На полі смиреному - Шевчук Валерий Александрович - Страница 34

— Йди, Теофіле, — сказав я. — Марко тебе бачити хоче! Теофіл звів костисте, сіре лице. З очей його потекли сльози.

— Хто це прийшов до мене? — спитав він.

— Це я, Семен, брат твій по обителі.

— Я тебе не бачу, брате, — сказав Теофіл. — Я сьогодні, прокинувшись, не побачив світу. Це зараз ніч надворі чи день?

— Ясний день, брате Теофіле.

— Ясний день, кажеш? — підскочив раптом Теофіл і схопився за очі. — Що ж це з моїми очима?

— Виплакав ти свої очі, брате, — смутно обізвався я.

— Підійди ближче, — занепокоєно сказав Теофіл. — Ні, я тебе не бачу. Може, ти тільки голос віщий, а не брат Семен?

— Я таки брат твій по обителі Семен, — ще смутніше сказав я. — А очі свої ти виплакав.

Була на ту пору весна. Небо стояло над світом ясне, вимите, повне яскравої блакиті: синиці дзвеніли невгомонно, стежки порозбухали і блищали під сонцем, наче скляні.

А Теофіл тим часом плакав. Навіть глека не підставляв.

— Невже світ для мене навіки погас, брате Семене? — спитав він.

Я подумав, що світ для нього погас значно раніше. Мені теж пощипувало очі, бо щось у тому моменті було по-справжньому печальне. Так, переді мною сидів висохлий у тріску чоловік, дивився невидющими зіницями, і з них лилися сльози.

— Не збираєш більше сліз, Теофіле? — спитав я так само смутно.

— Це я вже для себе плачу, — відказав той страждалець.

Я сидів боком до дверей і зирив крадькома на ясну блакить, що вривалася сюди крізь розчинену стулку: Теофіл ніколи вже тої блакиті не побачить. Я дивився на осяйну срібну хмару, що пливла серед ясного моря: Теофіл більше ніколи не побачить такої хмари.

— Що хоче від мене брат Марко? — переплакавши, спитав Теофіл.

— Він із братією прощається, — сказав я, відчуваючи той-таки глибокий смуток, від якого душа очищається.

— Чи не захворів часом?

— Відходить він уже і у гріхах сповідається.

— Той муж не має гріхів, — скрушно сказав Теофіл. — Той муж блаженний…

Він уже не плакав, Теофіл. Лице його при згадці про Марка раптом освітилося неземним світлом; хоч як. воно дивно — любов побачив я на тому обличчі. Це зчудувало мене, адже саме Марко був причиною Теофілових мордувань.

— Чи не тримаєш супроти Марка зла, брате? — спитав обережно.

— Хіба можу тримати супроти нього зло? — відказав лагідно Теофіл. — Він тільки показав мені, який дочасний цей світ. Од облуд гірких житейських він мене звільнив.

Я дивився на Теофіла — чогось тут не розумів. Здалося мені раптом, що муки, які відчуває, дають йому осолоду: один утіху має сміючись, а другий — плачучи. Страх легенький торкнув мене, коли про це подумав: які бездни заховано в душі людській?!

Там, у глибині цього яскравого світу, вмирав, забившись у печеру, Марко-могильник, котрий мерцями повелівав. Перечислював свої гріхи, і одним із них було те, через що відчував свою мученицьку радість Теофіл. Я сам тільки-но вийшов із затвору, бо щороку йду в те добровільне ув'язнення на місяць-два заради писання оцього. Коли був я в затворі, то краще пізнав Марка-печерника: він підходив до мого віконечка і розмовляв. Я знав, навіщо потрібні були гроші Маркові: вряди-годи виходив у місто, а повертавсь із барильцем питного меду. Пив той мед, забившись у найдальший куток печери і не світячи світла, а коли впивався, мав потребу з кимось побалакати. Дехто із затворників відганяв його, особливо ті, закляті, що затворялися на ціле життя, але більшість із них у розмову входила. Тоді оповідав Марко-печерник про те, як ходив він під князівським стягом і який вправний був із нього вояк. Розповідав, що саме він будував для дружини великого князя містоздобувні машини і з тими машинами брали вояки грецькі твердині. Він прикладав лице до віконечка і шепотів з натхненням, розповідаючи про визначні січі й князівські бенкети.

— Чого ж ти в ченці пішов? — спитав його я.

— Тяжкий гріх лежить на мені, — сказав Марко, і його очі червоно засвітились у темряві. — Я випадково побратима свого у січі забив…

Після того він замовкав, хмурнів і йшов у свій куток, неподалець від моєї келії; я виразно чув, як булькоче рідина, коли наливав її Марко із барильця у келих. По тому голосно бубонів молитви й закляття…

— Брате Семене, — обірвав мої думки Теофіл. — Я готовий іти до блаженного…

— Не поспішай називати блаженним того, хто в гріхах своїх ще не висповідався, — сказав я.

— Я вірю, що він блаженний, — заговорив швидко Теофіл. — І хочу, щоб він мене сподобив і сліпоти мене позбавив…

— Не позбавить він тебе сліпоти, — смутно сказав я.

— Не блазнюй, брате Семене, — сказав Теофіл із присвистом. — Ти ж сам бачив, якою силою володіє брат Марко. Веди мене скоріше до нього і великого чуда сподобишся побачити…

В цю мить я, може, й хотів уздріти чудо, адже те, що ми колись побачили з Єремією та Теофілом, оте жахнюче вставання мерця, давно не було для мене дивом: був то жарт, що на нього пішов свого часу підхмелілий печерник, щоб розбавити свою самотність: для будівника містоздобувних машин то не важко вчинити…

Я вивів сліпого на ґанок. Сонце облило нас зусібіч, і ми зупинилися. Теофіл виставив обличчя до сонця, і з повік йому потекли сльози.

— Світить сонце, — сказав він розчулено. — Гріє воно мені обличчя. Господи, невже так станеться, — вигукнув він, — що я не відчую завтра твого, сонце, тепла?

Ми йшли стежкою. Важка це була дорога, бо глина весь час роз'їжджалася з-під наших ніг. Теофіл ще не був пристосований до сліпоти, через це ми не так спускались, як зсувались униз, — не завжди мені було легко його направляти. По дорозі він бубонів ненастанно про свою сподіванку, що Марко-печерник його таки зцілить.

— Подумай тільки, — казав він, — людина мерцями повеліває! Що варта йому така дрібниця, як людині зір повернути? Хай-но тільки захоче, чи не так, брате Семене?

Я мовчав, бо не хотів роздражнювати сліпого. Окрім того, не міг під ту хвилю розповідати йому й правди: був він через сліпоту трепетний і знервований.

В одному місці ми ледве не полетіли сторч, і тільки дерево, що росло обіч, врятувало нас; я схопився рукою за стовбур, а другою за Теофілів шкіряний пас. Десь зовсім близько задзвонила синиця, пахла, збуджуючись для насіння, земля, і видно було, як по спіненому Дніпру женуть великий пліт: колоди мали піти для січення міст на південному прикордонні.