Дiм на горi - Шевчук Валерий Александрович - Страница 32

— Мені довелося на кілька день виїхати у відрядження, — сказав він тепло й буденно. — I я не зміг був прийти. Вибач!

Дивилася на нього широко розплющеними очима.

— Уявляєш, місця собі не міг знайти, — шепнув Анатоль. — Думав: турбуєшся, що це воно сталося?…

Над головою в них раптом розірвалися хмари, і жмут променів провис над вулицею.

— Біжу оце на роботу, — всміхнувся Анатоль, сяйнувши блискучими зубами.

— Але ввечері буду. Коли твоя бабця лягає?

— О десятій, — сказала мимовільно Галя, і все в ній раптом засвітилося і заспівало.

— Ну, я побіг, — сказав Анатоль. — Чекай о пів на одинадцяту…

Він знову скинув капелюха, вклонився, і в Галі з очей раптом сипнули віялами сльози. "Боже мій, — подумала вона, — чи ж я його люблю?"

Ввечері вони сиділи з бабцею на ганку і дивилися, як заходить сонце. Небо було фіолетове, з багряними смугами і з блакитними криницями, які світилися сьогодні по-особливому яскраво. Трохи вище лежали дві розкуйовджені, як дві безголові танцюристки, хмари, які повільно змішувалися, зливаючись в обіймах, — був то найнеквапливіший танок у світі.

— Батько твій нас зовсім забув, — спроквола сказала стара, незмигно дивлячись на небокрай.

— Я напитала собі роботу. В книгарні, — сказала так само спокійно Галя.

— В книгарні непогана робота. А технікум?

— Можна вчитись і працювати.

— Я б не хотіла відпускати тебе від себе…

— Сама ж кажеш, що таких перерв у посилках не було.

— Таки-так, — протягла стара, а на її обличчя лягли багряні тіні. — Був щодо того пунктуальний.

— Може, з ним щось сталося?

— Може, щось і сталося, — тим-таки тоном протягла стара. — 3 кожним може щось статися…

Одна із танцюристок там, на заході, торкнулася голубого колодязя і раптом побагровіла. Запалювалася все густіше й сильніше, в той час як подруга її набиралася фіолету і повільно розтавала в небі.

— Може, написати йому листа? — спитала Галя. Бабця мовчала. В очах у неї від тих блакитних криниць на заході запалав вогник.

— Він був пунктуальний, — сказала вона з натиском. — Коли зможе, обов'язково пришле.

— А як не пришле?

— Тоді житимемо, як є. Маємо город, на зиму нам стане й картоплі, й огірків. На хліб ти заробиш, а від вибаганок можемо відмовитись.

Галя дивилася на стару трохи здивовано. Вражав і спокій її, і незворушність.

— Чому він покинув нас, бабцю?

— Я тобі вже казала чому, — озвалася стара, і її обличчя під цю хвилю залилося землистим фіолетом. — Вони, чоловіки цього обійстя, всі такі. Приходять бозна-звідки і господарями тут себе не відчувають. Мають почуття обов'язку, але тільки тоді щось значать, коли тримаються за жіночу спідницю…

— Міг би нас навідати!

Стара все ще дивилася на захід. Там уже зникли блакитні колодязі, фіолетове змішалось із багряним і проклалося кілька густо-малинових смужок. Безголові танцюристки зникли, тільки одна із них, та, що згоріла, покинула шматок свого прозорого вбрання — було воно яскраво-біле.

— Бачиш, ласочко, — сказала бабця задумано. — Я прожила чимало в цьому світі і дещо в ньому тямлю. У нас завжди так виходило, що чоловіки, ті прийшляки, вмирали раніше своїх жінок. Певне, щось порушилося там, у небі, коли в твоїх батьків сталося інакше. Ми, жінки цього дому, живемо довго після них, хоч годі сказати, що не віддаємо їм свого серця. Ми, ласочко, наче охоронці їхніх душ і думок їхніх, хоч нам непотрібно знати, про що вони таке собі думають. Твоя мати вибилась із цього кругообігу, а батько твій, ласочко, добре пізнав закони цієї гори…

Стара говорила це трохи піднесено, здавалося, наповнювалася вона не до кінця збагненною урочистістю. Чи то так впливало на неї західне небо, чи так наладновувала себе, зрозуміла раптом Галя: оця стара, яка сидить так велично й поважно на порозі, й справді гідна королівської корони. Але вона мрійниця, яка ніколи не бачила світу таким, яким він є насправді, їй, як і жінкам цього обійстя, котрі жили тут раніше, світ вигаданий був куди реальніший від справжнього. Збиралися й ліпилися одна до одної всілякі випадковості, береглися й видозмінювалися в умах тих, хто звик і мусив терпіти самоту, вечори при лампі і без неї, довгі дні й ночі без чоловіків, — ось звідки почалася легенда, подумала собі в той вечір Галя. Вона теж несла в собі ті ж таки гени, тому й любила цю спокійну й таку величну стару, любила цей дім і всі речі в ньому, світло його кімнат і запахи. Любила цей каштан серед двору, посаджений у день бабчиного весілля, і дерева інші, посаджені в день весіль інших дівчат, вона любила і всіх тих уже неіснуючих у світі сутньому, перед якими все-таки носить певні зобов'язання.

З долини підіймалася вервечка білих кіз, за ними ступав високий чоловік із сивою головою. Він наче розчинивсь у прирічковому серпанку чи, може, отак народжувався з нього. Галя подумала, що завше, коли повертається отак додому, дивиться старий на їхній дім і щось має відчувати, бо це і його дім. Мимовільно переймалася пошаною до того майже чужого свого діда. Так бувало завжди, коли бачила його, хоч думала про нього мало. Так само мало думала про брата й стара, ось і зараз дивиться вона на нього, вуста в неї — щілина, а очі змружені. Хто зна, що розділяє в житті цих двох, мало б бути навпаки, адже вони найрідніші поміж себе.

I все— таки було дивно Галі, що в неї і в того величавого старого тече чимало спільної крові; зрештою, коли обважувати нашу кров, він більше належить до цього дому, ніж вона… Дивилася незмигно на оте чудо, оте народження з туману, таємничий і хвилюючий акт -здобула раптом особливу силу бачити: велике, розумне і шляхетне обличчя постало перед нею. Було трохи несусвітне, але вона полюбила в той вечір і його — бувають такі високі й дивні моменти, коли починаєш любити цілий світ.

Сіра скеля з того боку річки й кущі раптом обіллялись жовтим світлом: востаннє випірнуло із хмар сонце і раптом покрило сяйвом той клаптик землі. Запалали відтак оранжево й кози, і той сивань — втрапили у ту стягу і яскраво позначилися. "Ось воно, справжнє народження!" — подумала мимохіть Галя і переповнилася трепетом і благоговінням перед цим великим та широким світом. Дивне бажання зачалось у її серці в цьому вечорі, яке увібрало в себе все: і ту оранжеву стягу, і того майже незнайомого родича, і цю завмерлу біля неї на грудку бабусю. Галина душа стала широка, розійшовшись на весь цей окрай, який вона взяла в серце, — все, що потрапило під ту хвилю в її зір, позначилося святою печаткою її любові.