На полі смиреному - Шевчук Валерий Александрович - Страница 6

— Оці тридцять три, — сказав він глухо, — можуть одним словом вилікувати чи прогнати мене.

— Зачинимо тебе в печері, і так звільнишся! — прирік Лаврентій.

Біснуватий звів голову, очі його блиснули.

— Яка мені користь, коли лікуватимуть мене мертві? — сказав він твердо. — Коли хочете бачити мою живу боротьбу, ведіть мене до живих ченців.

Лаврентій смикнув за ланцюга і повів. Велетень ішов розважно, біля нього ступав Лаврентій, а ззаду, на відстані, — гудлива, як рій, юрба. Я ж ішов позаду, здавалося мені, що химерне дійство грається переді мною. Раптом біснуватий зупинився, здригнувся, озирнувся довкіл і почав щось белькотати.

— Він говорить грецькою, латинською та єврейською мовами поперемінно, — звістив спокійно Лаврентій, і я зчудувався ще більше: жодної з названих мов Лаврентій не знав. Від того злякалася юрба, і відстань між нею й біснуватим побільшала.

Вже видно стало монастирські ворота і Святошу, який вийшов назустріч, — стояв, смиренно похилившись.

— Люди! — сказав раптом біснуватий і повернувся до юрби. — Вони вже мене покидають! Вони вже покидають мене, люди!

Тихе зітхання пройшло по юрбі. Лаврентій поклав на груди хреста і почав обходити Прокопа, отіняючи його зусібіч хресним знаменням.

— Його покидають біси, бо він наближається до святого місця! — урочисто проголосив Лаврентій. — Чудо твориться на ваших очах, люди, справжнє чудо!

Процесія входила в розчинені монастирські ворота. Святоша хрестився.

— Куди мені йти? — спитав біснуватий.

— У церкву. Чи, може, ти боїшся церкви?

— Вже не боюся, — мовив біснуватий. — Вже бачу там тридцятьох і трьох мужів, що хочуть мене зцілити.

У церкві й справді чекав на нас ігумен з братією. Я долучився до них.

— Чи знаєш ти когось із цих людей? — крикнув пронизливо Лаврентій.

— Я не знаю тут нікого, — відповів біснуватий.

— Але ж перед тобою люди, імена яких ти називав.

— Я не знаю їх в обличчя, — сказав біснуватий. Тоді ступнув до нього ігумен.

— Хто зцілив тебе? — спитав.

Прокіп захитався і раптом упав на коліна перед іконою богородиці.

— Вона! — закричав він. — Це з нею зустріли мене святі отці. Було їх числом тридцять три, і я зцілився!

Тоді попадали навколішки всі, і я разом з усіма — не годилося мені від усіх різнитися. А ще я подумав: нехай іде до неба всяке хваління боже навіть від лукавих, щоб не було в цьому світі тільки темного і тільки лукавого. Помітив я ще одне: окрім святих, умовлених Лаврентієм, тут, у церкві, назвав біснуватий і тих п'ятьох, яких називав уперше, — вони теж були зараз у храмі. І хоч було святих названо вже тридцять вісім, ніхто того, здається, не помітив, а я відчув дивну полегшу на серці. «Коли є на землі хоч п'ятеро чистих серцем, — подумав я, — вона вже не побита тьмою. Біс і справді блукає по наших думках та серцях, не буває він лише там, де не відають про його існування, тобто де очі болящих та скорбних світяться».

З Прокопа зняли вериги, і вдалося це Лаврентію без труда. Велетень ще раз ударив поклона, й ігумен відпустив його. Він кинувся почесному старцю до ніг і зі слізьми прийняв благословення. Тільки після того почав пробиратися до виходу. Люди розступалися і дивилися на нього повними захоплення очима.

Я стояв на виході і зміг піти за ним слідом. У західному окраї неба стояла сиза, понура хмара — десь хлющив дощ. Знову з'явився вітер і налетів на дерево, яке росло серед двору. Над головою в мене розсілося кілька іскристих, яскраво-срібних хмар, які аж тремтіли серед осяйного блакиту. Вітер вдарив біснуватому в обличчя і звіяв його густе, довге волосся. Біснуватий зігнувся і хутко пішов до воріт. Мені здалося, що він ледве стримується, щоб не побігти. Зрештою, він мав ще хоч раз обернутися. Він мав попрощатися з тими, від кого тікав, і я поспішив за ним: хотів побачити в цю хвилю його лице.

Так воно й вийшло. Знову вдарив шаленим накотом вітер, і Прокіп обернувся в той бік, де лишалися його мучителі: очі його стали надмірно розширені й потемнілі. Яскраве світло — сонце саме вигулькнуло з-за хмари — впало на Прокопове обличчя, і воно обезтінилось. Я здригнувся й завмер, різко зупинившись у ході: дивилося на мене лице, наче з образа зняте. Іржавий клубок підкотився мені під горло. «Ось воно, — подумав я, — чудо справдешнє, ось він, болящий і скорбний!»