Сказання про дітей Гуріна - Толкин Джон Рональд Руэл - Страница 25

Небавом про з'яву Драконового Шолома в землях на захід від Сіріону доповіли Морґотові, й він розсміявся, адже тепер знову викрив Туріна, який на тривалий час мовби зник у тіні чи під захистом Меліан. Однак він починав боятися, що Турін здобуде таку владу, яка дозволить йому перебороти жахливе прокляття й уникнути визначеного фатуму, або що він відступить у Доріат і знову щезне з його очей. І ось Морґот задумав схопити Туріна та завдати йому болю — так само, як його батькові, — піддати тортурам і перетворити на раба.

Правий був Белеґ, коли казав Турінові, що вони тільки обпекли пальці Чорної Руки та що сама вона навіть не відсмикнулась. Але Морґот приховував власні наміри і до пори до часу задовольнявся тим, що висилав до супротивників своїх найудатніших розвідників; тому невдовзі Амон-Руз оточили шпигуни, котрі непоміченими чаїлись у нетрях і не вступали в сутички із загонами, що рухалися туди-сюди.

Мîм знав про присутність орків довкруж Амон-Руза, і ненависть, яку він плекав до Белеґа, підштовхнула його спохмурніле серце до лихого вчинку. Одного дня десь наприкінці року він сказав людям у Бар-ен-Данвезі, що йде разом із сином Ібуном на пошуки корінців для зимових запасів; насправді ж він запланував розшукати прислужників Морґота і привести їх до криївки Туріна[1].

Проте він спробував нав'язати оркам, котрі потішалися з нього, певні умови, зазначивши, що вони цілком нічого не знають, якщо припускають, ніби тортурами зможуть домогтися бажаного від дрібногнома. Тоді вони запитали про умови, й Мîм оголосив їх: за кожного спійманого чи вбитого чоловіка орки мають виплатити йому міру заліза, а за Туріна та Белеґа — золота; Мîмова оселя, коли її очистять од Туріна та його ватаги, залишиться гномові, а його самого не зачеплять; Белеґа кинуть зв'язаним на поталу Мîмові: Туріна ж відпустять на волю.

Вислухавши це, емісари Морґота погодилися не вагаючись, бо і не думали виконувати ні першої, ні другої з умов. Капітан орків, одначе, вирішив, що долю Белеґа можна спокійнісінько передоручити Мîмові; а от щодо звільнення Туріна, то він мав чіткий наказ: «Доправити живого в Анґбанд». Погоджуючись із висунутими умовами, він наполягав, аби гномів син залишився заручником, і тоді Мîм злякався та спробував ухилитися від цього зобов'язання, а в разі невдачі — втекти. Проте орки спіймали Ібуна, тож Мîм змушений був провести їх до Бар-ен-Данвеза. Так було викрито Дім Викупу.

Як уже мовилося, камінне нагромадження, що утворювало верхівку (чи вістря) Амон-Руза, мало відкритий плаский верх, і, хоча боки його були дуже стрімкі, до вершини вели вирубані в гірській породі східці, які піднімалися від виступу (чи тераси) перед входом до Мîмової оселі. На вершині стояла сторожа, попереджаючи про наближення ворогів. Однак орки, котрих провадив Мîм, дісталися до горизонтального уступу зісередини, тож Туріна та Белеґа тіснили саме до входу в Бар-ен-Данвез. Декотрі люди, намагаючись видертися східцями, вирубаними в гірській породі, загинули від орківських стріл.

Турін і Белеґ відступили до печери та завалили прохід великим каменем. Тієї скрутної миті Андроґ показав їм таємні сходи, які вели до пласкої вершини Амон-Руза та які він, як уже було згадано, знайшов, коли заблукав серед печер. Тоді Турін і Белеґ, а також чимало їхніх людей піднялися цими сходами і вийшли на вершину, несподівано заскочивши кількох орків, котрі видерлися туди зовнішнім шляхом, і прогнали їх за край пагорба. Якийсь час Товариству вдавалося стримувати сходження нападників, але загін не мав захисту на голій вершині, тож багато кого поцілили пострілами знизу. Найхоробрішим виявився Андроґ, який, урешті, зірвався із зовнішніх сходів, смертельно поранений стрілою в голову.

Потому Турін і Белеґ із десятьма людьми відійшли до середини вершини, де стримів вертикальний камінь, і, обступивши його кільцем, захищалися до останнього, та вціліли тільки Белеґ і Турін, позаяк орки накинули на них сіті. Туріна скрутили і понесли кудись; пораненого Белеґа також скрутили, та поклали на землю і прив'язали за кисті й за щиколотки до металевих паль, увігнаних у гірську породу.

