Молоко з кров'ю - Дашвар Люко - Страница 29

— Не твоє діло, — виплюне.

Раз дітей вклав. «Пегас» у кишеню, кожуха накинув і пішов поночі вулицею. Зима вже крутила завірюхами, заганяла людей ще вдосвіта у теплі хати, і тільки чорні ворони не лякалися морозів, знай греблися у снігу, мов ті кури.

Німець під голий бузковий кущ став, на старі недопалки під ним глянув.

— Оце закрутило… Ціле життя біля Марусі не був.

І навіть не знає, чи тут вона, чи у новій хаті на іншому кінці села. І вікна не відчинити — не той сезон. Геть село снігом укрило. Намацав у кишені цукерку — всміхнувся. Дістав її і кинув у вікно. Цукерка вдарилася об скло і впала під вікном у сніг.

— Хоч так, — уголос.

Аж вікно — рип…

Задихнувся німець, розпирає груди од радості. Зігнувся, до дірки в огорожі чкурнув, на подвір я проліз, до віконця, до віконця, як до води живої душа спрагла.

Перш за все цукерку з снігу взяв, у вікно зазирнув — нічого не видно. Наче й рипнуло, а оце підскочив — зачинене. Руку до очей приклав: чи є хтось живий у старій Орисиній хаті?

А у кімнаті біля вікна Маруся намисто коралове до грудей притискає.

— Отак і будеш до смерті заглядати, німцю, — шепоче. — Ніщо тебе від мене не віднадить.

Віконце ледь прочинила. Стьопка насторожився.

— Маруся?..

— Німцю, ти коли своїм малим імена вигадаєш? — чує.

— Маруся. — і сміється, і сумно — Марусю, чуєш… Ох і важко, як довго тебе не бачу.

Вікно відчинила.

— Не барися, бо геть змерзла.

І не спитав, чи там є хто у хаті, чи не підведе часом Марусю. Де там! Пірнув, мов у безодню. Хоч би хвилину поруч побути, хоч би торкнутися щоки, провести важкою долонею по спині чи просто… просто — хай вона дихає, а він слухатиме.

— Як дівчаток назвеш? — спитала.

— Чужі вони. — гірко.

— А чого ж носишся? — вона йому.

— У сироти хотіла здати.

— Он як! — аж потемніла од гніву. — Лиха… Лиха жінка.

Махнув рукою, мовляв, та нічого, якось справлюся. Усміхнувся їй:

— Марусю… Я оце хотів їх Маріями назвати: щоби, виходить, біляву Марійкою звали, а чорняву — Марусею.

Розсміялася, голову йому на плече поклала.

— Ні, Стьопо, долю не обманеш. Не буде для тебе у світі інших Марусь. Одна я. Єдина… — задумалася. — Назви їх Надія і Любов.

Наступного ранку бібліотекарка до світанку вискочила з хати, бо обіцяла допомогти матері відвезти у місто на базар яєць, сметани та сиру домашнього для продажу. До хвіртки дійшла — а що це за сліди з двору по чистому білому снігу? Не інакше, як злодюжки поживи шукали. Пішла по слідах. На вулицю, по вулиці у бік ставків, озирається — хтось під бузковим кущем стоїть? Відвернувся, цигаркою димить. Придивилася й остовпіла — так це ж Стьопа її, чоловік законний.

Підійшла тихо, зі спини кахикнула.

— Стьопочко… А чого це ти посеред вулиці.

Озирнувся. Наче злякався. Чи привиділося Тетянці.

— Зі ставка йду. Покурити зупинився.

— А-а-а-а… — та озирається. Біле… Біле скрізь. Чистим снігом, мов простирадлом усі гріхи прикриті. Тільки під Марусиним вікном натоптано.

— А я оце… — до нього,

Зиркнув.

— Нецікаво мені твоє. — І пішов до хати.

Льошка давно змирився з дивним Марусиним уподобанням — старою материною хатою — і навіть знаходив у цьому безліч переваг. Принаймні, коли після важкого дня голова повертався до нової хати напідпитку, а випивати з суто виробничих причин доводилося майже не щодня, жінка не довбала, і Льошка подякував жінчиній упертості: добре, що свого часу Маруся навідріз відмовилася продавати чи дарувати колгоспу стару Орисину хату.

— Краще Юркові буде, — сказала тоді.

Льошка навіть віднайшов таку собі романтику в їхніх з Марусею стосунках. Заскочить серед біла дня до старої хати, Марусю обніме, та його приголубить, нагодує, і він поскаче далі у справах. Хіба не романтика?

Та якось занесло Льошку в справах до районної ветеринарної лікарні. Бач, щеплення худобі зробили, адовідку для звітності не дали, і довелося голові кидати колгоспні справи і власною персоною вибивати ту довідку, бо вже й ветеринара посилав, і заступника, а в районній ветлікарні, бач, ніяк часу для рокитнянців знайти не можуть.

