Сповідь - Шевчук Валерий Александрович - Страница 52

Я ще не відав, що внизу чекаєте ви, панотче. Не йшов я на суд, а тільки на сповідь, бо хотів очистити душу. Хотів, щоб хтось сторонній вивірив мій біль і визначив, скільки і якої вини маю я спокутувати… Отож я звівся, відчуваючи, що ноги зовсім затерпли від довгого сидіння, і ступив на стежку, яка перерізала горба. Додибав до ясенів і крислатого дуба і опинився поруч з церквою. На мене дихнуло теплим запахом старої дерев'яної споруди завжди любив цей запах. Обійшов довкола споруду, бо не хотів потрапляти на очі цікавих. І от що мене несподівано схвилювало, панотче. Я потрапив у вишневий садок, що ріс біля церкви, і мені тонко запахло вишневим глеєм. Запах наповнив весь простір, і я стояв, тремтливо вбираючи в себе його, — мені по-справжньому запахло волею і рідною домівкою. Мені навіть здалося, що ці вишні раптом зацвітуть і перетворяться в білі напівпрозорі кулі, які тільки тому тримаються землі, що прив'язані до неї стовбуром. Але навкруги стояла осінь, кілька жовтих листків впало мені під ноги. Тоді я повернувся різко й побачив напіввідчинені церковні двері. Щось покликало мене вступити туди, може, і ви, панотче. Я впізнав вас тоді, коли вперше побачив, коли вийшли ви з царських воріт й уперше подивилися на мене. Але не відчув до вас ненависті, бо ж не для того прийшов. Тому уклякнув і поцілував вашу руку, панотче. Вона пахла старістю, книжковим порохом, а трохи тютюном. На мить мені стало боляче, але тієї ж хвилини я зрозумів, що ми конче мали зійтися, бо ми в цьому світі, панотче, одна душа.