Выбрать книгу по жанру
Фантастика и фэнтези
- Боевая фантастика
- Героическая фантастика
- Городское фэнтези
- Готический роман
- Детективная фантастика
- Ироническая фантастика
- Ироническое фэнтези
- Историческое фэнтези
- Киберпанк
- Космическая фантастика
- Космоопера
- ЛитРПГ
- Мистика
- Научная фантастика
- Ненаучная фантастика
- Попаданцы
- Постапокалипсис
- Сказочная фантастика
- Социально-философская фантастика
- Стимпанк
- Технофэнтези
- Ужасы и мистика
- Фантастика: прочее
- Фэнтези
- Эпическая фантастика
- Юмористическая фантастика
- Юмористическое фэнтези
- Альтернативная история
Детективы и триллеры
- Боевики
- Дамский детективный роман
- Иронические детективы
- Исторические детективы
- Классические детективы
- Криминальные детективы
- Крутой детектив
- Маньяки
- Медицинский триллер
- Политические детективы
- Полицейские детективы
- Прочие Детективы
- Триллеры
- Шпионские детективы
Проза
- Афоризмы
- Военная проза
- Историческая проза
- Классическая проза
- Контркультура
- Магический реализм
- Новелла
- Повесть
- Проза прочее
- Рассказ
- Роман
- Русская классическая проза
- Семейный роман/Семейная сага
- Сентиментальная проза
- Советская классическая проза
- Современная проза
- Эпистолярная проза
- Эссе, очерк, этюд, набросок
- Феерия
Любовные романы
- Исторические любовные романы
- Короткие любовные романы
- Любовно-фантастические романы
- Остросюжетные любовные романы
- Порно
- Прочие любовные романы
- Слеш
- Современные любовные романы
- Эротика
- Фемслеш
Приключения
- Вестерны
- Исторические приключения
- Морские приключения
- Приключения про индейцев
- Природа и животные
- Прочие приключения
- Путешествия и география
Детские
- Детская образовательная литература
- Детская проза
- Детская фантастика
- Детские остросюжетные
- Детские приключения
- Детские стихи
- Детский фольклор
- Книга-игра
- Прочая детская литература
- Сказки
Поэзия и драматургия
- Басни
- Верлибры
- Визуальная поэзия
- В стихах
- Драматургия
- Лирика
- Палиндромы
- Песенная поэзия
- Поэзия
- Экспериментальная поэзия
- Эпическая поэзия
Старинная литература
- Античная литература
- Древневосточная литература
- Древнерусская литература
- Европейская старинная литература
- Мифы. Легенды. Эпос
- Прочая старинная литература
Научно-образовательная
- Альтернативная медицина
- Астрономия и космос
- Биология
- Биофизика
- Биохимия
- Ботаника
- Ветеринария
- Военная история
- Геология и география
- Государство и право
- Детская психология
- Зоология
- Иностранные языки
- История
- Культурология
- Литературоведение
- Математика
- Медицина
- Обществознание
- Органическая химия
- Педагогика
- Политика
- Прочая научная литература
- Психология
- Психотерапия и консультирование
- Религиоведение
- Рефераты
- Секс и семейная психология
- Технические науки
- Учебники
- Физика
- Физическая химия
- Философия
- Химия
- Шпаргалки
- Экология
- Юриспруденция
- Языкознание
- Аналитическая химия
Компьютеры и интернет
- Базы данных
- Интернет
- Компьютерное «железо»
- ОС и сети
- Программирование
- Программное обеспечение
- Прочая компьютерная литература
Справочная литература
Документальная литература
- Биографии и мемуары
- Военная документалистика
- Искусство и Дизайн
- Критика
- Научпоп
- Прочая документальная литература
- Публицистика
Религия и духовность
- Астрология
- Индуизм
- Православие
- Протестантизм
- Прочая религиозная литература
- Религия
- Самосовершенствование
- Христианство
- Эзотерика
- Язычество
- Хиромантия
Юмор
Дом и семья
- Домашние животные
- Здоровье и красота
- Кулинария
- Прочее домоводство
- Развлечения
- Сад и огород
- Сделай сам
- Спорт
- Хобби и ремесла
- Эротика и секс
Деловая литература
- Банковское дело
- Внешнеэкономическая деятельность
- Деловая литература
- Делопроизводство
- Корпоративная культура
- Личные финансы
- Малый бизнес
- Маркетинг, PR, реклама
- О бизнесе популярно
- Поиск работы, карьера
- Торговля
- Управление, подбор персонала
- Ценные бумаги, инвестиции
- Экономика
Жанр не определен
Техника
Прочее
Драматургия
Фольклор
Военное дело
На полі смиреному - Шевчук Валерий Александрович - Страница 11
— Зваж, — сказав Святоша, — чи не правий я був: жона моя вже не шукає зустрічі зі мною і не відмовляє від мого рішення, а дітей у мене як не було.
