Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна - Страница 50

То мудра і древня держава —

вкарбований профілем ліс

в черленого сонця кружала.

Тут кожен сам собі пан,

живе по своєму закону.

І сонце — найвищий Коран

І крона — найкраща корона.

Століття — лише на розгін.

Звір’я — від мурашки до лева.

У сосен державний гімн:

"Ненавиджу дрова з древа!"

І тільки при людях, мабуть,

дерева тремтять від жаху,

бо кращих із них поведуть

ні за що ні про що на плаху.

Каліками — тими погребують.

Найкращих зрубають, повалять...

Задзвонять над ними погребно

білі дзвони конвалій.

І гірко в нічній глушині

запалять люльки серед моху

старі бородаті пні —

підданці царя Гороха.

"Дніпро", кн. 12, грудень 4

"Ліс був живий. Він не прощався"

*  *  *

Ліс був живий. Він не прощався.

Віки, здавалось, прошумить.

Якби я знала, що то щастя,

я б зупинила оту мить.

А я не знала, я ж не знала,

вона ж не скаржиться сама.

А мить минала і минала,

і от тепер її нема.

І тільки з відстані розлуки

обпалить, змучить, защемить —

твоя присутність, твої руки,

твоє обличчя у ту мить!

24.03.2002

«Мадонна перехресть», 2011 р.

"Ліси стоять в концтаборі"

*  *  *

Ліси стоять в концтаборі. Осотом

Заткало землю. І, мабуть, навік.

Косуленько, пробач, що ти за дротом.

Я теж за дротом, тільки по цей бік.

22.04.2010

«Мадонна перехресть», 2011

"Ліс теж змінився. Може, постарів"

*  *  *

Ліс теж змінився. Може, постарів.

Чи траса порозхитувала сосни.

Чи пень старий на старості здурів

і гарну осінь ухопив за коси.

Чи навезли тут жужелиці й скла?

Зміїний цар згубив свою корону?

Радіаційна мжичка попекла,

дощі кислотні вижовтили крону?

Чи вчора з ночі проривався сніг?

Чи молодик вжалився кропивою?

Сумний їжак образився на всіх,

заліг і вкрився листям з головою.

ЛІТО 1963

Мельхіорове літо,

день ясний, а не мій,

від цензурного Літ’а

від міських анемій.

Сонце радісно пряжить,

сонце – як ананас.

Все проміння на пляжників,

а всі шишки на нас.

Що ви ськали у слові?

В слові ж тільки сонця.

Демагогій ослові

підкидають сінця.

Він жує, ремигає.

Він од гніву кипить.

Він нас пере-магає

аргументом копит.

Пережовує книги.

Я піду на Подол.

Я ж у віршах Вернигора,

а вже п’ю валідол.

Сяду в тиш пароплава,

щоб подалі відплив

з вулканічної лави

постанов – інвектив.

А вже яблунька вишенька,

а вже віття рясне.

Медсестра моя, вишенька,

приголубить мене.

Незбагненна це тонкість:

кожен критик – буй-тур.

Оголошено конкурс –

Сотий тур кон’юктур.

Поспішайте писати,

щоб і влад, і впопад.

Є вакантні посади:

Поет-автомат.

Вкинуть в тебе монету,

от і булькай, годи.

Літо, браття поети.

Не хватає води.

ЛІХТАРНИК

Кожного вечора,

коли скочується сонце

за гори, за доли і за моря, —

на нашу вузеньку вулицю

приїжджає ліхтарник,

сходить зі старого велосипеда

і впускає вогненну пташку

у скляну клітку ліхтаря.

Вулиця стає загадковою.

Вулиця стає фантастичною.

Вулиці вже немає. Вона була колись.

Здерев’яніли дерева.

Закам’яніли будинки.

І нереальні постаті виходять із-за куліс.

Світло якесь примарне...

Якесь попелисто-зелене...

В ньому тьмяніють навіть веселі очі фар...

Балкон мій — наче Гальорка.

З вулиці, як зі сцени,

на мене війнуло холодом

і духом олійних фарб.

«Мандрівки серця», 1961 р.

"Лилася ніч, як темна кров"

*  *  *

Лилася ніч, як темна кров,

по жилах містечкових переулків.

Дзижчали зорі в темряві, як оси.

І головаті гарбузи

робили зашморги із гарбузиння

і вішались мовчазно на тинах...

Я йшла із пристані.

Валізка терла руку.

І скло тріщало сухо на бруківці

під жовчним недобитим ліхтарем.

І — ні душі. Ні лементу собак.

Містечко ніби вимерло.

І раптом —

                 з-за рогу вийшла постать.

Громіздка,

                  як згусток темряви,

не йшла, а насувалась,

трамбуючи булижник чобітьми

і сопучи застуджено чи п’яно.

І вже ввижався запах перегару

і темнуватий захалявний ніж.

Зажмурившись — хай буде те, що буде —

я не звернула.

Він ішов назустріч.

Навис, як хмара.

Штурхнув плечем.

Спинився. Засопів ще дужче.

Наблизився обличчям до обличчя.

І гаркнув несподівано й сердито:

Щоб ваше лихо вмерло —

І пішов.

І я пішла, усмішкою зігрівшись.

На дні садка,

мов потонулий дзвін,

лежали сизі обриси готелю.

Дрімучий сторож глухо забухикав,

вилазячи з безмежного кожуха.

І десь спросоння застогнала сойка...

А ніч пливла, як темний пароплав,

поблимуючи зорями.

І спали,

в каютах люди, стомлені і рідні...

І захотілось в срібний рупор ранку

сказати їм:

— щоб ваше лихо вмерло люди!

"Прапор", кн. 4, квітень 1962

ЛИСТ

На одному з малих полустанків я чекаю поїзда

зранку. Влаштувалась в кутку на лаві, щоб мене не

знайшли цікаві. Протяг має в’їдливий присмак паровозного

сизого диму, і стоїть неумитий присмерк за розхитаними дверима.

Десь там брязкіт і скреготіння, залізничний

постійний шум…

Я поклала папір на коліно, я стревожені

вірші пишу. Наче прозу пишу - без розбивки на рядків

розмаїті пласти, щоб здавалось на перший

погляд, що пишу я звичайні листи.

Власне, це недалеко від правди.

Інша форма – той самий зміст. Адресовані

людям вірші – найщирший у світі лист.