Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна - Страница 52

         Як міняв усмішки й парики!

         Виникали різні райські крини,

         як по мановєнію руки.

Очі сині, очі сині, очі сонні! —

від которих млосно баранів,

на його тавричеській персоні

залишали більма орденів.

        Січ розбита, край той перекраяний,

        груди в лєнтах — цілий Млєчний путь.

        Хочете, пожалста, пів-України

        подарую вам на незабудь.

Як він був закоханий в царицю,

як життя їй присвятив своє!

Навіть нам Лук’янівську в’язницю

збудував у формі букви «Е».

Це ж не те якесь там мракобісся.

Це ж в ім’я свободи! А тепер —

ти пиши їм Катько, ти не бійся.

Хай тебе привєтствує Вольтер!

"Людей на світі смуток не трима"

*  *  *

Людей на світі смуток не трима

Розвію хмару над життям навислу

Іронія

          — це блискавка ума

яка освітить всі глибини смислу

ЛЮДИ З ТАБУЛЕНА

Як плив король якоїсь там династії,

то поки й видно ще було корму,

усі його підданці придунайські

ще й навздогінці кланялись йому.

Лиш табуленці, з тих усіх навколишніх, —

і як таких тримає ще земля?! —

не те що не стояли там навколішках,

а навіть не вітали короля.

Ні в слугах не служили, ні в екскорті,

попихачів вражаючи за тлю.

Король їх недолюблював, бо горді,

це ж треба — не коритись королю!

У нього військо, радники, вельможі,

все у мундирах, в золоті, в плісе.

А ці якісь окремі і не схожі,

і власну думку думають про все.

Але в годину найскладніших рішень,

державних найважливіших проблем —

не радників питав і не старійшин,

а посилав гінців у Табулен.

Бо ці придворні — публіка смиренна,

і кожен дбає тільки про своє.

Покличте тих — людей із Табулена.

ті не злукавлять, скажуть все, як є.

ЛЮТІЖ *

І шум, і крик, і різні голоси,

і глиб лісів, жорстока і похмура.

Свенельдичу, не йди у ті ліси.

Там п’яний князь полює на буй-тура.

Ти ще ж не воїн. Ти іще юнак.

Ти ще не тямиш у державних справах.

Ти ще не знаєш правих і неправих.

Все, може, так, а може, все інак.

Ти ж подивись, ти ж добре подивись,—

що то за князь і що то за боярин.

Ти ж не буй-тур, не сокіл і не рись,

ти ж оленятко сонячних галявин,

Не стій між ними. Ночі голубі.

Ненависть пильна, і сиріла безлика.

Якби ти мав хоч зброю при собі,

а так загинуть — мудрість невелика.

Твій кінь тебе до батька принесе.

Паде на дім жалоба і зажура.

Свенельдичу! Свеішдьдачу-у-у!.. І — все.

І п’яний князь уполював буй-тура.

* Старовянне місто, засноване серед лісів і назване так на честь Люта, сина Свенельда, якого, за переказами, убив древлянський князь Олег.

"Лягає тиша лісам на плечі"

*  *  *

Лягає тиша лісам на плечі.

Пасуться в лузі стриножені коні.

І жовта скирта у сизий вечір

над лугом сходить, як місяць вповні.

«Мандрівки серця», 1961 р.

"Мабуть, були ми дуже молоді"

*  *  *

Мабуть, були ми дуже молоді, —

час марнували з щедрістю безсмертних.

Збулися долі.

                      Вже переді мною

людських життів поздовжня панорама.

Одні стоять високі, як тополі,

понад усім своїм життєвим шляхом.

А декого вітри уже зломили.

А декому і світ уже немилий.

А дехто став чомусь уже як покруч.

А з деким ти уже й не сядеш поруч.

2.11.2010

«Мадонна перехресть», 2011

"Мабуть, ще людство дуже молоде..."

*  *  *

Мабуть, ще людство дуже молоде.

Бо скільки б ми не загинали пальці, —

XX вік! — а й досі де-не-де

трапляються іще неандертальці.

Подивишся: і що воно таке?

Не допоможе й двоопукла лінза.

Здається ж, люди, все у них людське,

але душа ще з дерева не злізла.

"Майбутні злочинці іще в личинці..."

*  *  *

Майбутні злочинці іще в личинці.

Колишньому глоду вже не до плоду.

А десь в Березівці чи в Чучинці

чучикає баба майбутнє народу.

Воно лежить у рожевій льолі,

йому на поріг прибита підкова.

Над ним схилилось обличчя Долі, —

її усмішка така загадкова!

Слова підлітають над гривою казки,

і серце підказує правду уму.

Не східні царі, не волхви, не підпаски; —

жоржини прийшли поклонитись йому.

І верби прийшли. І прийшло незабутнє.

І люди, й не люди, добро і зло.

Але майбутнє тому і майбутнє,

що має бути, що б не було!

Морями пшениці, у пахощах м’яти,

де літо стоїть, як мальований глек, —

пливуть і пливуть колискові фрегати,

летять космонавти на крилах лелек...

МАДАМ АНДРО

Яка вже там красуня з тої Анни?

Мадам Андро давно вже у труні.

А з гучномовця лине вечорами:

    «О не співай, красуне, при мені!»

Вона стара. Їй років півтораста.

І ось воно, посмертне рандеву, —

його арапський профіль з пінопласта

і тінь хреста від неї на труну.

Вона була красунею. А нині, —

одна з блискучих фрейлін при дворі, —

в маленькому містечку на Волині

лежить вона отут в монастирі.

Над нею вечір свічечку проносить.

І хмари йдуть, великі і сумні…

    Як він благає, як він її просить:

   «О не співай, красуне, при мені!»

МАЙЖЕ ПЕРЕКЛАД З ПРОВАНСАЛЬСКОЇ

Я лицар і поет, не схожий на ханигу.

Я не служу чужому королю.

У відблиску меча читаю древню книгу

і даму серця здалеку люблю.

І хоч у мене приятелі щирі,

але я знаю, що таке любов,