— Льошка?! Ординський?! — Головний лікар районної ветлікарні побачив Льошку і просяяв.

— Сьомка? Григор'єв? — Льошка одразу впізнав студентського товариша.

Сьомка! Григор'єв, чортяка! Разом з даху на п'ятий поверх жіночого гуртожитку, преферанс до ранку. На щиглів. А як «шпори» з політекономії у трусах ховали. А того… Івана Фомича, професора, що читав історію партії. «Як Івану Фомичу в дупу вставили свічу. Ти гори, моя свіча, за здоров’я Фомича». Взагалі-то віршики про Ілліча складалися, але і вони з Григор'євим недурними були. Ще на третьому курсі заприсяглися, що зуби обламають, а до обкому партії кар'єрними сходами видряпаються. А яєчня… Яєчня! У гуртожиток п'яні припхалися після опівночі, їсти хочеться — спасу нема. А їсти теж — нема. На вікні у кімнаті два яйця сирих і картонний залізничний квиток. Льошка хотів сире яйце випити, а Григор'єв, зараза, уперся — яєчню засмажимо. Взяли ті два яйця і картонний квиток замість ложки, бо справжня ложка теж кудись поділася, поперлися на кухню. Темно, хоч око виколи. Точно, якась сволота лампочку на кухні викрутила і у своїй кімнаті вкрутила. Та нічого. Газ увімкнули, тепер би сковорідку знайти. А — нема сковорідки! Усе проти них. І проти яєчні. Льошка вдруге запропонував яйця сирими заковтнути, та Григор'єв пояснив: не можна відступати перед обставинами, інакше обставини будуть їхніми життями гратися, а вони не для того оце в інституті мозок парять, щоби потім ними, людьми з вищою освітою, крутили якісь там обставини.

— Це аксіома, друже! — запевнив і помітив на підлозі кухні такий собі тазик. І щось у тазу плаває.

— Замість сковорідки зійде, — зрадів Григор'єв, відчинив вікно, виплеснув за вікно з тазика усе, що там було, поставив його на газ і вкинув два яйця.

І тільки вони з Льошкою почали по черзі колупати яєчню з тазика картонним квитком, як до кухні увійшов грузин Важа Чараташвілі з паралельної групи і перебив апетит.

— О! Моя таз! — сказав, побачивши, як Льошка з Григор'євим схилилися над тазиком і по черзі щось з нього вкидають до рота.

— Бери! Нам твій тазик уже не потрібний, — не розгубився Григор'єв, доїдаючи останній шматок яєчні.

Важа Чараташвілі взяв ще гарячий таз, знизав плечима.

— А де мій шкарпетка? А?! — І сам загарячкував. — Де мій шкарпетка, я вам питати?! А? У цей тазик мій шкарпетка плавав, чекав, поки я його прати зберуся. А?!

Льошка відчув, як нудота підступила під горло.

— Григор'єв, я тебе порішу! — простогнав і бігом до туалету. Ледь устиг.

Від спогадів не знудило, натомість — тепло світле. Е-е-ех, гарні часи були! Безтурботні. Льошка обняв Сьомку Григор'єва.

— Як тебе сюди занесло, чортяка?!

Григор'єв — не змінився — за життя говорить, одночасно з шухляди два штофи на стіл, банку з медичним спиртом, голову у двері висунув.

— Нас не турбувати!

— Сьомко! Когось із наших зустрічав?

За півгодини спирт без закусі прикінчили, розм’якли, як морозиво на сонці, попливли — посмішки сентиментальні, очі вологі. Обнялися.

— Важу пам'ятаєш?

— Яєчню? — Льошка йому. Як розреготалися.

— Зараза… Я через нього собі кар'єру зіпсував! Оце вимушений був на цю лікарню погодитися, а я ж уже в облвиконкомі відділ капітального будівництва очолював…

— І що тобі Чараташвілі поганого зробив?

— Мені нічого. Собі. Женився, дурник. Весілля королівське закрутив… Ну, грузин — одне слово. А на ранок знайшли його молоду дружину побиту і зі зламаною ногою.

— Та він що, здурів?

— Як його міліція не допитувала — мовчить і край. А та його… молода, теж як риба. А як стало питання, що нашого Чарату посадять до чортів собачих, він мене до слідчого ізолятора викликав… Попросив, аби я написав на нього добру характеристику, мовляв, раптом менше дадуть. Я йому кажу: «Чарата, чорт забирай! Як я можу написати, коли ти не при розумі. У перший день сімейного життя ледь дружину не прибив». Ну, він мені і розколовся — каже, вийду — взагалі уб'ю її, бо клялася, що незаймана, а сама… Каже, ані краплі крові з неї у першу шлюбну ніч не пролилося… А грузини ж, вони гарячі… Коротше, написав я …А у тої дружини Чаратиної, як виявилося, батько — велике цабе, і він…