Молоко з кров'ю - Дашвар Люко - Страница 23

— Хай би сама прийшла, — здивувався та каже: — Давай скоріш поїсти, бо ще хвилина і ложку до рота не донесу.

За мить впоралася — на стіл скатертину, на скатертину тарілки — гречка з котлетами, огірки з помідорами, часнику зубчик, бо любить…

Стьопка гречку в ложку набрав, до рота доніс і завмер.

— А нащо ти намисто натягла? — врешті помітив на жінчиній шиї дрібні коралі.

— Аби тобі сподобатися, — відповідає обережно. А що, як лусне тією ложкою по тарілці, підскочить — і з хати. Тетянка ж не дожене, і не тому, що бігати розучилася, ні, просто їй тоді — в інший бік, до мами за малою.

— Зніми. І так подобаєшся, — мовив німець втомлено, кашу швиденько доїв, огірком хрумкнув, і, здалося жінці, від утоми впаде зараз без задніх ніг і засне.

Німець важко підвівся, окуляри на носі поправив, рудого чуба долонею прим'яв.

— Піду…

— Куди?

— На ставки… Та не тривожся, скоро повернуся.

— Стьопочко, ти ж на себе глянь — втомився, аж дух з тебе виходить. Лягай уже, ріднесенький. Відпочинь… Завтра ж прокидатися вдосвіта, — умовляє, а сама уже посуд зі столу прибрала, скатертину склала.

— Ще належуся… — І з хати.

Тетянка за ним. Під руку взяла і суне разом із німцем до хвіртки.

— З тобою піду.

У німця ледь «Пегас» з рота не випав.

— Якого ляду?

— От ти не розумієш, — так само лагідно. — Мама каже — а їй «Заслужену вчительку» дали, — що у чоловіка і дружини мусять бути спільні інтереси. Тоді й сім'я міцною буде.

На вулицю вийшли. Німець тоскним поглядом вулицю вимів — хоч би де вогник.

— Що ж твоя мама з батьком на пару до хряка у загородку на екскурсію не бігає щодня? — каже.

— Не чіпай моїх батьків, — ледь не зірвалася Тетянка, та втрималася, далі веде: — А я оце подумала — чоловік коханий риболовлю любить, а я, як та курка, у хаті вошкаюся, замість того, аби з ним разом… укріплювати… сім'ю.

— То вже б і малу за собою тягла?! — дратівливі нотки почулися Тетянці у голосі чоловіка.

— А я, Стьопочко, півгодинки з тобою на ставку посиджу, до плеча твого притулюся, як та рибка… І за Ларочкою до мами побіжу. Ти зі ставка додому прийдеш, а ми уже на тебе чекаємо. І я, і Ларочка…

Німець ніяково вивільнив руку, у яку намертво вчепилася бібліотекарка, врешті засмалив «Пегаса» і відповів:

— Не треба ти мені на ставку. За малою ходи. Дома зустрінемося.

Стьопка пішов тихою рокитнянською вулицею. Попереду — Орисина хата під великим кущем бузковим, далі до кінця вулиці й у степ — ставки.

Бібліотекарка йшла за чоловіком, утирала сльози і кидала йому в спину:

— А ловити на що будеш? Де твої вудки?

— На ставку сховав, — відповідав, не обертаючись.

— Побачити хочу. За тобою піду!

Зупинився, до Тетянки обернувся.

— Ходи краще додому, жінко, бо я хоч і терплячий, та можу і поміж очі врізати.

Знову рушив. Вона не відстає. Німець повз Орисину хату пройшов, на зачинене вікно сумно глянув. Став. Тетянку за руку вхопив, на середину вулиці поволік, у степ лицем поставив.

— Оце там ставки! — вказує, наче Тетянка не з Рокитного, а з Марсу в село впала. — Йди і шукай, якщо тобі у голову моча стукнула.

Розвернувся — і ходу в інший бік.

— А ти куди? — зовсім розгубилася бібліотекарка.

— Дитину додому принесу, бо з тебе, бачу, мати, як з гімна куля!

Так Тетянчині експерименти нічим і закінчилися. Стьопка Ларочку додому приніс, у люльку вклав, чогось півночі сидів біля донечки, дивився на ясне личко та усе зсував брови, аж на переніссі зморшка лишилася.

«Що його гризе? — Тетянка робила вигляд, що спить, непомітно спостерігала за чоловіком з ліжка і відганяла від себе страшні думки як геть неможливі. — Де та зірка румунська, а де мій німець», — усе заспокоювала себе.

