Сповідь - Шевчук Валерий Александрович - Страница 39

Там, за закрутом дороги, вже затихли звуки боротьби — все було скінчено. Я знову здобувся на нюх — заграв у ніздрях запах крові, і я почув, як задоволене жирують вовки. Я знову закам'янів, з острахом прислуховуючись до скімливого болю, що торгав моє серце, — очі мої пеленою запливли.

Хто зна, скільки б простояв я на тій галявині, коли б не сталося несподіване. В голові у мене запаморочилося, і я побачив з того боку, де ліс, білі тисові ворота. Вони різко розчинилися, і з них валом повалили чорні тварини і птахи. Я різко повернувся в той бік, відчуваючи, як страх залоскотав мені кінцівки ніг. Здалося, вся ця потолоч має людські обличчя. Я навіть упізнавав їх, колишніх моїх знайомих, людей міста, в якому жив. Я почув свист, ніби позакладали вони в роти пальці й засвистіли.

«Гутюга, гутюга», — почув я над собою крики і вже побачив юрбу, що бігла на мене з вилами, списами та шаблюками. З наставленими у мій бік мушкетами і з лискучими сокирами у руках. Я зирнув на небо: хмари низько котилися над землею, вагітні тривогою й погрозою. Я позадкував, ошкірюючись на це видіння і намагаючись струснути з себе млість, якою був битий оце зараз. Кров поступово запалювалась у жилах, оживав і мозок. Але бігти я не мав сили.

Тоді плеснув наді мною, наче удар блискавиці, канчук — я побачив, що до мене біжить Чорний Чоловік. Ніколи раніше не бачив я його таким сердитим — обличчя пашіло гнівом та люттю. Чолов'яга хльоскав у повітрі канчуком, і я раптом подумав, що він зараз розтопче мене. Розчавить, як чавимо мурашку чи гусеницю, що потрапляє випадково нам під підошву, адже порівняно з ним не більший я був. Не більший нікчемного жучка, що біжить, а насправді ледве пересувається, і не сильніший.

Нараз мене обпік лютий удар. Я підскочив од болю, від якого все спалахнуло в мене всередині, тоді новий, ще пекучіший удар упав мені на спину, випікаючи на ній тавро. І я завив, безсилий витримати цю муку. Вив, зводячи до неба писок, — мені кришилися на голову зірки. Хмари повивали мій мозок, і я вже нічого не бачив у багнистому мороці, в який потрапив. Сльози котилися з очей, я знав: ще кілька ударів — і я не витримаю, впаду у чорну прірву неба і навіки там зникну.

І на мене втретє впав вогняний пас. Я скорчився на землі, безсило гребучи сніг, вив туди, у сніг, у нутро земне — не хотів і не міг піддаватися ударам, які гнали мене за викрут дороги. Але мій кат був немилосердний, новий удар був ще пекучіший. Я перекотився через спину, а тоді сталося несподіване — я раптом кинувся на Чорного Чоловіка. Стрибнув на нього, вклавши у цей стрибок рештки своєї сили — хотів увіп'ястися йому в ногу вище чобота. Але пролетів крізь нього, прорвавши його плоть, як стару ганчірку, і впав по той бік, уже в лісі. Тоді вдарив у ноги, бо це єдине було, що міг. Хотів сховатись у своїй ямі і хоч так знайти спокій та мир. Прагнув зализати свої рани і хоч якось зібратися з думками…

