Сповідь - Шевчук Валерий Александрович - Страница 48

Запахло кров'ю, я побачив себе серед розтерзаних овець, баранів, собак і котів. Довкола стояв рев і крик, гавкіт та виття. Чорна твар знову почала оточувати мене, але я не чекав, щоб вони мене розтерзали. Кілька котів і собак упало з перекушеними горлами, і я зумів вирватися із щільного кільця. Тоді побачив, як до мене, притиснутого до міського паркану, біжить, вимахуючи канчуком, Чорний Чоловік. Мене обпік лютий удар, я відлетів на кілька сажнів, але не став чекати на другий удар. Стрибнув на Чорного Чоловіка, намагаючись рвонути йому ногу вище чобота, і хоч ще лютіший удар звалив мене долі, я знову кинувся на нього. І цього разу не прорвав я його рідку плоть, а зімкнув свої зуби. І хоч вони дзвякнули, ніби схопив я повітря, відчув, що його таки зачепив. Загримів грім, спалахнула блискавка і вдарила в землю побіч зі мною. Мене струснуло й почало загортувати в холодні сувої. Закинув угору голову й побачив перед собою небо — на ньому висіли, тримані напіврозталою рукою, Ваги. Важниці погойдувалися, а в кожній сиділи голі люди з витягнутими шиями і розширеними очима. Трималися за краї важниць, як за борти човна, і пливли кудись у сивому молоці неба.

«Все значно простіше, ніж гадав, — думав я, біжучи дорогою до лісу. — Не ми кладемо шальки, а замість шальок кладуть нас. Не ми зважуємо, а важать нас. Але й ми маємо змогу сказати своє слово. Хай це буде крик волаючого в пустелі — коли вже є цей крик, пустелі нема. Коли хтось озивається в порожнечі, порожнечі нема!»

Відчував дивне збудження, ніби переміг у тому змаганні, яке щойно відбув. Уперше не повірив у силу Чорного Чоловіка і вперше йому не покорився. Моя перемога, правда, була сумна, бо не скинув я з себе проклятої шкури, але не відчував себе подоланим.

«Я зазнав поразки, — стукотіли мені у скроні слова, — але й переміг. Я переміг, хоч доля моя невесела. Я невеселий, але безнадії не відчуваю. Я не бачу, що мене чекає попереду, але кров у моїх жилах співає».

Я внурювався в глибину лісу і в глибину ночі цієї. Вряди-годи скидував голову й дивився на Ваги серед неба. До них поспішав сумний брат мій Ведмедюк, а місяць із неба пропав.

«Знову все повторилося, — кричав я в порожнечу, — знову передав я вовкулацтво сам собі. Гей, гей, яке веселе було весілля, і як гарно всі танцювали. Які були чудові очі нареченої, котра могла б стати і моєю. Але я не каюся за те, що учинив, бо я в цій борні вистояв!»

Але я біг вовком по землі, долав верстви, тікав од міста, тікав од своєї долі людської, од можливості зажити життям людським. Я виграв у цій борні, але тільки для того, щоб знову зустрітися зі сумним братом своїм Ведмедюком, і, хоч який він мудрий та розважливий, нічого він мені не порадить.

— Але я вистояв і витримав, — сказав сам собі, — тобто не посіяв на цій землі зла, за яке прощення не буває!