Маруся за рік хазяйнування у новій хаті геть змарніла, поки незвідана, нездоланна сила не вхопила її за комір і не потягла до старої хати під бузковим кущем. Після тієї нічної розмови з матір'ю Маруся у нову хату з газом повернулася, але відтепер чи не щодня знаходила причину, щоби до матері збігати. Малого на шкіряний диван вкладе, під вікном стане, коралове намисто на високих грудях перебирає, знай всміхається — і нема їй біди, геть усе навкруги добром до неї пашить, мала кімнатка стіни відсуває, наче цілий світ вмістити хоче.

Німець зміни у хаті під бузковим кущем одразу помітив. Настороженим став, йде вулицею і все зиркає на Марусине подвір'я — чиє вона там?

З їхньої останньої зустрічі спливло понад рік. Як прошепотів їй тоді біля лавки «Прощавай, Маруся», так і упевнився, щоб більше ніколи її не побачить, а вона й допомогла — на нову вулицю переїхала.

З думками сутужніше було. Як не старався німець відігнати спогади про Марусю, як не домальовував на її уявному портреті вуса чи, приміром, бороду чи зайвих кілограмів десять, Маруся і тут насміхалася. Легко трусоне плечиком, усю ту дурню скине і знову перед Стьопчині очі — красива, як та мрія. «То й живи, Марусю, у моїй голові, — подумав. — Від того нікому не погіршає».

З головою розібрався — не знає, що з ногами робити. Як ніч, так і несуть до бузкового куща. Хоч би як не втомлювався, а пройде порожньою вулицею, на Марусине вікно хоч здалеку гляне, для годиться у ставок плюне і тільки тоді — додому.

Понад рік не бачилися… Стьопка лише раз помітив Марусю на ґанку старої Орисиної хати і — наче крила відросли. І нема німцю питань — чого це Маруся без чоловіка у материній хаті робить? А як посварилася чи ще більше — розлучилася з Льошкою? А як біда у неї яка? Нема німцю питань! Співає душа. Наче й не казав «Прощавай, Маруся».

Тетянка теж помітила, що Маруся дедалі частіше з'являється на старому подвір'ї'. До хвіртки раз підійшла, Марусю гукнула.

— Кажуть, чоловік тебе покинув? — ляпнула.

— Мене?! — Маруся — брови серпом. Як розсміється бібліотекарці в очі.

— А чого ж тут крутишся? — не здалася Тетянка.

— Я своєї матері не забуваю, — відповіла. І намисто по грудях катає.

Бібліотекарці знов підозри у голову. Знітилася, пішла до своєї хати. «Треба буде за Стьопкою попідглядати… Воно, хоч і дурне здається, бо ж йому до жінок, мабуть, зовсім діла нема, та все ж…» — плуталися думки. І хоч як Тетянка чоловіка не пильнувала, однієї ночі так біля малої Ларки накрутилася, що заснула як мертва. Стьопка заколисав доньку, вдягся і дременув надвір.

Маруся тої ночі до старої хати прийшла, бо Льошка напився до поросячого виску. Призвичаївся він, бач, як Марусі з малим Юрком вдома нема, горілку дудлити. А того ранку вони з жінкою усе сперечалися, кого краще завести — корову чи мале порося, і от отепер, надвечір, Льошка був упевнений, що Маруся розсердиться і, як завжди, підхопить малого і піде до матері. А Маруся вдома поралася. Побачила, як чоловік стінку підпирає, Юрка підхопила — і з двору.

— Що і треба було довести! — розважливо вимовив п'яний Льошка. — Як вип'ю, так їй у хаті місця мало.

Орися вже звикла до несподіваних доньчиних відвідин, взялася колисати малого, та так разом із ним і заснула у малій кімнатці. Маруся погладила синочка по голівці, поправила подушку під Орисиною головою, навшпиньки — до дверей, вийшла, двері причинила.

— Як ніч, так дів чину зірка зігріє, — пригадала з дитинства далекого Вікно відчинила, і — не на вулицю, не під кущ бузковий, а оце лицем у чорне небо з мільярдами зірок, і малих та скромних, і великих, яскравих та гордих. Дивиться — меркнуть зорі. Одна зірка на все небо сяє. Та так ясно, що інших уже й не треба.

— Здрастуй, Марусю… — чує під вікном тихий голос.

Не здивувалася. Лише сум сховала та усміхнулася німцеві.

— А чого це ти, Стьопо, поночі вештаєшся?

Знітився, цукерку на підвіконня поклав.

— Добре… Піду.

— Чекай! — з вікна надвір перехилилася. От начебто треба їй роздивитися Стьопку — змінився тут без неї чи добре виглядає.

— Як живеш, Стьопо? — питає.

— А… день до ночі.

— Виходить, щасливий, — каже. — Бо вдень усі однакові — знай колупаються, як ті мурахи, аби копійчину додому принести. А от уночі…