Сказання про дітей Гуріна - Толкин Джон Рональд Руэл - Страница 5

Одного разу Гурін і Гуор пішли із загоном розвідників, але потрапили в орківську засідку й мусили втікати аж до броду Брітіах. Там би їх упіймали або вбили, якби не могутній Улмо, чию владу досі шанують при водах Сіріону; і, кажуть, що над рікою піднявся туман і заховав братів од переслідувачів, і вони, перебравшись через Брітіах, утекли до Дімбару. Там, блукаючи у великій скруті поміж пагорбів попід прямовисними стінами Кріссаеґріму, збилися на манівці й уже не знали, ні куди йти далі, ні як повернутися. Тоді Торондор, помітивши їх звіддалік, послав їм на порятунок двох орлів. Ті орли підхопили братів і перенесли за Окружні Гори до загадкової долини Тумладен і потаємного міста Ґондоліна, якого не бачили доти очі жодної людини.

І Король Турґон, довідавшись, із якого роду вони походять, належно прийняв прибульців. Адже Гадор був другом ельфів, а Улмо, крім того, радив доброзичливо ставитися до дітей Дому, щоб у разі необхідності сподіватися на допомогу звідти. Тож Гурін і Гуор прогостювали в королівських покоях заледве не рік; і, кажуть, за той час Гурін, наділений кмітливим і допитливим розумом, опанував багато чого з ельфійських премудрощів, а також дізнався дещо про радників і наміри Короля. Бо Турґон дуже вподобав синів Ґалдора і часто бесідував із ними, ба навіть хотів зоставити обох у Ґондоліні — з великої любові, а не просто згідно з законом, за яким кожен чужинець, чоловік чи ельф, відшукавши дорогу до таємничого королівства чи бодай раз поглянувши на місто, мусить залишатися тут, аж доки сам Король відчинить браму і таємничий народ виступить уперед.

Але Гурін і Гуор прагнули повернутися до власного народу й ділити з ним війни та печалі, які судилися йому. Тому Гурін звернувся до Турґона з такими словами:

— Володарю, ми прості смертні, не рівня елдарам. Ті вичікують довголіття до призначеного дня, щоби зійтись у битві з ворогом. Нам же відведено менше часу, наші надія та сила швидко вичерпуються. Тим паче, що ми не відшукали дороги до Ґондоліна та і, правду кажучи, не знаємо, де він стоїть. Нас, охоплених страхом і подивом, принесли сюди шляхами вітрів, ще й, змилосердившись, затулили нам очі.

Тоді Турґон задовольнив його прохання і мовив:

— Коли так, то вертайте додому тією самою дорогою, яка привела вас сюди, тільки дізнайтеся волю Торондора. Гірка ця розлука для мене, та небавом, якщо вести лік часу мірилом елдарів, ми матимемо нагоду зустрітися ще раз.

Зате Маеґліна, сина Королевої сестри, теж впливового в Ґондоліні, від'їзд юнаків анітрохи не засмучував, позаяк він не любив людського поріддя, а до того ж заздрив братам через королівську прихильність до них. Він і сказав Гурінові:

— Король виявляє велику ласку, значно більшу, ніж ти можеш уявити. Адже колись когось конче зацікавить, з якого дива задля двох шахрайкуватих людських дітваків скасували суворий закон. Було би безпечніше, якби, не маючи іншого вибору, ви залишилися тут служками до кінця ваших днів.

— О, так, королівська ласка велика, — відказав Гурін, — але якщо самого нашого слова не досить, то дамо вам і клятви.

І брати поклялися ніколи не викривати радників Турґона та зберігати в таємниці все, що побачили в його володіннях. Тоді вони вийшли, і приспілі орли понесли їх у ніч, і опустили в Дор-ломіні якраз перед світанням. Рідний народ зрадів, побачивши їх, адже гінці з Бретілу вже доповіли, що брати зникли. Але ті навіть власному батькові не зізналися, де побували, сказавши тільки, що з-посеред дикої місцини їх урятували орли і принесли додому. Та Ґалдор промовив:

— Виходить, ви цілий рік мешкали у глушині? Чи, може, орли прихистили вас у гніздах? Але де би ви тоді здобули їжу й оце пишне вбрання, що повернулися, неначе юні принци, а не волоцюги з лісу?

— Задовольнися, батьку, і тим, що ми повернулися, — відказав Гурін, — бо нас відпустили під клятвою мовчання. І клятва та досі на нас.

Тоді Ґалдор припинив розпитувати, але й він, і ще багато хто здогадався про все. Бо й орли, і клятва мовчання наводили людей на думку про Турґона.

