Сповідь - Шевчук Валерий Александрович - Страница 28

Повертаючись до рідної домівки, людина завжди відчуває трепет, а коли повертається додому марнотравний син, йому закладає від хвилювання подих. Світ для нього інакшіє, тисячі дрібниць, які існували, майже не торкаючись свідомості, стають до болю дорогі: вигин стежки, знайома хата, обличчя, горб чи западина, дерево чи дорога, колодязь чи тин. Коли ж бачиш щось не так і помічаєш зміни, сум тебе пробира: нова хата, нові стежки, занедбаний садок чи обійстя, де раніше все квітувало, нові хрести на цвинтарі, на яких написано знайомі імена. Дивно бачити й обличчя дружини, під таку мить воно й незнайоме й рідне, вона дивується, заслоняє долонею рота, розкритого від несподіванки, широко розплющує повні щастя і страху (чи не ввижається?) очі — раптом відчуваєш, що це ж вона, з ким ділив так довго існування. Наймит кидав на віз гній і спинився; яскраве сонце стоїть над головою, хоч зараз вечір та осінь… Ні, я знову плутаю оповідь, мабуть, через старість, адже в той вечір, коли я повернувся додому, стояв уже густий сутінок, наймит уздрів мене наступного дня, дружина побачила мене в сутінку, але для нас ніби й справді сонце засвітило. Я не міг не схвилюватися, побачивши паньматку в усій плоті своїй, адже збувалося одне з численних марев, які мучили мене ночами, коли пробував я у Прірві. Але там не було оцього живого відчуття, бо перед тобою таки не марево, а дійство справжнє. Я не чув ридань, коли жінка впала мені на груди, а тільки її незабутній запах, пучки моїх рук здобули особливу чутливість, а очі самі заплакали. Так, це була моя жінка, я міг достоту переконатися, що таки повернувся, бо ніч, яка товклася довкола, теж була жінкою, як і хата, що поріг її я готуваввя переступити. Я входив уже зараз у ніч, як у жінку, а хата готувалася мене прийняти. Гавкав радісно пес, пізнавши мене, зумисне голосно, з виляском, — дочекався і він господаря. Місяць раптом виплив з-за хмари й освітив наше дворисько, а жінка щось мені казала поміж схлипами.

Повертаючись, я не придумав, що їй скажу і як виправдаюся за цю довгу відсутність, але вже знав — житиму тут, як і досі. Згодом я дивувався, як все склалося до ладу — мій язик уже по дорозі в хату почав плести якусь історію, здається, цілком вірогідну. Мені палив у шию місяць, дихала ніч, те-те-те, казав я: тікав од розбійників… Дружина йшла побіч мене і плакала. «Ти мені все розповіси, — сказала вона, — але потім, потім!» Ми обійнялися й зайшли отак разом у дім. «Цілі сім років, — сказав я. — Не сподівався, що повернуся!» — «Ми вже тебе поховали, — сказала дружина. — Але все" одно я чекала». Вона заплакала не стримуючись. Ми зайшли в дім, і дружина засвітила всі свічки, які були в хаті. «Дай-но хоч подивлюся на тебе!» Вона дивилася на мене і тихо зойкнула. «Тебе ніби з хреста знято». — «Мене і знято з хреста, — сказав я, — ще й досі все тіло стогне! Тяжку неволю я пережив, жінко. Не доведи господь таке лихому ворогу». — «Це ти мені розкажеш потім», — мовила вона.

В покої, куди ми зайшли, горіло аж п'ять свічок. Я роздивлявся по хаті із радісним здивуванням: не змінилося тут нічого. Так само тьмяно дивилися святі з ікон, так само було застелено килимом стіл, а лавки — рядном. Так само була розписана квітами піч, а в кутку стояла діжа для тіста. На столі лежала хлібина, і я взяв її в руки. Поцілував, а тоді вломив шмат. Вдихнув на повні груди чудового запаху домашнього хліба і вкусив його, ніби причащався. Я й справді причащався, адже був у рідному домі, адже, жуючи хліб і дивлячись на зворушену жінку свою, міг дозволити собі повірити в це. «Стривай, не їж хліба, — сказала жінка, — подам тобі вечерю».

— А це вже мені не подобається, — нахмурився Чорний Чоловік. — Не буває тільки чистого чи тільки брудного, не буває тільки доброго чи лихого…

Хвиля туману поповзла над кам'яною вулицею, на якій ми стояли. Але Чорний Чоловік не покривався цим туманом, я виразно бачив його обличчя. Високе, побите зморшками чоло під вовняною шапкою, орлиний тонкий ніс, повні темного вогню очі — хто ти, Чорний Чоловіче? — подумки спитав я.

Він засміявся, і я до решти переконався: моя здогадка була правильна. Я подумав: людина до часу живе, як корінь. Приходить час, і вона вибиває стебло. Тоді падають на те стебло вітри, бурі, мороз і суша. Часом те стебло пропадає, і людина знову переходить у корінь. Той корінь засинає і спить. А потім знову вибиває парость, але вже такий, який здужає розростися. Чи ж подобаються тобі такі думки, Чорний Чоловіче?

Але цього разу він мені не відповів: вдарила серед неба блискавка, згоряли зірки, і я побіг лісом, занурюючись у його хащі. Голод знову торсав мої нутрощі, і я подався туди, де мав лежати розтерзаний кінь. Але мене чекала несподіванка — застав я самі кістки, здається, тут побували інші вовки. Я довго сидів, обглодую-чи кістки, але заспокоїти голоду не зміг. Тоді я зрозумів, що це кара мені за останнє слово перед Чорним Чоловіком, сів серед чистого поля і почав виплакувати свій біль.