Дiм на горi - Шевчук Валерий Александрович - Страница 48

Поки що він насолоджується цим настроєм, тим більше що побіч із цим живе в ньому й інше почуття, і він намагається затлумити його, але воно весь час виплескується з нього — погляд його нестримно тягся туди, на гору, куди він забрався тільки раз і де так незвичайно було пригощено його водою.

Думав про це, сидячи біля вікна й дивлячись на ті горби з першими жовтими листками. Незрима сила витручала його з дому, і він ішов на засипану камінням гору. Тонко пахтів тут полин, танцювали білі метелики, було їх так багато, що він мимоволі починав їх лічити. Збивався й покидав це заняття, очі його прикипали до холоднуватого синього плеса — відбивалось у ньому небо, а промені стріляли з ряботиння. Музика, яка навідувала його раніше, вдома, почала проявлятись і тут: почув її уперше, коли збагнув свою дивовижну залежність від дому на горі — можливо, мелодію підказало йому ранішнє радіо, а може, зродилася вона й самовільно. Так, це було те, що частково пояснювало його стан — настрій серпневого сонця. Кам'янів від того незвично сильного відчуття, що пробудилось у ньому, і це теж стало складником його музики. Здавалося, й та вода, що випив її на горі, також озвучувалася набором чудових і не зовсім владнованих тонів; відчував натомість тихе щастя від того, що воно вже є, а водночас і тихий смуток — те, про що мріяв, все-таки було далеке. На перший позір все було просто: тяглася на гору стежка, по якій він все-таки може зібратися, треба стати на неї й піднятися — мав незвідь-чому тверде переконання, що його звідти не прогонять. Але сидів отут, на полиновому горбі, і змушений був рахувати метеликів, які й досі мигали й мигали, злітали й присідали на бур'ян, танцюючи великий серпневий танок.

Вночі йому приснилося, що має там, на горі, свою кімнатку, заставлену вщерть книгами, а він ще до війни відчував до книг особливу охоту; ті книги напрочуд тонко підібрано під його смак — цілі вечори сидить він у тій кімнаті, захоплено гортаючи сторінки. Це стало продовженням іншого марення, яке побачив він у польовому шпиталі. Три стіни йому привиділися густо обсаджені шкіряними корінцями, які тьмяно лискочуть золотом, і ці стіни раптом склали для нього коридор, по якому він пішов, важко налягаючи на костури.

Цей сон навідав його в один із найясніших ранків, які трапляються на цій землі. Прокинувшись, він побачив кімнату, залиту світлом, здалося, вона розширилася від того світла і засвітилася. Десь неподалік лопотіло листя, брязкали відрами біля колонки, а ще далі голосно балакали дві жінки. Він раптом збагнув, яка чудова й правильна вимова в тих жінок, які розкішні й переливні їхні голоси. Лежав, широко розплющившись, тоді вона знову заграла, ота повільна, але така незвичайна музика. Тяглася з глибини його нутра — співали там сонячні скрипки, ніжні й сторожкі, лопотіло й лопотіло листя, сонячні пальці вдаряли об нього, як об клавіші. Зорили на нього великі, знайомі, невимірне вабні очі; отам, де бурліє струмок, озвалося фортепіано, а де бджоли обсіли галявину, тихо заструміли віолончелі. Він слухав ту музику, і йому здавалося, що це тільки випадок, що грає її оте чорне клапасте радіо, — таку музику не може написати жива людина, складає її вся велика й багатоманітна природа. Ввійшла в його тіло, як вода, і він подумав, що це таки справді була вода, а кімната, де лежить він зараз, широко розплющивши очі, тільки проміжний пункт у його довгій мандрівці до справжнього острова тиші.

Встав, намагаючись не зруйнувати тонкої й такої ненадійної матерії свого настрою, і підійшов до вікна. Старша дочка Олександри Панасівни роздмухувала вогонь у літній печі, стулила губенята й заповзято дула. Вогник спалахнув, здавалося, з її вуст і пробіг по хмизу. Дівчинка встала, витерши зап'ястям сльози, — Володимир побачив, яка прозора й тоненька ця дитина. Здалося йому, що спурхне від землі й полетить у синюще повітря, як пташка. Дим рівно став від печі до неба, Володимир зирнув на вулицю й побачив, що таких димів стоїть над околицею з двадцять — вони, ті стовпи, підпирали небо, як Геркулесові, — виливались там у вишині у нестерпно білі клубасті хмари.

Старша дочка Олександри Панасівни взяла на своє утле клубеня миску з білизною і пішла росяною стежкою до річки. Поблискували босі й мокрі її ноги, світле волосся розсипалося по плечах і грало, а коли вона зігнулася біля води й розстелила по течії біле простирадло, він зрозумів, що музика полонила його до кінця, що вона охоплює цілий окрай, бо й грає її для нього весь оцей широкий, залитий сонцем світ. Покульгав чимдуж до дверей, відкинув защібку і спинився на порозі, примружившись від сонця.

Там, на горі, в сонячному диму пливала скеля, трохи далі топився дім, наполовину схований у зелені. Ясно світилася стежка, що спускалася з гори, і йшов по ній напівголий хлопчак, широко розмахуючи руками.

Хлопця покликало в той ранок те ж таки сонце, що розбудило й Володимира. Він устав і, ступаючи навшпиньки, щоб не розбудити матері й прабаби, вийшов на ганок. Тихе світло огріло землю, розлившись навдокіл хиткою, марлевою мережею, тонко сплетеною із сонячного проміння. Стояв, і дивився, і відчував сон, який ще не відчепився від його повік: снилося йому, що він вирушив у далекі мандри, вдягши на себе чорний хітон мандрованця і взявши до рук високу, в людський зріст, палицю. Ясно-синю дорогу побачив у той ранок Хлопець — клалася вона мостом з їхньої гори на гору протилежну, перерізала Варваровий сад і тяглася туди далі, до лісу. Йому аж дихання заклало, так захотілося ступити на те синє полотно і рушити по ньому, не озираючись.

Зійшов із ганку і біля хвіртки озирнувся. Дім ще спав, сонно заклепивши віконницями вікна. Спали там сотні книжок, що встиг він уже прочитати, і спали інші сотні книжок, які він прочитає значно пізніше. Хлопець не жалкував за тими непрочитаними книжками — знав, що рецепта на свій пошук там не відчитає. Відгадає його лише на цій ясно-синій дорозі, що стелиться перед ним, залита тремким ранішнім світлом, — покликала його могутнім голосом, і він, малий та нікчемний перед її величчю, відчув, що обливає його потом. Думка покинути цей дім пробудилась у ньому не вперше. Прийде час, неодноразово гадкував він, і йому таки доведеться піти в широкий світ. Хто зна, де носитиме його і чи повернеться він? Просто піде, а решта все виясниться.