На полі смиреному - Шевчук Валерий Александрович - Страница 67

Тоді нахмурився князь і рипнув зубами.

— Я велю тобі, як володар: відкрий мені таємницю. Собі можеш нічого не брати, а моє повинен віддати.

Федір байдужно дивився у вікно.

— Бери, — сказав, різко повернувшись. — Чи я бороню тобі брати той скарб? Сам же я забув, де він лежить, і нічого про те не можу тобі повісти.

Спершу його били, потім припікали розпеченим залізом, кололи мечами, але жодного слова не зірвалося з його вуст. Тільки повертав незмінно очі до вікна і дивився, а там уже йшов справжній сніг, і відомо, що він там бачив: жінку крижану й неземну. Тоді звеліли повісити його у великому бовдурі над вогнищем і запалили вогонь. І не витерпів лютої муки Федір, закричав страшно, і той крик його, розлунений в бовдурі, чуло багато людей, що зійшлися до княжого двору. Той крик чув і я, прийшовши туди, бо хотів умовити князя, що даремно мучить він бідолаху: не знає він, де той скарб, що знайшов він тільки жменю монет і одну посудину та й ті віддав Василеві.

Вислухав мене князь і наказав вийняти Федора з бовдура. Страшний, чорний та опалений він був, стогнав тяжко, але коли побачив мене, то зробив непомітний знак очима, певне, просячи, щоб я мовчав.

— Ось брат твій каже, — схилився над страждальцем князь, — що не знаходив ти скарбу. Що ти тільки славу таку пустив. Коли так, признайся, а як ні, то віддай мені належне.

Федір кривився з болю, розтулив рота, хапаючи ротом повітря, і тільки після того витис із себе:

— Істину тобі кажу: знайшов я скарб. Але гріх великий ліг би мені на душу, коли б віддав його тобі.

Я засоромився вельми, бо сильніший і чесніший за мене виявився Федір, якого я хотів усе-таки врятувати, і про це не забуваю й зараз. У важкому й незрозумілому світі ми живемо, де вчинки людські важаться не на золото, а на мідь; нелегко бути в ньому навіть просто чесною людиною, і кожне малодушшя й криводушшя кладе нам на душу тягар, котрий руйнує її… Кожен із нас занадто улягає обставинам, через що легко може зрадити і спаплюжити брата задля тимчасового спасіння — страх великий постійно хльостає нас і робить гнучкими й податливими, наче лоза. Однак гнучкі й податливі дерева не стоять у століттях; ті ж бо, що стоять, мусять важко й повільно рости.

Князь уже послав за Василем, призвідцею Федорового нещастя. Той не хотів іти, але його насильно витягли з монастиря.

— Я зробив те, що ти мені велів, — сказав йому князь.

Василь дивився на осмалене Федорове тіло, покрите великими пухирями: той лежав у кутку і стогнав. Дивну зміну побачив я на Василевому обличчі: очі його забігали, як у загнаного у пастку звіра.

— Я тобі нічого не велів, — сказав він, кинувши оком на мене, і відступивши од порога.

— Дивись! — сказав тоді твердо князь, тицькаючи на обсмалене Федорове тіло. — Ось той, хто не хотів виказати мені, де той скарб!

Василь ще далі відступив од порога. Очі його стали малі й темні.

— Це підступи злого біса! — раптом гукнув він тонко. — Він звабив тебе і наклеп на мене поклав! Ніхто ніколи не бачив, щоб виходив я з печери.

Тоді засміялися бояри, а один із них сказав:

— При нас ти говорив із князем.

На те сплів пальці рук Василь, звів їх над головою і закричав ще пронизливіше:

— Вас усіх звабив біс: не бачив я нікого і не виходив з печери!

Відтак роз'ятрився невимовно князь і наказав бити Василя. Здерли з нього слуги одежу, і побачили всі, що він у глині весь замащений, навіть ота його всохла рука, яку тулив до грудей. Відтак почали накладати йому палицями по спині, і закричав, застогнав і зав'юнився Василь, признаючись у своєму гріху, що це таки він виказав Федора. Тоді замовк у своєму кутку Федір. Я опустився біля нього на коліна і побачив погляд його передсмертний. Були в нього чисті очі, а обличчя мав повернуте до вікна, де й досі сочився лапатий повільний і негустий сніг: очевидно, те ж таки видиво жінки з дитиною бачив він до останніх хвилин своїх. Незважаючи на муки, які терпів, легка усмішка лягла йому на обличчя і освітила, як освітлює, бува, землю в осінню йору леглий листок.

— Він упокоївся! — сказав я, накриваючи Федорові очі.

— Ну що ж. — спокійно відказав князь. — Не показав нам скарбу той, покаже цей!

Він узяв лука і наклав на нього стрілу.

Тоді зламався перед князем вимащений у глину чоловік і простяг до нього руки, одну здорову, а другу всохлу. Великі сльози покотилися йому по обличчю, промиваючи у глині світлі борозенки, і зойкнув він розпачливо:

— Помилуй, князю! Видить бог, не зумів я знайти скарбу!

Але свиснула стріла і ввіп'ялася Василеві в груди, якраз поміж простягнуті прохально руки, здорову і всохлу, і впав він навзнак поруч із Федором. І лежали вони обіч: один із обличчям просвітленим, другий із обличчям перекошеним: одна пристрасть їх мучила, однаково загинули вони і від однієї руки, але хвилини передсмертні в кожного були різні.

— Забирай, ченче, це падло! — мовив мені князь. — Бо накажу їх псам викинути…