Дiм на горi - Шевчук Валерий Александрович - Страница 26

Відтак стало все в тому вечорі червоне. Небо над головою затремтіло від багрянцю, що кинув на нього місяць, крізь червоне Анатолеве плече побачила вона так само обагрений краєвид та річку; вуста її розпалилися й горіли, під ногами стелилася червона трава, і навіть скелі рубіново відливали. Тиха розкіш вливалася їй у груди, віддавала свої вуста на поталу іншим, твердим і пекучим, жив у ній страх і радість, так дивно перемішані, що вже й голову тратила. Червоно світилися її руки, що ними впиралась у груди, та й груди ті просвічувалися чорно-червоним. Ноги її стали зовсім дерев'яні, здавалося, стоїть вона підвішена між небом та землею, схопили її кігті величезного червоного птаха й несуть у синю безвість. Там горять численні вогнища й крутяться коло них голі червонясті тіла, навпереміж жіночі й чоловічі; була вона наче витка стеблинка, що її гне й ламає вітер та злива. Задихалася від нового нападу на себе цих гарячих і твердих вуст, і руки, якими все-таки відштовхувалася від тих чорно-червоних грудей, теж подерев'яніли. Величезний сірий птах обпав тонку й тремку берізку і випивав з неї і листя, й сік. Майже померкла на споді її серця застережна іскра, а може, й погасла б вона в тому вечорі остаточно, коли б той Сірий не розпалився дужче, ніж могла вона те витримати, і вкусив легенько їй вуста. Галя підскочила з несподіванки й вислизнула з його обіймів, засвітивши до нього перелякано білками величезних очей. Він ледве стримався, щоб не піддатися пориву й не кинутися до неї ще з більшим палом, але вчасно помітив, що вона стоїть наготована до відсічі, зігнулася, готова відстрибнути при нападі набік, і стала наче роздратована кішка. У грудях їй на повну силу запалав застережний вогонь, що його ледве не загасила, і він раптом покірно схилив перед нею голову, всміхаючись якнайлюб'язніше.

— Вибач, — сказав тепло. — Вибач!

— Я не дозволю, щоб зі мною так поводились! — вибухнула вона, і її голос мав у собі і сльози, і знесилу, на які він усміхнувся ще гречніше, зловив легенько руку, що злетіла перед ним, і якнайвідданіше поцілував.

Вона заспокоювалася. Сіла на камінь і задивилась у далечину. Він тихо сидів за її спиною, наче й не було його тут, — давав їй утихомиритися.

— Я тебе чимось образив? — спитав, коли вона вже заспокоїлася.

— Зробив мені боляче, — сказала Галя, не відводячи погляду від рудо-синьої в сутінку ріки.

— Вибач! — повторив він. — Це сталося мимовільно. Ти й справді ні з ким іще не цілувалася?

Зирнула на нього здивовано. Схилив до неї усміхнене, гречне обличчя й намагався зазирнути їй в очі.

— З ким би я могла цілуватися? — спитала здивовано.

— Ну, звісно, звісної — поспішливо заговорив він, а що йому не вдалося зазирнути їй в очі, присунувся ближче й обійняв за плечі.

— Я тобі не робитиму боляче! — шепнув на вухо й потерся об її щоку.

Дозволила притиснути себе щільніше, а коли закидала голову, побачила червоний місяць, який за мить замістився місяцем чорним. Задзвеніли, зіштовхнувшись, їхні зуби, і червоний вогонь знову запалахкотів навколо — з несамовитою пристрастю цілував її джигун у сірому костюмі, з залізними руками і з не менш залізними вустами.

Iшла додому похитуючись. Згойдувалася стежка перед очима, хиталися дерева, повз які йшла; вуста її полум'яніли — дивну неміч і знесилу відчувала. Анатоль ступав слідом, наче сіра тінь, чатував на кожен її рух, але тримався відстані. Була вона за цей вечір зовсім випита, адже і вдруге вирвалась із обіймів, вдруге зробив він їй боляче, залізши їй за виріз плаття й притисши залізними пальцями їй персо. Галя й пішла від нього після того — не затримував, тільки ступав позаду, світячи всмішкою. Грав на його блискучих зубах тонкий червоний промінець, і Галя, озирнувшись і побачивши той червоний його рот, могла б налякатися. Але не мала сили реагувати на нього, хотіла чимшвидше дістатися до вікна, не думаючи, як у нього залізе, хотіла зникнути з цього двору й опинитися у затишному, спокійному ліжку, щоб там, закусивши вуста, твердо й тверезо обдумати, що це з нею коїться. Знала про тінь за собою, сіру і в солом'яному капелюсі, чула за собою важкий поступ і дивувалася — крок у нього не хиткий і не зморений: сильний він і досвідчений.

У хвіртці вона зупинилася. Повернулася й мала силу витримати його погляд.

— Iди вже, йди! — сказала і здивувалася, як лагідно прозвучав її голос.

— Прийду завтра в цій порі! — шепнув він, легко торкаючись вустами її попечених і покусаних. — Чекатимеш?

— Iди! — шепнула й вона і наклала на хвіртку защібку. — Ми й так уже задалеко зайшли. Тоді він засміявся. Тихо й воркітливо.

— Така ти недосвідчена, ластівочко, — сказав. — Зрештою, це мені найбільше в тобі й подобається…

Але вона вже не слухала його. Йшла додому, і він раптом відчув, що втрачає над нею владу. Поринала в себе, в свою розбурханість і ставала від того сумна. Ні, не радість відчувала вона під ту пору! Iшла й думала — хто збагне до решти її неспокій? Думала й дивувалася: що робиться отут, під цим місяцем та небом? Дві сльози викотилися їй на очі, і запашіло їй немилосердно натиснуте персо. Біла печаль сіла їй на плече, як пташка, і вона мовчки понесла її до свого й досі освітленого вікна.

Тут Галя спинилась і озирнулася. Блідий місяць заливав двір, довкола стигло безлюддя, і не було вже на горі ані душі. Тонкий, вимучений усміх ліг їй на вуста: десь у цій ночі летів у темінь надто палкий її коханець. Стало шкода, що все-таки не стоїть він біля хвіртки й не світить до неї чарівницькою всмішкою. Стало жаль, що так швидко йому піддалася: хто зна, до чого воно йдеться? Хотіла, щоб він був, і прагла його позбутися. Біла пташка печалі летіла у червонуватому небі і тужливо посилала в ніч і в тишу своє тихе зітхання.

Вона зітхнула теж. Хотіла виплакати все те сколошкане й незрозуміле, що товклось їй у грудях, тому сіла на траву тут-таки, під розчиненим вікном, і скулилась у клубочок. Росила сльозами траву, і сльози рожево грали й світилися. Весь світ довкола зарошувався від її плачу, а співчував їй місяць. Витворював із тих сліз дорогоцінне каміння, яке перетвориться вранці на воду, але поки це станеться, зачарує воно не одного цвіркуна й нічного птаха. Птахи ковтатимуть ті камінці, щоб стати безсмертними, а цвіркуни котитимуть їх цвіркункам. Цвіркунки прикрасять ними зелені свої груди і дозволять цвіркунам ославити себе у піснях.