Мор - Шевчук Валерий Александрович - Страница 34

Відтоді, як навалив у середмістя простолюд, минуло чимало часу. Странній тинявся всі ці дні вулицями, і місто вражало своєю мертвотністю. Всі місця, де колись вирувало життя, стали безживні: гуляв лише по вулицях гарячий вітер, піднімаючи в повітря хмари куряви. Знелюдніло вже й середмістя, лише де-не-де блукали вигаслі, схожі на трупи, постаті. Странній все гостріше відчував порожнечу своїх грудей, а люди, здибуючись із ним, так само жахалися. Зрештою, пам'ятаючи, що сталось в італійському дворику, він сам намагався з ними ближче не сходитися.

Поки що нікого не чіпав. Ще й досі відчував виснаження од того подвійного злиття — з ченцем Григорієм і сіроносим. Чи за своєю волею, думав він, блукає оце вулицями і мусить дивитися на людські страждання? Було багато в його діях незрозумілого й самому: чомусь одних людей оминав, а за іншими., гнався, одними гребував, а в інших починав своє друге життя…

Це сталося одного ранку. Саме того, коли найпекучіше боліло йому в грудях,.коли еон так і не прийшов уночі до нього і коли відчув він якийсь дивний відчай, котрий починає в ньому пробуджуватися. Туман заливав вулиці міста, сухий і драглистий, душний, а через те чавкий. В тому тумані ще гостріше чувся сопух од гноїщ та трупів, але мухи літали, пронизуючи знепрозорілий простір дзенькучими стрілами.

Странній ішов, похитуючись і з присвистом вбираючи у груди повітря. Часом з нього виривався дивний прихлип — ніби плакав, і, можливо, саме це вивело на нього морового бурмистра.

— Знову ми зустрілися, — сказав бурмистер, наставляючи на страннього дзьоба, — а я вже, грішним ділом, думав, що й вас понесла біда…

Виглядав у тумані дивно: величезний птах, який один у цьому місті ні з чого не вражався. Странній бовванів супроти нього незрушною тінню.

— Знаєте, я хотів із вами зустрітися, — сказав Алембек. — Вас це не дивує?

Странній мовчав. Стовбичив безмовно, і йому було дивно хіба те, що моровий бурмистер не боявся його.

— Чи можемо ми прогулятися? — спитав Алембек.

Странній хитнув. Дивився на цього відчайдуха і почував біля нього себе ліпше. Здається, і в грудях не так боліло. Здається, й туман почав розвіюватися — текли по вулиці сиві косми, начебто місто куріло. Вони повільно пішли пліч-о-пліч, а коли звернули на сусідню вулицю, вгорі раптом щось прорвалося, і вони побачили першу латку ясного неба. Странній подумав, що чимало страшної дивовижі уздрів він у час свого тиняння: мертвих і конаючих, божевільних і перестрашених. Кожна людина ніби жила відділено од інших: люди одне одного жахалися. Боялися зближень, розмов, чи не тому зникли бенкетники й торгівці. Живі поховалися по закапелках, і тільки смертельний жах викидав їх звідтіля. Хворі бігали по вулицях, як оглашенні, маючи надію в такий спосіб вигнати з тіла хворобу, а зовсім знесилені ледве по тих вулицях тяглися…

Йшли неквапно, бо, незважаючи на туман, стояв на вулицях нестерпний вар: за останній час мух у місті побільшало, часом вони літали зведеними громадами, а коли натрапляли на людину, живу чи мертву, обсідали її й люто кусалися. Мухи покривали стіни і тисячами валялися на брукові. Дохли так само, як люди, але їх від того не зменшувалося.

— Душно, — сказав моровий бурмистер. — Коли б не ця спека…

— Коли б не ця спека, — обізвався странній, — не було б мору.

— Я теж так думаю. — Бурмистер важко дихав за машкарою. — І от що дивно. Велике лихо впало на місто, але людей утекло з нього небагато. Як бачите, не один ви вважаєте, що від мору не потрібно тікати.

Странній ішов мовчки. Високий і випростаний, дивився перед собою і натужно дихав. Руки його мимоволі стискались у кулаки, а мухи висіли над ним зеленим шлейфом. Коли бурмистер говорив, повертався до страннього і смішно задирав вгору воронячого дзьоба.

— Тікають багаті, — сказав він, — бідні прив'язані до своїх гнізд і чіпляються за них руками й ногами. Господь, скільки їх уже померло!

Странній крутнув головою. Рипнули, ніби шкіряні, його м'язи.

— А ви? — різко спитав. — Чому не тікаєте ви?

Бурмистер засміявся. З-під машкари сміх його звучав печально і хрипко.

— Тому, що хтось мусить залишитися біля тих, хто умирає, — сказав без патетики.

Знову рипнули м'язи, ніби шкіряні. Странній важко запихав.

— Знаєте, як оборонитися від мору?

— Коли б! — сказав смутно бурмистер.

Странній задихав прискореніше. З тим-таки незвичайним прихлипом, на який і вийшов на нього моровий бурмистер.

— Офіруєте собою в ім'я любові до ближнього? — спитав гостро.

Бурмистр розвів руками, власне, широкими рукавами, що нагадували крила птаха. Засвистав під машкарою, і чудний був цей легковажний свист.

— Пане! — сказав раптом він, — Чи молитеся ви богу? Скільки людей зараз моляться богу, але чи має він силу вислухати всі молитви?

— Людина живе надією, — буркнув странній.

Він засипів, ніби мав хворі груди, і піт густо покрив^ йому тіло. Над головою нестерпно зуділа хмара мух.

— Часом і мені буває самотньо, — трохи жалібно поскаржився моровий бурмистер.

— Зате з чистої любові до ближнього несете хрест! — різко сказав странній.

— Господи, пане! — сумно вигукнув Алембек. — Так пишно висловлюєтеся! Не завжди людина чинить те чи інше, свідомо спонукаючи себе… Часом смуток її бере… Впаде на землю отакий туман, і вона стає неприкаяна й самотня. І вона, коли хочете, мусить робити щось так, а не інакше.

— Ні! — сказав странній, витираючи рукавом з обличчя піт.

— Я, може, також цього не розумію, — сказав Алембек. — Але тоді з людиною щось відбувається. Ви знаєте, пане, що таке печаль?

— Ні! — сказав странній.

— Печаль — це голос в людині. Віщий, не віщий, хто зна! Але цей голос уміє дивно людину до чогось спонукати. Не може вона тому противитися.

Вони знову завернули на бічну вулицю. Туман порідшав, і вони могли продивитися простір вулиці на кілька косових сажнів. Щось дивне побачили в тому тумані: вовтузіння якесь і борсання. В клубах сухого диму, наче в пекельній долині, товклася юрба обірванців. Повзали по брукові і завзято стьобали собі плечі канчуками. Скрикували пронизливо, а тоді лупили себе ще нещадніше. В розпареному повітрі чути було важке сопіння, хльоскання, зойки і стогони. Попереду юрби, майже біля їхніх ніг, повз чоловік у майже подертій сутані і стьобав себе чи не найнемилосердніше.