Через кілька днів чи в помсту за чоловіка, загризеного вовками на дорозі, чи просто з мисливського заповзяття, наш сотник улаштував великі вовчі лови. Ще там, на волі, мені самому доводилося кілька разів брати участь у полюванні, отож, коли уздрів здаля двох об'їждчиків, які їхали на конях лісом, миттю зметикував, про що йдеться. Вітер дув об'їждчикам в обличчя, і я безшелесне рушив за ними слідом — все в мені наструнчилося й насталилося — надходила небезпека справжня. Об'їждчики вряди-годи злазили з коней, розглядали вовчі сліди і тихо поміж себе перемовлялися. Я пізнав їх обох, бо й того разу, коли ходив з сотником на полювання, вони так само винюхували здобич. Об'їждчики були поміж себе напрочуд схожі, однаково круглолиці й однаково вусаті, та й не дивно — були це близнюки Семенченки. Вони приострожили коней, і я подався слідом прудкіше. Вони поїхали через горба, що вивишався над лісом і був майже голий, коли не рахувати низьких ліщинових кущів. Я знав, що їх вигнало на той горб — хотіли розгледітися, де ліпше ставити ловчі сіті. Я на горб за ними не пішов, а рушив у лівий бік: коли повертатимуться, вітер дутиме їм у спини — коні не вловлять мій запах. Але з визору губити їх я не хотів, тому подався ближче до дороги — мали невзабарі туди виїхати. Я подумав: люди елементарні в своїх ловецьких навичках і тільки цілковита безрозсудність звірів дає змогу їм їх долати. А ще я подумав, що це вперше мені доведеться вступити у змаганця із тими, кого нещодавно звав своїми сусідами.

Я насторожився: почувся кінський тупіт. На дорогу вискочив один із об'їждчиків, другий, певне, залишився чатувати у лісі. З-під копит коня виривався сніг, об'їждчик мчав, аж до гриви притулився. Він вискочив із лісу і подавсь чимдуж дорогою через поле. Я зупинився на узліссі, вершник сидів на коні гарно — стрімко летів над дорогою, знімаючи за собою вихори пороші. На півдорозі між лісом та містечком раптом зупинився й приклав до вуст рога. Хрипко й виразно пролунав ловецький клич, і я побачив, як там, біля міських парканів, заворушилася людська юрба. Подав сигнал ловчий, люди скакували на коней і сідали в сани. Я стояв спокійно, виструнчений, і незмигно на все те дивився. Ось воно, подумав я, здійснення мого напівсонного мариська, коли ті, котрих я любив, позакладали в роти пальці й засвистіли, ще хвиля — й закричать вони навісне: «Гутюга!»

Зирнув на небо: як і вночі, хмари низько котилися над головою, були вагітні тривогою й погрозою. Від містечка виразно почувся собачий гавкіт: пси мчали побіч вершників і санників — їм було радісно від того, що рушили на ловитву. Я мимовільно позадкував, ошкірюючись, але це був страх безрозсудний — в глибині нутра залишався спокійний. Сани й вершники на всю силу мчали дорогою, посеред шляху чекав їх один із Семенченків. Але не дочекався, доки мисливці порівняються з ним, розвернув коня й подався до лісу просто туди, де стояв я.

У мене ще був час. Я знав, що людям, перш ніж почати справжні лови, треба порозставляти тенета. Засадники й запутники мають позаймати свої місця, об'їждчики розставлять заправників, які стануть по боках од тенет. Розставлять і кричан по боках од заправників.

Поки все це чинилося б, я міг би знайти в лісі вовчу зграю і преспокійно вивести її з небезпечного місця. Але я цього не зробив, хоч тоді перестав би бути самітником, тобто став би на чийсь бік. Не раз я ставав на бік тих, хто влаштовує лови, але тепер ролі помінялися. Тепер не був я серед ловців, але й не хотів ставати посібником тих, супроти яких вони вибрались у ліс. Хотів бути осторонь, тільки стежити за дійством: чин аж нітрохи не безпечний, тим більше що з мисливцями були собаки. Але не міг я й покинути все напризволяще, хоч це було б і найрозумніше, — щось мене до всього цього приваблювало, і то був не азарт, а скоріше смуток. Смуток од того, що все воно в світі існує: оце змагання, лови й боротьба, коли забувають про милосердя. Смуток від того, що в одних це викликає ловецький захват, а іншим приносить смерть.