— Втратила вона надію, — сказав, не міняючи пози, Петро. — А діти ще малі, щоб самим пуститись у дорогу.
— От бачиш, тут я вже звільнився. А бояри, що ти їх так розхвалював? З них усіх тільки ти мені й вірний.
— Досить одного. Братам своїм ти не можеш закинути байдужості.
— До мене приходить часом великий князь, — так само повільно, розтягуючи слова, казав Святоша, очі його незмигно дивилися кудись перед себе. — Приїздив раз, перебуваючи у Києві, другий мій брат. Але мені не милі їхні візити: це смиренну братію мою спокушає. Що це за убогий старець, що його відвідує сам великий князь?
— Не як великий князь він тебе відвідує, а як брат. І ти не можеш йому заборонити віддавати братівський обов'язок.
— На жаль, — протяг Святоша, відкидаючи патичок гидливим порухом. — Зрештою, хоч і брати ми, а говорити нам немає про що: його справи не цікавлять мене, а мої його. Та й немає у мене ніяких справ, окрім цієї смиренної служби. На поварні.
Він повернувся у мій бік (а сидів я в того-таки мого приятеля, брата Спиридона), і навіть із вікна примітив, які пласкі, порожні й випиті його очи.
Дивилися один на одного колишній князь та його отрок, і перший не витримав Петро.
— Коли виходжу за браму монастиря, — сказав він так тихо, що ледве я розчув, хоч слух маю напрочуд тонкий, — здається мені, князю, що важка хвороба посіла твій дух. А от коли балакаю з тобою, то й правди тобі відмовити не можу… Однак сидіти на цьому звалиську…
Святоша сухо засміявся.
— Я зубожів заради бога, щоб його віднайти, — сказав він. — Вмерти мені за нього — знахідка, а сидіти на звалиську, як Йову, — царювання.
— Йов на відміну від тебе на бога нарікав, — сказав отрок. — Окрім того, жоден князь не робив, як ти.
— Хай буду їм у приклад, — всміхнувся Святоша. — Можливо, хтось позаздрить мені і піде у слід мій. До всього іншого тобі з тими, що послали тебе до мене, нема діла…
Я здивувався на тон, яким було промовлено останні слова: жорстокий, немилосердний і навіть грубий, начебто хотів якнайшвидше спекатися мимовільного співрозмовника. «Ось де золота нива для Полікарпа», — подумав я. Пізніше він і справді зробив з того повість, яка уславила Святошу, зробив він це при моїй допомозі, вклавши це оповідання в послання смиренного єпископа Володимирського і Суздальського Симона, яке начебто послав той Симон до нього ж таки, віднаджуючи Полікарпа від бажання і собі стати єпископом. В такий спосіб Полікарп зголосив світові це своє бажання, і всі почудувалися з його великої самовідваги — проти себе ж бо писав! Це, мабуть, допоможе йому пізніше таки стати єпископом, а сам Симон про своє «послання» так і не довідався, був-бо він благий і з письмом не дружив, а цілковита глухість не давала йому почути недоброзичливих до Полікарпа нашіптувань. Я ж, раб божий Семен, не маючи прагнення вивищитись у цьому світі, можу оповісти цю історію, якою вона була насправді, — з'являю тут те, що бачило моє власне око, а чуло власне вухо. Кухар же Спиридон, в якого я в той вечір гостив, дав мені призволитися смаженою дніпровською рибою, що увіч повернуло мене в те чудове передвечір'я з рибалками, їхньою піснею і з розлитим по воді золотом.