Тоді орки, знайшовши вихід таємних сходів, спустилися з вершини, вдерлись у Бар-ен-Данвез, спаплюжили та зруйнували його. Проте Мîма, нишпорячи в печерах, вони не знайшли, а коли забралися геть із Амон-Руза, той з'явився на вершині й, підійшовши до місця, де знеможено та нерухомо лежав Белеґ, узявся, пожираючи його очима, гострити ножа.

Утім, Мîм і Белеґ були не єдиними живими істотами на кам'янистій височині. Смертельно поранений Андроґ підповз до них поміж трупами і, схопивши меча, пожбурив його у гнома. Мîм, пронизливо верескнувши од страху, добіг до краю скелі та зник: помчав донизу крутою звивистою козячою стежкою, відомою лише йому. Андроґ же, зібравши останні сили, перерізав ретязі та пута, які неволили Белеґа, і звільнив його, промовивши разом із останнім подихом:

— Мої рани надто глибокі, тож навіть ти не зможеш їх ізцілити.

Розділ IX

Смерть Белеґа

Белеґ розшукував Туріна поміж мерців, аби поховати, але не знайшов його тіла. Тоді зрозумів, що син Гуріна й досі живий і прямує до Анґбанда; проте сам ельф, хоч-не-хоч, мусив залишатись у Бар-ен-Данвезі, чекаючи, поки зціляться його рани. Потому він із дещицею надії в серці рушив вистежувати орків і натрапив на їхні сліди поблизу Переправ через Тейґлін. Там вороги розділилися: декотрі пішли вздовж краю Бретілського Лісу в напрямку Броду Брітіах, а інші повернули на захід. І Белеґові видалося цілком очевидним, що він мусить іти за тими, котрі чимдуж подалися безпосередньо до Анґбанда, прямуючи до Анахового Проходу. Тому він попростував через Дімбар, аби піднятися до Анахового Проходу в Еред-Ґорґороті, у Горах Жаху, а отже, і до нагір'я Таур-ну-Фуіну, Піднічного Лісу, місцини жаху, темних чарів, марення та відчаю.

І сталося так, що, занурившись у темряву того зловісного краю, Белеґ розгледів між деревами слабке світло, і наблизився до нього, й угледів ельфа, котрий лежав під великим усохлим деревом і спав, а в його узголів'ї, вислизнувши з-під покривала, горіло свічадо. Тоді Белеґ розбудив ельфа, дав йомулембасу і запитав, яким вітром занесло його до цього жахливого місця; і той ельф назвався Ґвіндором, сином Ґуіліна.

Зі смутком дивився на нього Белеґ, адже від колишнього Ґвіндора зосталася тільки миршава полохлива тінь — після того, як під час Битви Незліченних Сліз цей володар Нарґотронда примчав під самісінькі двері Анґбанда і там його взяли в полон. Бо не багатьох бранців-нолдорів Морґот скарав на смерть — більшість, із огляду на їхнє вміння добувати метали та самоцвіти, залишив живими; не вбили і Ґвіндора, змусивши його гарувати в копальнях Півночі. Полонені нолдори володіли багатьма Феаноровими свічадами — невгасимими кристалами зі синюватим внутрішнім сяянням у густій ланцюговій сітці, незамінними при пошуках дороги в нічній темряві чи в тунелях; однак загадки цих свічад не знали й вони самі. Чимало ельфів-рудокопів із їхньою допомогою вибралися з темряви копалень. бо спромоглися прокласти собі шлях назовні; а Ґвіндор одержав од когось, хто працював у кузні, невеликого меча й одного разу, трудячись на видобутку коштовного каміння, напав на охоронців. Потому спромігся втекти, хоча йому відтяли руку; й ось тепер лежав він зморений під величезними соснами Таур-ну-Фуіну.

Від Ґвіндора Белеґ довідався, що нечисельна ватага орків попереду них, від якої він, власне, і ховався, не вела полонених і рухалася дуже швидко. Найімовірніше, то був авангард, який доправляв Морґотові донесення. Почувши цю новину, Белеґ упав у розпач: він припустив, що сліди, які повертали на захід за Переправами через Тейґлін, належать більшому війську орків, котрі, за їхньою звичкою, сплюндрували ті краї в пошуках їжі та здобичі, а тепер, напевно, вертали до Анґбанда дорогою «Вузької Землі» — довгою ущелиною Сіріону — значно далі на захід. Якщо це припущення було правильне, то єдине, що йому залишалося, — повертатися до Броду Брітіах, а звідти йти на північ до Тол-Сіріону. Щойно Белеґ прийняв це рішення, до них долинув шум, викликаний пересуванням великого війська, що наближалося лісом із півдня; тож заховавшись у верховітті дерев, ельфи спостерігали, як в оточенні вовків неквапно проходять слуги Морґота, обтяжені награбованим добром і полоненими. І ще вони угледіли Туріна, якому скували руки, а самого підганяли канчуком.