На полі смиреному - Шевчук Валерий Александрович - Страница 30

Після того почались у нього видіння.

Однієї ночі почув він гомін. Печера його наповнювалася людьми, кожен тримав свічку, мотику й кайло. Вони гомоніли й махали сердито руками:

— Де він? Де він? Давайте розкопаємо печеру і засиплемо його тут!

Холодний піт побив Ісакієві тіло. Він прикипів до свого віконця, дивився на людей, що заповнили прохід, і тремтів.

— Чого хочете від мене, люди? — шепотів він.

— Хіба не чув? — закричали йому пришельці. — Закопати тебе хочемо!

— Я знаю, ви тьма! — сказав тоді Ісакій, відходячи від віконця і сідаючи на своє місце. — У тьмі ви ходите, тьмою дихаєте: хочете мене до себе забрати, але я сам себе помістив серед вас.

І побачилося йому знову, що летить він у темряву, упадає, повільно кружляючи, і чим довше летить, тим більше витікає з нього світла, як із світильника, що гасне. В синіх сутінках він пролітав, і тонко боліло йому серце в грудях. Простягав у темінь руки і молився гаряче:

— Ти, котрий кинув мене у темряву, ти, котрий засудив мене, ти все-таки просвітив мені розум! Благословляю тебе, бо облуду свою велику я побачив. Ми таки справді у боязні перед своєю грішною душею тут зачиняємося; ми, твоїми слугами називаючися, дияволові у підстілку лягаємо і освячуємо цю нашу службу як науку для нащадків. Ми, любов проповідуючи, саму зненависть у серцях плекаємо, і любов у нас — тільки іскри принагідні. Диявол і бог поселені у душі нашій і ведуть вони бій смертельний, а ми вже розучилися відгадувати, де диявол, а де бог. Пошли ж бо світло велике своє, огнисте, боже, пошли і просвіти нарешті нас, темних і нерозумних!

Він плакав, коли вимовляв ці дивні слова, а ті уявні люди, що приходили закопати його, ті, котрі у пітьмі ходять і котрі самі є пітьма, щезали раптом, як дим, і тільки дух спалених свічок після себе залишали.

Він же запалював скіпку і дивився на вогонь доти, доки вогник не заламував останнє колінце і не загасав.

Часом до його віконця ведмідь підходив, просовував у раму лапу і ревів голосно. Тоді Ісакій затикав вуха і гнав ведмедя геть.

— Іди собі, йди! — казав він знічено. — Ти, дитино тьми, геть-но від мене!

А коли ведмідь не відходив, простягував руку і кричав так, що прибігав до його віконця переляканий Марко-печерник.

— Чого тобі, брате? — питав захекано.

— Тут у мене гадюка, — казав перестрашено Ісакій. — Принеси мені, Марку, свічку чи каганець.

Марко подавав йому свічку, він світив, але не шукав гадюки. Сідав тільки й зорив довго на вогник. Марко ішов собі геть, а Ісакій дивився незмигно на вогонь. Зрештою свічка спалахувала колінцем і погасала.

Одного дня, коли в усіх затворників, у Марка і Лаврентія печерників дуже ломило кості, коли повітря було в печерах таке, що не вистачало його для легень, звелів Ісакій покликати до нього ігумена. Крім нього, до віконця затворника підійшли Лаврентій, Єремія, Теофіл, Святоша, Григорій-чудотворець і Марко-печерник. — Я вже відходжу, — сказав Ісакій. — Що там нагорі — літо чи осінь?

— Осінь, отче Ісакію, — сказав ігумен.

— Вийміть мене з печери і покладіть під сонцем, — попросив Ісакій.

Марко і Лаврентій печерники розкопали його келію, і побачили тоді ченці справдешні мощі, які від Ісакія залишилися. Жили в нього ще тільки очі: великі, палахкі — були вони на колір жовті…

Марко— печерник узяв Ісакія на руки, наче дитину, і поніс з печери. Коли ж винесли Ісакія назовні, сонце було таке велике, що він одразу ж осліп„ принаймні подумали так всі ченці -неймовірно розширилися його очі й померкли. Ісакій знайшов іще силу звести руку, і та рука спробувала піднятися до неба, начебто щось хотів він показати чи сказати.

Його поклали під розлогим деревом на блискучому, ясно-жовтому листі, над ним розгорнулося жовте шатро, вписане у незмірно-голубе небо; він дивився в те небо і в те шатро сліпими очима, а вуста його ворушилися, наче молився він сонцеві, його силі, потузі і всевладі. Пив небо й сонце беззубим розкритим ротом, цілим обличчям, яке вже ніколи не засмагне і не напиватиметься його досхочу; Ісакієве обличчя поступово здобувало благого й доброго вигляду, який колись побачив у нього ігумен, коли бив старця палицею; може, тому відвернувся, а з ним ще кілька ченців — несила їм стало дивитися на те лице. Лежало воно на вогкому, опало-му листі, гарячо-жовтому, з червонуватим відливом, і поступово саме почало світитися, як і те листя. Було листком дочасним, жило і віджило свій час, і от прийшла пора лягти під ноги, як лягає під ноги все дочасне й тлінне. Воно ще світиться й палає, але тихим, ніжним тліном віддає, і цей запах почули раптом усі, хто стояв коло Ісакія; ченці незвідь-чому відчули жаль, хоч вони були не всі м'якого серця.

Ісакій вбирав у ніздрі запах тлінного листу і сухий сонячний пил, сліпі очі його заплакали, а пальці, що лежали на землі, заворушилися, наче шукали якогось опертя. Але знайшли тільки по листку, одна і друга, через це конвульсійно зімнули ті листки і відкинули.