Тож дні минали, а тінь страху, кинута постаттю Морґота, подовжувалась. Але в році чотириста шістдесят дев'ятому з часу повернення нолдорів до Середзем'я поміж людей і ельфів ожила надія; бо пролетіла чутка про подвиги Берена та Лутіен і про ганьбу, завдану Морґотові в його ж володіннях на теренах Анґбанда, а дехто навіть казав, що Берен і Лутіен досі живі чи повернулися від Мертвих. А ще того року майже здійснилися величні наміри Маезроса, й оновлена міць елдарів і едайнів зупинила просування Морґота, а орків прогнала геть із Белеріанду. Після того почали говорити про великі прийдешні перемоги, до яких Маезрос поведе об'єднані сили, і поквитається за Браґоллах, і зажене Морґота під землю, і поставить печать на Дверях Анґбанда.

Лише пильність мудріших не вдалося приспати. Вони боялися, що Маезрос надто рано виказав зростання його сили, тож Морґот матиме досить часу, щоби приготуватись і дати відсіч. «Нові й нові виплодні зла роїтимуться в Анґбанді, так що ні ельфи, ні люди про те не підозрюватимуть», — казали вони. Ніби на підтвердження тих слів, восени того-таки року лихий вітер примчав із-під свинцевих небес Півночі. Згубним Подихом назвали його за отруйність; і восени того року в північних землях, що межують із Анфауґлітом, було без ліку хворих і померлих, головно діти чи підлітки з Дому Людей.

Тогоріч Турінові, сину Гуріна, виповнилося п'ять літ, а його сестрі Урвен на початку весни минуло три. Коли дівча гасало полями, її волосся нагадувало жовтаві лілеї посеред трави, а сміх звучав, наче плюскіт того струмка, що збігав, співаючи, з пагорбів побіля стін батьківського дому. Нен-Лалаіт називався той струмок, і за його найменням удома всі кликали дитину Лалаіт, бо в її присутності серця наповнювала радість.

А ось Туріна любили менше. Він виглядом і духом удався в матір: темноволосий, невеселий, неговіркий, хоча розмовляти навчився рано, на вигляд старший од своїх літ. Турін важко пробачав несправедливість чи насмішки, а до того ж синові передався і батьків пломінь, тож траплялося йому бувати запальним і лютим. Однак його легко проймали жалощі, а біль і смуток живої істоти зворушував до сліз. Цим він теж нагадував батька, бо Морвен була сувора до всіх, як і до себе. Турін любив матір, її чітку зрозумілу мову. Батька ж бачив нечасто, бо той зазвичай бував десь далеко від дому з військами Фінґона, які охороняли східні кордони Гітлуму, а коли повертався, то жваве, переповнене чужинськими словами мовлення, жести і недомовки Гуріна бентежили сина, тривожили його. У той час усе тепло серця Турін віддавав Лалаіт, сестричці. Хоча грався з нею тільки зрідка, проте любив оберігати її непоміченим, спостерігаючи, як ходить поміж травами або під деревами та виводить пісні, які діти едайнів складали давним-давно, коли на їхніх устах іще грала мова ельфів.

— Прегарна, мов дитятко ельфів, наша Лалаіт, — казав Гурін, звертаючись до Морвен, — але ненадовго, на жаль! Утім, через це вона, мабуть, іще прекрасніша та любіша.

І Турін, почувши ці слова, довго міркував над ними, проте так і не зрозумів. Бо не бачив дітей ельфів. У ту пору ніхто з елдарів не жив постійно на батькових землях, і тільки раз довелося хлопцеві побачити, як король Фінґон, у блиску срібно-білих шат, проїхав Дор-ломіном у супроводі багатьох володарів і переправився мостом через Нен-Лалаіт.

Суть батькових слів розкрилася наприкінці року. Згубний Подих дістався Дор-ломіну, Турін захворів і довго бився в лихоманці у полоні темних снів. А коли зцілився, бо доля призначила, щоби життєва снага перемогла недугу, то запитав про Лалаіт. Одначе нянька відказала:

— Не згадуй Лалаіт, сину Гуріна, а про сестру твою, Урвен, питай вістей у матері.

І коли Морвен прийшла, Турін мовив:

— Я вже не хворий і хочу побачити Урвен, але чого мені віднині не згадувати Лалаіт?

— Бо Урвен померла, і сміх затих у нашому домі, — відказала вона. — Але ти живий, сину Морвен, і живий Ворог, котрий заподіяв нам отаке.