Мор - Шевчук Валерий Александрович - Страница 14

Здаля замиготіла третя постать. Цей також біг, скільки сили, але вже мав сміливість зирнути на страннього: жах написався на його обличчі. Щось гукнув тонко і наддав ходи. За мить наздогнав другого бігуна і щось тонко верескнув. Той другий важко озирнувся, а за хвилю обидва стрімко завернули за ріг.

Странній пішов по пустельній вулиці: до нього також приклеївся гудливий мушиний рій. У самому кінці міжряддя, на кам'яній кріпосній стіні, лягло велике, каламутне, але все ще нестерпучо-пекуче сонце.

Він пішов просто на те сонце, не відводячи від нього погляду, і його ще більше захитало. Закусив губу й ступав, постогнував вряди-годи і ступав, наче хотів дістатися туди, де знайшло собі короткочасний прихисток вічне світило. Від того потекли йому по лицях сльози, і йому раптом захотілося горланути щось відчайне й бунтівливе просто в ту осяйну кулю.

Відвів очі: не міг дивитися на сонце. Очі йому осліпли, і він втирав сльози. Може, тому, не помітив, що вибрів на майдан, власне, на просторий вигін біля стін, де було гнойовище, В лайні, обмазані з голови до ніг, ворушилися люди. Деякі позакопувались по шию, і їхні обличчя корчилися од болю. Кричали, широко розтуляючи роти, або ж натужно постогнували. Звивалися, ніби черв'яки, і ляпали собі на тіло жменями гиді. Від гнойовища несло нестерпним сопухом, а над ним висіла така хмара мух, що повітря від того посіріло й тремтіло від помахів тисяч крилець. Странній різко озирнувся, хтось до нього підходив.

— Ну от, знову вони позабирались у гній, — сказав чоловік у лікарській одежі, зупиняючись біля страннього. Чорна керея спускалася до п'ят, а замість обличчя стримів дзьоб. — О, і ви тут? Не боїтеся заразитися? Як це ви сказали там, на вступі до міста?

— Од мору не рятується той, хто тікає, — спокійно мовив странній.

— Ну от, а я визнав, що це дивні думки…

Странній засміявся.

— Більше того, — сказав жорстко, — мене вабить туди, де лютує мор.

Він подивився на лікаря так, що той мусив би злякатися. Знав, що погляд у нього лихий. Але лікар, здається, відвик уражатися.

Закинув угору дзьоба й розглядав його, наче побачив цікаву комаху.

— Може, ви чорнокнижник? — спитав. — А може, чернець-милосердник? Чому ж на вас не чернеча одежа?

— Що може зараз означати одежа? — понуро відказав странній. — Гляньте на отих: хто там шляхтич, а хто ремісник?

Гнойовище ворушилося. Зводилися руки, розчепірювали пальці, руки ті хиталися, як дивні, несвітські рослини, а за мить знову опадали у твань. Викруглювалася часом чиясь спина, коли хворий хотів устати, смикалися й горлали темні од гною голови.

— Що вони тут роблять, пане? — різко спитав странній.

— Мали б знати, — глухо відповів лікар. — Це давній забобон. Вважають, що хвороба побиває хворобу, а гній виганяє гній.

— Скажіть їм, що це не допоможе, — так само різко, наче ворона каркнула, мовив странній.

— Скажу, і що? — гірко спитав лікар. — Поведу у шпиталь, де вільної місцини нема? І не тільки місцини, але й надії, що урятуються!

Однак він ступив кілька кроків вперед і спинився біля самого гнойовища. Біля лікаревих ніг лежав мертвий. Викачаний у калюці, з виставленими вперед розчепіреними пальцями рук, з хижо вискаленим обличчям.

— Гей, люди! — закричав лікар. — Говорить до вас моровий бурмистер Іван Алембек! Вийдіть із гнойовища! Обмийтеся й приходьте до мене у шпиталь!

Але голос його потонув у стогонах і прокляттях, його заклик провис без відгуку. Сонце підбилося вище, і гнойовище запарувало. Мухи шалено носилися з одного кінця гноївки в інший і з маху вдарялися в обличчя страннього.

Ставало важко дихати від сопуху, і странній відступив до стін будівель.

Алембек ішов до нього, наставивши гострого дзьоба, немов хотів ударити ним у груди.

— Це все даремно, — сказав він. Його голос був роздратований, а очі поблискували. — Чи, може, вам приємно на все це дивитися? Дивіться й майте із цього науку.

— Науку? — перепитав странній.

— Еге ж! Добру науку. У людині можна вбити бога, але забобон ви з неї не виб'єте ніколи!

Моровий бурмистер крутнувся на п'ятках, і за мить странній побачив, як порожньою вулицею стрибає великий, чорний, розсерджений птах. Біг якось по-особливому, здавалося, от-от відірветься од землі й полетить. Підскакував і підскакував, доки не змалів. Якусь мить странньому хотілося наздогнати його — був бурмистер так само дитина мору, як і він. Вже звівся навшпиньки й розкрив рота, щоб гукнути, але перепалене повітря зі свистом мирвалося з грудей, а тіло ніби обважніло…

Рушив у зворотний бік. Ішов якийсь час загаданий, аж доки дорогу йому не заступили списами. Він побачив здоровенних дядьків з прикритими хустками обличчями.

— Куди прешся? — закричав один із них. — Завертай!

— Я не заражений, — повільно сказав странній, дивлячись просто в очі стражникові.

Той зиркнув на страннього перелякано, в його очах загусав жах. Другий стражник відкрив рота, щоб і собі щось сказати, але застиг і тільки кліпав очима.

Тоді він розвернувся на п'ятах, як зробив це нещодавно моровий бурмистер, і подався геть, покинувши їх, задубілих і вражених.

— Як ти думаєш, хто це був? — почув він голос одного із стражників.

— Проява! — зовсім тихо відказав другий.

То, може, нам годиться схопити його? — спитав перший.

— Щоб біди собі напитати? — відказав другий.

Від тої розмови йому в грудях тонко озвався біль, і він закинув голову, щоб позирнути на сонце. Стояло біля однієї з костьольних Ін-ж і немилосердно сипало на місто проміння. Було його так багато, що камінь починав розпікатися ще зранку, жарячи ноги через благі підошви. Странній подумав, що йому треба було б розшукати ціліші патинки, але то була надто квола думка — ішов І не міг спинитися. Наче вела його стороння сила, і мав через те чітко вимірений крок. Похитувався, ніби п'яний, а може, це похитувалися довкола нього стіни? Знав, що люди його лякаються, хоч не розумів чому. Один тільки моровий бурмистер не побачив v ньому чогось дивного — странній подумав про нього з теплотою. Мав напівприплющені очі, зведений посмішкою рот і майже мертве обличчя. Голова з довгим волоссям похитувалась у такт ході — ішов та йшов. За ним летіла хмарка мух, але він уже до цього звик: мухи ув'язувалися тут за кожним. Інколи випльовував Іржаву слину, і та падала на гарячий брук — — те місце одразу обсідали мухи і спрагло слину випивали.