Мор - Шевчук Валерий Александрович - Страница 37

— Пане! — раптом спинився бурмистер і завернув до страннього химерного свого дзьоба. — Мор… чи не знамення?

— Ні! — сказав странній.

— А мені здається, так, — зовсім тихо мовив чорний печальний птах. — Все щось мені ввижається… Здається, ось-ось щось має відбутися. Не підкажете що?

— Ні! — гостро сказав странній і аж зубами зарипів. Повернувся до бурмистра, до того малого печального птаха,

який стояв, розставивши ноги на розпеченій бруківці, і звів ледь-ледь руки-крила, ніби збирався летіти, і раптом зрозумів, до чого йдеться. Зрозумів, чому його притягле до цієї людини і що вона зараз відчуває. На мить йому зробилося лячно від цієї не зовсім збагненної залежності, бо й справді, чи можуть вони поєднатися, такі неоднакові? Здається, бурмистер мав рацію: чогось вони чекають. Щось чекає їх обох, можливо, навіть тоді, коли дійдуть до кінця цієї вулиці, а може, до кінця цього дня. Можливо, щось станеться тоді із містом, а може, з небом і сонцем? Не могло так тривати без кінця, десь зовсім близько мав розв'язатися вузол, котрий заплітала їхня доля.

Дивилися один на одного із пожадністю, з інтересом та смутком. Дещо уже в собі знали, дещо здогадувалися, а про більше думати не хотіли. Зовсім короткі, підбиті їм під ноги, тіні стояли біля кожного, але обоє знали — це до часу. Бо й справді, те небо не постійно буде сердите. Ще трохи, й воно утомиться, відтак почнуть рости і їхні тіні. Вони довшатимуть і через те наблизяться одна до одної. Простягнуть руки, і, можливо, з'єднаються, і тільки так добудуть те, чого просять.