Дiм на горi - Шевчук Валерий Александрович - Страница 98

Я так його любила, що не вірила — він побачить мене й запримітить, я навіть боялася цього свого палу, я боялася себе, боялася висловити його, бо весь світ, гадала, засміє мене. Врешті, я не могла дуже вже пильно ховатися, бо не в моїй це було силі, любила його й чекала — хіба можливе щастя при такій надмірній любові, думала я. А коли він грав на сопілку в своєму садку, серце моє билося, як пташка. Милий мій, шепотіла я, милий мій, хороший! Почуй голос мого серця, почуй, почуй, я кличу тебе зигзицею, я лечу до тебе, й мені несила вже стримати свого болю. Тоді він перейняв мене біля криниці, я набирала воду й слухала, як ляпотить у цебрі вода, а коли два мої відерця вже чекали на мене з водою, він перейняв мене біля криниці. Агов, дівчино, гукнув він, чи не даси мені води? Стояв у ковальському фартусі, і його очі ясно світилися, я була засліплена тим світлом і запитала себе: "Чи це він, моя радість і щастя?" Серце відповіло мені: "Так, це він!" I я дала йому тоді напитися.

Вона таки побачила Йванове обличчя: стояв й зазирав у вікно. Більше, він навіть постукав, бо вона виразно почула й стукіт. Радість пойняла її срібним вогнем (блиснуло сонце, риба чи вуж, бо вона побачила срібну крайку поміж ним і нею), і жінка молодо, радісно й щасливо кинулася відчиняти. Мигало, наче спалахи зірниці, в її мізку, сьогодні вона надмір чекала, і бог послав їй оце звільнення й оце щастя. За вікном іржав кінь, побрязкувала зброя, а вона хутко перебігла обидві кімнати й радо відкинула защібку. Їй блиснув у вічі холодний місяць, спокійний та врівноважений. Срібло його проміння текло на землю зморено й неквапно, лящав, як раніше, в саду соловей. Було тихо, тільки пройшовся вітер і звіяв їй спідниці, наче хто впевнений та палкий пройшов повз неї. I вона раптом заспокоїлася. Знала вже, що чекання її марне, що Iван блукає по далеких світах і, може, вже недалеко від того звіра, якого так зримо осягла була сьогодні. Бачила його й зараз: велетенська гора, обросла низьким сосновим лісом. Очі його стояли серед тої гори, як два байдужі озерця, а паща була широко розверста. В неї втікав білий сувій дороги і все, що йшло по ній. Звір часом стуляв пащеку й бездумно, монотонне жував.

Вона сиділа на ганку, огорнена холодним місячним світлом, а на душу їй клалося незбагненне збудження. Давно не розуміла себе — відтоді, як знайомі її, родичі й сусіди почали скрушно похитувати головами. Вже не бачила себе навіть у лискучому склі — жевріла там лише тінь…

Батько стояв у сутіні саду. Засидівся тут, замислившись, і не помітив, як надійшла ніч. А коли схотів нечутно вийти за хвіртку, рипнули двері, і він побачив доньку. Була облита місячним світлом, і та краса, яка колись збирала до їхнього двору чи не всіх парубків з передмістя, цвіла зараз по-особливому. Здалося старому, що його донька аж світиться. Чисте, ясне срібло текло від її постаті, і в тому сріблі побачив він раптом темний зблиск, наче стрибнув угору чорним тілом вуж.

Вона побачила Йвана і зустріла його прихід спокійно. Він під'їхав на коні, зістрибнув і всміхнувся їй назустріч.

— Загаявся ти! — сказала вона йому лагідно. I пропустила перед себе в господу…

Їй уже легше. Зник страх і важкий настрій, не терзали лихі передчуття. Бо раптом усвідомила свою любов уповні. Знялася на верхівцю цієї хвилі, і все, що мучило її, раптом згинуло, безповоротно втопилось у мороці цієї ночі, очистивши її й оновивши. Це й був її надпорив, у який входила зі страхом і трепетом. Він також перейнявся цим настроєм. Знав, що це важлива мить, золота мить, і кров розлилась по його м'язистому тілі, заповнивши його до краю весільним дзвоном, даючи йому стрункість та пружність і хмільне бажання цієї ночі, цього моменту і щастя. Відчував її юне, пружаве тіло, м'які податливі стегна й перса, що приймали його ласкаво й віддано; відчував її дівоче тепло, колисливе й гарне, в якому ставала м'якою й ніжною його чоловіча сила. Чув трем і власного тіла — єдиний ритм, єдиний настільки, як це можливо між людьми, і вже не було нічого іншого в цій ночі, вже не було ніяких думок та й самої ночі. Навіть ліжка й кімнати: їх хтось загортав у лоскітливі сувої, загортав, обкручував, і вони крутилися, пливли — повільно й злагоджено, щасно й тремко. Вона дихала запахом квітів, які так чудово проросли в цю ніч, а він відчував себе бджолою, що бере з цвіту нектар. А квіти пахли, і вони разом відчули темний, палкий вогонь, що несподівано їх обпік…

Потім було тихо. Спокійно й тихо, коли не хочеться ні розмовляти, ні рухатися. Солодка знемога колисала їхні тіла, і Марія спускалася з тієї височини, на яку була кинута, спускалася втішено, вмиротворено та м'яко. Холодний піт зросив їй обличчя, однак вона ще мала силу стискати в темряві його руку й ділити з ним ці хвилини солодкої знемоги.

Я так багато думала про нього, я мріяла, мріяла, боженьку мій, шепотіла: принеси мене до нього, дай нам набутися, бо я "же сказала йому про свою любов своїм обличчям — він не міг його не побачити. Але те, що я уздріла на його обличчі, гой, боженьку світлий, високий мій пораднику, було ще дивніше! Він дивився на мене моїми очима, моїм поглядом, зелена руто, зелена м'ято, я не могла не бачити, бачити, бачити його обличчя, бо воно мені сказало те, що хотіла відслонити йому я. I я дозволила йому сказати мені те, що хотіла відслонити йому я, а коли він захотів того й від мене, я заплакала, бо не могла стримати сліз, я стала маленька, маленька, маленька, я плакала, голубчику мій сизий, бо він уже сказав мені те, що хотіла йому сказати я, і мені було соромно, й лячно, й радісно. Щастя моє було таке велике, що я плакала, любчику, ти ж пам'ятаєш, пам'ятаєш, пам'ятаєш, бо я тоді сказала тобі те, що хотіла сказати, але тоді була ніч, щебетали соловейки і пахли квіти, а я сказала тобі те слово дуже тихенько.

Дитину вона народила чудну. Вже як минув їй рік, побачила, що тіло маляти не має звичної пружності, як у звичайних дітей. Здавалося їй навіть, що те тіло без кісток. Все інше також було незвичайне: великі темні очі, що дивилися трохи моторошно, чітке, навіть гарне обличчя і якась нелюдська жадоба, коли присмоктувався їй до грудей. Від того смоктання вже боліло їй у персах, наморочилося в голові, і вона цілий рік ходила, як очманіла. Батько приносив їй їжу, приховуючи те від сусідів, і все настійніше переконував, щоб вона покинула цю хату й перейшла до батьків. Мати теж забігала частенько, клопоталася біля дитини, і вони щосили намагалися догодити дочці, струснути з неї отой мул і чад, які пойняли її голову. З часом таки змогла порати хатню роботу й ходила біля дитини вже сама. Батьки заспокоїлися й відійшли.