Дiм на горi - Шевчук Валерий Александрович - Страница 73

— Це я йому Iванові зошити дала, — вона замовкла і якийсь мент пильно дивилася на Неонілу. — Добре, що ти завітала до мене, — повторила, — маю тут до вас одне діло… Хотіла виповісти йому, але якось язик не повернувся, дуже був він зацікавлений тими зошитами…

Небо навпроти них грало. Малинові смужки вливались у бузкові, які розчинялись у густо-червоному, натомість бриніли навдокіл оранжеві стяги. Кілька білих хмар вбирало в себе багрянець, наче губка воду, й раптом стали роздутло-червоними рибами. Марія Яківна дивилася на те небо і наче забула, про що хотіла тільки-но повісти.

— Ви про якесь діло казали, — нагадала легенько Неоніла.

— Та те діло невелике. По одруженні ви де житимете?

Неоніла зирнула на стару зніяковіло:

— Та повірите, Маріє Яківно…

— У вас не було про це й розмови, — засміялася Марія Яківна, але відразу змовкла. — Якось і тобі це незручно казати…

— Та господь з вами, Маріє Яківно!

— Ну, добре! Я маю цей дім і сад. I маю я родичів тільки Галю та її дітей. Ну, вже й тебе. Я хотіла б відписати цей дім вам, але щоб ви в ньому жили. Чи не збирається Твій знову в мандри?

— Та начебто не збирається. Але, Маріє Яківно…

— Незручності це мені не справить, — сказала стара. — Тягти мені лишилося недовго: доглядите якось. Я не вередлива і вірю і в тебе, і в нього… Я зараз, дитино, як те небо, що гасне…

Небо і справді гасло. Зникало з нього червоне й фіолетове, лишився самий тільки багрянець. Вже повужчав його розлив, помалу з'їдав його ледь помітний серпанок, що вже наповзав на землю.

— Може, я недоречно влажу до вашого життя, але хто зна… — Марія Яківна замовкла. — Буде мені любо насамкінець утішитися вашим молодим щастям.

Вночі до обійстя прилетів великий сірий птах. Черкнувся підошвами лискучих туфель стежки і звільна пішов по ній до самітного будинку на горі. Небо сьогодні було засипане величезними зорями, інколи одна із них зривалася й креслила білу риску. Птах ішов по стежці й помалу втрачав пташину подобу: пір'я на його голові стало кучугурою кучерявого волосся, крила руками, і поклався йому на плечі той-таки неодмінно сірий костюм. У такій подобі спинився він біля хвіртки, поклав руки на штахеття й недовго задивився на подвір'я. Було там порожньо, тільки білів емальований умивальник, а на столі стояла велика миска з жовтими падалицями.

Дженджурик, нечутко ступаючи, підійшов до вмивальника. Тут висів забутий звечора рушник, він зняв його й притис до обличчя. Три запахи він розрізнив: різкий чоловічий, від якого йому аж у ніздрях закрутило, і два м'які: один звичайний, а другий такий, що очі його засвітилися жаринами. Цей третій був найсильніший, бо останньою вмивалася на ніч Оксана, і дженджурик запхав собі рушника до кишені. Край його з китичками замаяв у нього біля ноги, коли він пішов далі, а пішов дженджурик до миски з падалицями. Вибрав найжовтіше яблуко, сів на приступку ганку і вкусив. Сік цвірконув на обидва боки, в цей час знову злетіла зірка, — беручка печаль стисла йому серце. З'їв яблуко, а недогризок поклав у миску між падалиці. Знову пішов, метиляючи білим хвостом рушника, — ступав уже під вікнами. З розкритої кватирки долинало сипке дихання: пахло звідти запахом м'яким, але звичайним. Друге вікно ще горіло, дженджурик підкрався до нього і, підтягнувшись на руках, зазирнув. В сивих клубнях диму ходив по покою кремезний патлатий молодик — очі його гарячкове палали. Дженджурик перелякався несамовитого виразу, що його мало обличчя молодика, і тихо зсунувся додолу. Порачкував від вікна і сів під стіною, щоб заспокоїтися.

Сидів довго, чекаючи, щоб погасло, нарешті, те навісне вікно. Павучок спустився в цей час до нього з гілки й обснував його обличчя павутиною. Він стер ту павутину тільки тоді, коли вікно таки згасло. Зорі над головою побільшали, але вже й поблідли. Дженджурик устав і прислухався. З розчиненого вікна випливав запах тютюнового диму, але долітало вже й могутнє хропіння. Дженджурик сплюнув і посунув далі.