Оповісти ж Полікарпові почуте змусила мене потреба: отрок Петро по розмові зі Святошею рушив до ігумена, а що не маю я до ігумена близького доступу, то не міг, хоч би й хотів, почути тої важливої для мене розмови. Полікарп, навпаки, чув тільки цю розмову, і ми згодилися між собою обмінятися почутим: я видав свою цікавість за порожню, а Полікарп своїх намірів не ховав.
— З тебе вийде другий Єремія! — милостиво прорік він, і я на нього не образився: під цим високим небом та сонцем всі ми убогі духом.
Єремія сидів під билом на оброслій мохом колодці, здавалося, був оброслий мохом і сам, бо його ветха свита аж позеленіла, а кукіль виглядав як покрів'я химерної, зарослої мохом хатини. Біла борода сяяла чистим сріблом, а очі мирно спали, прикриті синюватими повіками. Коло била росла липа, і мала вона клейкі яскраво-зелені бруньки — прокинулися вони тільки в цей ранок. Весняне сонце обливало цю липу і старого діда коло неї — утішно й задоволено він подрімував; я ж саме повертався від Полікарпа і думав, що почуте мною таке звичайне і житейське — може, й переказувати його не варт; просто прийшов отрок і від імені князів попросив полегші для свого приятеля.
— Князь сам вибрав собі такий спосіб життя, — сказав смиренно ігумен. — Ми тільки вволили його бажання.
— Ви послухали волі недержавного князя, тоді як є ще воля того, від милості котрого після бога ми всі залежимо, — сказав отрок.
— Амінь! — виголосив ігумен і подивився на пришельця малими чорними оченятами.
— Великий князь вважає, — сказав урочисто Петро, — що становище його брата в монастирі принижує його честь.
— У монастирі всі ми рівні перед богом, — озвався Полікарп.
— Але слово ігумена для ченця — закон, — сказав жорстко Петро. — Через це великий князь забажав, щоб його брата було поставлено велінням ігумена на догідніше місце.
— А який маєш доказ прихильності великого князя? — спитав Полікарп, і йгумен майже приплющився в знак згоди із Полікарпом.
Отрок поліз до кишені і викинув на стіл торбинку із гривнями. Метал важко забряжчав.
— Князівська воля дорога нам, — сказав ігумен, забираючи калиту. — Передай князеві, що волю його буде уважено. Правда, монастир наш — обитель смиренних, і це може викликати незадоволення братії, однак у силі нашій розміщати братію, як буде нам догідно…»
Він простяг руку і поблагословив прикляклого отрока…
— Це воля князя чи тільки цього отрока? — спитав ігумен Полікарпа, коли Петро пішов.
— Гадаю, що це воля отроча, — сказав Полікарп, дивлячись у вікно. Крізь оболони видно було нечіткий контур постаті отрока, яка швидко віддалялася до воріт. — От тільки не знаю, навіщо це йому?
Я знав, чому кидався сріблом Петро. Велику любов я узрів у його очах, коли дивився він на пригніченого колодою Святошу. Велику любов чув я в його голосі, коли він переконував князя покинути нашу обитель. Річ звісна, служимо ми богові, а заповідав він теж таку любов. «Де ж вона, межа божої присутності, — думав я під ту хвилю, — коли безкорисна любов велить цьому отроку умовляти свого давнього приятеля піти з божої обителі?» Нерівне то було приятелювання, бо, слухаючи ті розмови, не узрів я ані любові в Святоші до отрока, ані вдячності. Тут, у божій обителі, був він холодний і думав тільки про власне спасіння, а чоловік мирський і куди гірший за нього думав за спасіння того, кого любив. Важко було мені зміряти ці речі мірилом, до якого звикли тут, за стінами: була ця нитка незв'язана. І хоч ум наш малий перед великою силою неба, я не міг не зазначити: зчаста благих ми знаходимо там, де про них і не гадають, а гідні пекла можуть і під смиренною покровою ховатися. Не я відкрив цей закон, установило його саме життя…
- Предыдущая
- 11/71
- Следующая