Сповідь - Шевчук Валерий Александрович - Страница 16

Зрештою я побачив і його. Вріс у кам'яні стіни, а голова його ховалася в хмарах. З цибуха вивалювалися клубені диму, а зуби блиснули в усмішці, наче глумився він із мене. Але я йшов йому назустріч, повний затятого спротиву, я став і раптом грізно затрусив малими безпомічними кулаками, ніби й справді здобув силу стати із ним на прю.

Це було особливе запаморочення, чого раніше я не переживав. Можливо, це був образ озлості, яку я відчув до сили, що робить нас у світі почварами; я вважав, що такої долі собі не заслужив. Але він був мстивий, той Чорний Чоловік, і, здається, недаремно з мене насміхався. Той його насміх пробудив у мені щось приспане й забуте — ніби прочинилася стіна, і я дістав змогу побачити гурт парубків на чолі з нашим сотниченком, серед яких був і я. Ті парубки зловили хлопця, який належав до іншої парубочої громади, але ходив до нашої дівчини. Вони оточили його колом, спокійні, погрозливо усміхнені, був серед них і я. «Ми тебе відучимо ходити до наших дівчат», — сказав сотниченко і раптом вдарив хлопця в лице. Нещасний зальотник кинувся вбік, але там його зустрів кулак іншого збійця; він метнувся в бік трехій, і тоді вдарив його я. Тоді він упав навкарачки, бо з носа йому зацебеніла кров. «А тепер, — жорстко сказав сотниченко, — ти вдаватимеш свиню. Підеш на свою вулицю на чотирьох». Хлопці зареготали й почали піддавати ногами нещасного, коли той пішов навкарачки. Я вже не хотів брати в тому участі, тобто вже ні разу не вдарив нещасного, але нічого своїм приятелям ані сотниченку не сказав. Більше того, я робив вигляд, що і мені весело, і реготав разом із ними, хоч мені хотілося втекти, десь забитися в куток — страшно мені стало. Ні, не маю я сили супроти того велетня, хоч і потрусив перед ним кулаками, не маю я сили на звільнення — ось вона, одна із чорних справ, до якої і я приліпився. Потім був вірним друзякою цьому сотниченку, а ще потім став його першим дружкою на весіллі.

Таке видіння побачив я, нерушно стовбичачи біля рідного дому, і це було гірше ніж прозріння. Це була моя перша поразка, яку я не міг не визнати, тож чи маю право з таким жагучим проханням дивитися в червоні очі сумного брата свого — Ведмедюка?…

Скінчилося все просто, як і належало бути. Я підійшов ближче до хати, в якій народився й виріс, коли ж раптом зайшовся, рвучи ланцюга, гавкотом наш собака. Я крикнув до нього, як кричав, повертаючись з гулів, але це ще більше його розлютило. Він кидався і яро рвав прив'язь, на той лемент відгукнулися сусідські пси, і я почув, як рипнули двері. В прочілі виросла кремезна батькова постать, озброєна мушкетом, і я злякано позадкував. Збагнув, що зміна, яка сталась у мені, жахкіша, ніж я собі думав, і що годі отак просто повернутися додому. Треба було швидше тікати, коли не хочу зробити батька вбивцею власного сина. Я вибіг на леваду і, підстьобнутий зливою собачого гавкоту, метнувся геть. Біг по траві, облитий місячним світлом, і серце моє обкипало кров'ю. Від хати гримнув постріл, я почув вигуки й шалену тупотняву. Спущено собаку, я повернув голову й побачив, що він летить за мною, жахко гавкаючи. Я повернувся і прийняв бій. Ми шалено згризлися — за мент мій пес, з яким був я колись такий дружний, болісно завищав і, підбивши хвоста між ноги, побіг назад. Я кинувся до паркану, прогримів другий постріл, і набій врізався в дерево на цаль біля моєї голови. Тоді я рвонувсь у дірку і щосили вдарив у ноги — підстьобував і хльостав мене жах.

Тільки біля лісу притишив ходу. Втомлено й розбито чвалав по примороженій траві, і все тіло мені побивав трем. Так, я справді зазнав поразки, і цього лиха не відвернути. Моє лихо — вже не повернусь я до рідного обійстя, це сподіванка марна. Мав уживатись у той світ, що його послала мені доля, та й голод немало допікав. Я тремтів, огорнений нестримним затроєм; коли б під цю хвилю щось живе трапилося мені на шляху, я б, напевне, його не помилував. Дивна лють пробудилася в мені до себе і до цілого світу, я кипів і шаленів, я ненавидів: собак, які підняли той лемент, хлопців та дівчат, що безпечно собі жирували, мабуть, і думати забувши, що колись разом з ними виходив на вулиці і я, ненавидів навіть рідну домівку, яка стала мені чужою. Я йшов через ліс і ненавидів дерева навколо себе і пташок, які спали на гіллі, а найбільше ненавидів цю темну й глупу ніч, в якій навряд чи можу знайти щось їстівне. Єдине, чого хотілося, дістатися до свого лігва.

Загрібшись в листя, я почав заспокоюватися. Перед очима промигували уривки з того, що пережив, і я зі страхом подумав про дивний спалах люті, який щойно мене пойняв. Я запалав од сорому, бо все-таки на вдачу я м'який. Бо все-таки не я знущався з того хлопця, а інші, я тільки мусив біля них бути. Насправді я тікав, затуливши вуха, коли кололи кабана, ховався навіть тоді, коли наймит спокійно перерізав горло курці. В мені наростало щось глухе, скімливе, і я знав що — розпач тяжкий і пронизливий. Захотілося завити, заритись у землю, роздерти власні груди, а може, й умерти. Але це був тільки короткочасний спалах, бо, зморений, швидко я запав у сон. І сон мій був важкий. Приснилися мені сірі гуси, які низько летіли над землею, і за ними я побіг. Побував у Криму й у Волощині, перейшов гори й побачив країни мені ще незнайомі. Гуси ж вели мене й вели: я бачив невільничі ринки і людей, зачинених по в'язницях. Я побачив високе вогнище, на якому спалювали чудової вроди дівчину, побачив людей у сутанах, які говорили про любов тим, кого мали завтра покарати на смерть. Я побачив величезні валки війська, які стялись у страшному кривавому змаганні, кров рікою текла по землі. Я уздрів королів, які бенкетували і, обгризаючи каплуняче стегно, наказували розрубати на шість кавалків когось собі недогідного. Гуси ж летіли й летіли, а я, бігши, придивлявся до різних людей. Одні орали землю, інші поїдали їхні плоди, одні сиділи за грубезними книгами, а інші ті книги топтали ногами. Я побачив, як катують людину, котра сказала недогідне слово про царя, як підвішують її, вивернувши руки, на дибу, а потім щосили луплять кнутом [3] , од чого від спини відлітають клапті тіла. Я побачив мудреця, котрий ціле життя читав книги і нарешті публічно висловив думки, за які посадили його в чепу, а на шию надягли ошийника із залізними шипами до тіла, на ноги й руки — лещата. Дивні дива побачив я в тому сні, а до них такі страхощі й такі злочини, яких сам не зміг би придумати.