Коло третього вікна він спинився, став навшпиньки й потяг носом. Запах, яким віяло з кімнати, його обворожив. Стояв і ловив його трепетними ніздрями, а з очей його котилися сльози. Світло зір кришилося в тих сльозах, і став дженджурик у ту мить гарний, як янгол. Він підтягся на руках і тихенько постукав у ту шибку. Глуха тиша відповіла на цей постук, і дженджурик важко зітхнув. Озирнувся навдокіл: внизу, наче синя дорога, завмерла річка. Літали біля нього нічні метелики й комарі, снували нитки павуки — рух і життя множинних тіл відчув у цьому світі дженджурик. Довго стояв під глухим вікном і безнадійно чекав. I тільки коли затремтіло над головою небо, коли зорі пішли раптом угору, віддаляючись од землі все далі й далі, а над головою пропливли перші подмухи надранкового леготу, тільки тоді дженджурик отямився. Був звідусіль обплутаний павутиною, тож мусив вилізти з неї, як з одежі. Став проти вікна, що так його чарувало, змахнув руками, як чародій, і в його долонях виріс букет найчудовіших і найсвіжіших троянд. Дивився на ті квіти й обливався гіркою печаллю. Солодкий біль пік його, він махнув рукою, і букет вільно пролетів у відчинену кватирку. Впав на підлогу біля ліжка, де спала Оксана, і відразу ж розсипався сотнею пелюсток.

Дженджурик за вікном змерз і замахав руками, щоб зігрітися. Від того руху знову почав заростати пір'ям, руки його перетворювались у крила, у туфлях проростали гострі пазурі. Він хитнув крильми і на мить притулився обличчям до скла. В півтемрявній кімнаті, осяяна блідим, мерехким світанням, спала красуня. Обличчя її полум'яніло й світилося, а вуста щось неспокійно шепотіли.

Птах ударив із розпачем крильми об шибки і на мить притемнив оте чудовне видиво. Розвернувся й повільно поплив над сонним обійстям, меншаючи й меншаючи, аж доки став ледь помітною крапкою. Тоді освітило його перше світло, і він умер раптом, загуснувши серед безмежного простору на ще одну з мільярдів зорю, котрі швидко й нестримно віддалялися од землі.

Оксана прокинулась у той ранок раніше. Снився їй дженджурик, вона тікала від нього, а він здоганяв. Снилося, що стала вона птахом, знялася й летіла, а дженджурик біг за нею слідом і тяг угору руки. Обличчя його було спотворене від розпачу, і в її грудях через той розпач солодко грало серце. Приснився їй і брат, котрий вискочив із хати й кинувся бити дженджурика. На мент їй стало жаль і дженджурика, і брата, захотілося кинутися поміж них і розборонити. Вона йшла по якійсь синій дорозі, біля неї поруч ступав, накульгуючи, батько, і йшли вони до крихітного будиночка, на порозі якого сиділа стара як світ бабуся. В небі пливали великі сферичні тіла, і в тих сферах проглядали людські подобенства: витягнуті й зміщені, наче у кривих дзеркалах. Їй стало страшно на тій дорозі, хоч вона добре знала, що то за шлях — світ колишніх людей та відлетіле життя. Iшла з наповненим жалем серцем, кришилися, наче піщані яблука, під ногами зорі, і їй раптом здалося, що душа її ширшає і стає необмежена, що вона проростає в увесь цей світ, над усі ті постаті, котрі сомнамбулічно блукають довкола. Тоді дівчина раптом злякалася свого розросту й цієї дороги — помчалася чимдуж, розбиваючи п'ятами крихкі тіла зір. Сірий птах з обличчям дженджурика летів коло неї і щось їй казав, але не почула вона його слів. Рвонула геть із дороги і дивне диво побачила: довкола світилися вікна і порядкували за ними зовсім звичайні люди. Вона заплющилася й почала падати. Побачила під собою ясне кругле тіло землі з чітко прозначеними материками. Летіла в глухій темряві назустріч цьому світлу й цій землі. Любила те світло й ту землю — ясностінний дім побачила вона й раптом закричала від щастя, що наповнило її ущерть.