак, виходить…

— Отак…

Льошка розгубився, і раптом такою дурнею здалося йому запитати німця, чи ходить він до Марусі, бо і бовдур на німця гляне та тільки пожаліє: худе, аж світиться, руде, окуляри ті вічно поправляє, наче вони зараз впадуть з носа. І оце він — гарний та розумний голова, комуніст зі стажем і взагалі перспективний керівник — питатиме німця… Тьху ти!

Льошка аж плюнув у сніг, так роздратували його дурні Тетянчині вигадки.

— І чого тебе на ті ставки носить? — пробурмотів. — Дітей на кого лишив? На жінку?

— Ні, — сказав німець. — На старшу… Лару.

— Це їй уже скільки… — спробував пригадати Льошка.

— З твоїм малим однакові, — відповів німець. — На той рік до школи.

— Так, так… — Льошка почухав лоба. — А чого жінку так вже жалієш?

— Не жалію.

— А чого тоді сам крутишся, а вона у бібліотеці байдики б'є?

— Аби не бачити.

— Отак… То хай би хоч за дітьми ходила…

— Не можна їй дітей довіряти. Лиха вона… Негодяща.

— Точно, — аж надто швидко погодився Льошка і паніть пожалів німця подумки. Мало того що горбоноса, ще й отрута з язика ллється.

— Той розлучись! — порадив. — Це комуністам не годиться, а таким, як ти…

— Ні, — сказав німець. — Яка не яка, а все ж мати дітям. Я без матери виріс… Знаю, як воно…

Докурив, недопалок у сніг під кущ кинув.

— Піду я… Завтра вставати рано.

Льошка дивився як Стьопка, кутаючись у худу куфайку, пішов вулицею.

— А риба ж де? — гукнув у спину.

— Та де їй бути, у ставку, — відповів німець. Зупинився посеред вулиці, окуляри поправив.

— А ловив чим? — із несподіваною підозрілістю спитав голова.

— Вудкою. На ставку ховаю. Онде, одна вже бралася перевіряти.

— Та ні… То я так, — Льошка злякався навіть думки про те, що Стьопка Барбуляк може дізнатися про його сумніви і терзання. — Бувай, Стьопко…

Барбуляк кивнув у відповідь і за мить зник у нічній заметілі. Льошка дістав ліхтарик, присвітив під бузковий кущ.

— Звалище! — вилаявся, бо під бузком височіла чимала купа недопалків. Не полінився, нахилився до купи ближче.

— Самі «Пегаси», — пробурмотів. Розігнувся. — і що з того?

Знав би голова, що колись німець вирив під кущем глибоченьку яму і, тільки коли вона заповнилася вщент, почав кидати недопалки зверху.

Льошка вимкнув ліхтаря і вже з непоганим настроєм посунув до хати.

— Дідько! Маруся ж мене вигнала!

От, діла! Пройшовся подвір'ям. Чи йти до хати, чи до нової поночі пхатися? До вікна підійшов, зазирнути хотів, під ноги випадково глянув, бо послизнутися боявся, — а під вікном сніг утоптаний, наче хто тупцював тут години зо дві. Стрільнуло.

— Та я так з глузду з'їду з тими загадками!

У вікно зазирнув — сидить Маруся біля дивана. На дивані Юрко спить. Видихнув і постукав у вікно. Маруся насторожилася, на вікно з подивом глянула, у хустку закуталася. Підійшла, вікно відчинила.

— Відколи це ти, Льошо, через вікна до хати сунеш? Не для тебе ті шляхи.

— Пусти… Поговорити хочу.

— Двері відчинені.

Скільки можна прожити, коли біля серця гостра скіпка підозри і ревнощів? Льошка про це не думав. Життєві пріоритети ще замолоду визначені — кар'єра, гроші, сім'я. І хоч перші дві позиції не підводили, зі своєї третьої Маруся знай вколе. Хотів бузковий кущ викорчувати, вона криком кричала, що це пам'ять про Орисю, не дала. І скіпка у серце — штрик! Заскочив додому пізно увечері, а вона співає, перед дзеркалом стала, намисто те кляте — і так і сяк, а Льошку побачила, зітхнула, від дзеркала відійшла, вікно зачинила — холодно їй. І скіпка у серце — штрик! А то сказав, що у відрядження їде, а сам півночі за подвір'ям стежив, та так нічого підозрілого й не побачив. І відійшла скіпка від серця. Потім ще далі. Ще…

Німця Льошка ніколи за конкурента не вважав, йому все те простирадло чисте спокою не давало, та з часом Льошка переконав себе, що Сьомка Григор'єв збреше — недорого візьме, і врешті закрив для себе і цю тему. Малого до школи відправили. Гортали щоденника з п'ятірками і раділи удвох з Марусею. І Маруся…

Маруся ніби спокою в серце налила. Про вінчання — ні слова, про страшні пророцтва баби Чудихи, здається, забула: тепер як півгодини Юрка не бачить, то не біжить його шукати. Суконь собі гарних нашила, не в'яне. Дві біди лишилися у нову хату так і не схотіла повернутись та намиста того коралового не знімає. Сказав якось…

— Не чіпай мого, Льошо, — відрізала.

Восени вісімдесятого відвели Юрка у другий клас, і Льошка врешті придумав, як вирішити їхнє дивне для багатьох рокитнянців квартирне питання. Завіз цегли та цементу на подвір'я старої хати і сказав Марусі:

— Відремонтую стару хату, добудую дві кімнати. Ванну поставлю. Туалет. Кухню зроблю велику. Добре?

— Аз тою, що у степу, що робитимемо?

— Юркові буде. То як? Добре?

— Добре! — всміхнулася. — Ох і добре!

Як перший сніг упав — старої Орисиної хати і не впізнати. Цеглою геть уся обкладена, дві кімнати великі, кухня і туалет з ванною добудовані. Палац, а не хата, і не у степу ж, майже у центрі села.

Льошка хотів кімнату з шкіряним диваном і дзеркальною одежною шафою на кабінет для себе перетворити, та Маруся лише головою мотнула:

— Ні… Мого не чіпай.

Розмову саме в новій великій кухні вели, бо Льошка вечеряти зібрався. Він — спокійний, бо хоч і турбот через край, та всі приємні, — погодився.

— Добре. Зроблю собі кабінет у малій кімнатці де Орися жила, — каже. — Головне, що тепер ми, Марусю, точно не розлучатимемося.

Тільки ложку до рота, Юрко до кухні на одній нозі скаче.

— Мамо! Мамо! Диво!

— Яке диво? — розсміялася Маруся.

Юрко підскочив, зупинився і простягає Марусі «Кара-кум».

— Дивись, дивись! На підвіконня знадвору хтось цукерку поклав!