Дiм на горi - Шевчук Валерий Александрович - Страница 76

Наприкінці літа 1618 року в маєтку Гудищі сталася неймовірна подія. Повісився господар маєтку пан Юрій, не сказавши нікому жодного слова й не полишивши заповіту. Найнезрозуміліше було те, що у вчинкові пана Юрія не було глузду.

Але нещастя сталося, і це таки напевне.

Вранці в маєтку був переполох. Снідали похапцем і без звичної урочистості. В чоловіковій кімнаті жінка знайшла скриньку з родовими документами — досіль вона заховувалась у потайнику. Скринька лишилася незамкнена, пан Юрій, певне, переглядав папери. Їх переглядали загалом рідко: зміст знали, а доводити своє шляхетство й права конечної потреби не було.

Зачинившись у себе в кімнаті, жінка почала міркувати. Чоловік, попри все, останнім часом вів себе дивно. Те, що він не цікавився господарством, її не турбувало — так було завжди. Цей тягар клався вже на її плечі, і вона давала собі раду.

Жінка зітхнула. Чоловік полюбляв днями просиджувати у своїй бібліотеці й навіть занедбував подружні обов'язки. Господиня вдруге зітхнула: вже вкотре пошкодувала, що дітей їм біг не дав. Друга пристрасть чоловіка — астрономія, радше бесіди з астрономом, котрого він виписав із Німеччини і якому обладнав невелику обсерваторію.

Пані звеліла негайно покликати до неї астронома. Низенький, кволий чоловічок зі зморшкуватим обличчям й задовгими руками був уражений не менше господині.

— Я хотіла б знати, які розмови вів із вами мій чоловік? — спитала вона.

Астроном стис долонями голівку, його очі напружено заблищали, а вона раптом відчула, що ненавидить цього блазня.

— Та, здається, ні про що особливе, — нарешті мовив він. — Розмовляли про зорі й безмежність… Про книги й про людське існування. Я не можу вкласти це до голови!

— Я також, — сухо відказала жінка.

Було в той день похмуро. Звисали над землею темними рядами хмари, а за горбами товклися, наче поспішали якнайшвидше сховатися за окоєм. Земля дрімала в сірому світлі, ця сірість уливалась у душі людей, і всі ходили трохи роздратовані. Подія пасувала до пейзажу, пасувала до настроїв астронома й господині: незрозуміле, незагоєне почуття — тривога, що їй годі знайти назву. Негода по-своєму визначала її і оте стовписько на небокраї, де штовхалися, як вівці в отарі, хмари й поспішали сховатись у насурмленій далині. Опріч цього — нічого особливого, це дивувало й зморювало, але не заспокоювало — смуток став сірий, як ці хмари, котився він і котився, наче шукаючи й для себе ясного сонячного просвітку…

В маєтку Гудищі, як і в кожному домі на ті часи, жив домовик. Коли сталося нещастя, домовикові груди стис одчай.

"Я поставлений для того, — тужно думав він, міряючи туди-сюди курне горище, — щоб у домі не траплялося лиха!"

Крізь віконце лилася блідава, мов нежива, ніч, і домовика потягло на світло зір. Було спокійно й тихо. Виднілася біла дорога, що витікала з маєтку й губилася між ночі.

"Мене зачарувала ця дорога, — думав далі домовик. — А коли домовиків зачаровують дороги, стаються нещастя. Домовики мусять думати про дім, а не про дороги…"

Днів за два до цього, коли астроном розглядав через трубу небо, до нього й справді завітав господар. Був похмурий і думний — мав забагато у погляді пригноби.

— Щось панові сталося? — Астроном присів на ослінець і протер хустиною зболілі від напруження очі. Пан Юрій сів навпроти.

— Як на мене, в житті взагалі не може чогось статися, — сказав трохи загадково господар. — А знаєте чому?

Дививсь у поставлені проти нього каправі астрономові очиці й усміхнувся раптом.

— Бо в житті немає нічого нового, а відтак і несподіваного. Зло пригоди чи навіть смерть — це щось таке буденне й нецікаве.

Астроном здивувався.

— Що нового там? — відразу ж змінив розмову господар, киваючи в бік неба. — Там уже мусить бути цілковитий спокій!

— Спокою нема ніде! — сказав астроном. Господар зирнув на нього неуважно.

— Стережіться лихих думок, пане, — пожартував астроном. — У серпні згоряє найбільше зір…

Вони дивилися на оголений і поцвяхований золотими крапками шмат овиду. Стояла незвична тиша, навіть цвіркуни замовкли в цій пригнобленій темені. Обоє нараз відчули, що їхні серця стискає незрозуміла жорстка туга. Такі хвилини траплялися не раз, вони навіть звикли до них й любили переживати їх разом.

— Земля — це маленька крапка, — повільно сказав господар, тарабанячи пальцями по столу. — Зовсім, зовсім мізерна…

— Можливо, й так, — відгукнувся астроном. — Земля таки справді щось невеличке в цьому великому, — він провів рукою туди, де виднілися зорі. — Ми й не уявляємо цієї величини, бо й чи є вона, коли немає країв? — Астроном сумовито усміхнувся, тоді встав і поставив шматком крейди на темній дошці до записів крапку. Крихти посипалися з-під пальців і запорошили одежу.

— А на цій крапці ми, — сказав пан Юрій, — отой порох, що сиплеться вам з-під руки.

— Але ми є! — сказав астроном. — Маємо наші справи й пристрасті. Так було й так буде.

— Це все марнотна метушня, — пан Юрій зирнув на співрозмовника. — Це все даремна, даремна метушня! Люди стільки наповигадували, щоб себе дурити, але все це омана: в світі таки немає нічого нового! Через це людина й пропадає у ньому, як комаха чи птах. Через двісті років нікому не буде діла до того, що становили як особи такі-от, як ми. Запишуть війни, які вели можновладці не менші королів, цікавитимуться, чи розводили ми корів і як обробляли землю. Але до наших душ не буде їм діла: вони належать нам і найперше нам…

Сидів, опустивши голову, його думний погляд розгорівся особливим темним вогнем. В цей момент зацвірчали цвіркуни. Повіяло леготом: звіддалік запахло зрілим хлібом та сіном.

— Стережіться лихих думок, пане, — вдруге сказав астроном. — Вони, як бур'ян, у людині проростають, і недовго до того, щоб і душу засмітити…

— Гадаєте? — спитав пан Юрій. — А я от часом думаю, що є рація відійти з життя, і це, може, розумніше, ніж бути його звичайним спостерігачем…