Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна - Страница 35

боюсь, що ми можем зустрітись

якраз на десятій дорозі.

«Проміння землі», 1957 р.

І

Не ставте

              не ставте

                           не ставте крапку над і

а якщо вже поставили

              швидше перевертайте його догори дном

може б воно стало знаком оклику !

Бо тоді вже ніякий вітер

              не задме цю свічку із чорним полум’ям

                                            свічку із чорним полум’ям

Я цілком уявляю цю свічку в руках у мертвої істини

"І вийшов Колумб на берег Америки вранці"

*  *  *

...І вийшов Колумб на берег Америки вранці.

Ступив на траву не відомої досі землі.

І вийшли з вігвамів наївні стрункі індіанці,

вітали його і крутили на пальцях брилі.

Жінки танцювали. Гримів над селищем бубон.

На шиї пришельцям вдягли запахущі вінки.

Такий був ласкавий чужинець з русявим чубом!

Браслети дзвеніли. Всю ніч танцювали жінки.

Багаття горіло. І плавали в морі медузи.

Вітри вигравали в тростині дзвінкий ритурнель.

Розтуленим ротом сміявся Бог Кукурудзи,

на чорних пательнях стрибала срібна форель.

Плоди бурштинові вантажили в довгу дорогу,

і гімни священні співали, лицем догори.

На щастя чужинцям дали амулети в дорогу,

щоб тій каравелі сприяли добрі вітри.

Під ноги чужинцям гостинно сипали квіти.

На палки з бамбука спирали мудрість борід.

А діти смагляві, ще поки що вільні діти,

довірливо й довго махали Колумбові вслід...

"І все. І ніч. Живу, як в дзоті"

*  *  *

І все. І ніч. Живу, як в дзоті.

Прощайте, птиці какаду.

Мій обрій сів на горизонті

та й каже: — Далі не піду.

Бо що там далі? Далі долі?

Які там радощі й дива?

Німі, зневірені і кволі,

навіщо вам мої слова?

Мій обрій там, де вас немає.

Звідкіль прийшла, туди й піду.

Як плем’я інки, плем’я майя.

Прощайте, птиці какаду.

7.02.1998

«Мадонна перехресть», 2011 р.

"І день, і ніч, і мить, і вічність..."

* * *

І  день, і ніч, і мить, і вічність,

і  тиша, і дев'ятий  вал —

твоїх очей  магічна ніжність

і  губи  розплавлений  метал.

В ніч високосного притулку —

коли йде обертом земля —

ти до плеча мене притулиш

безсмертним рухом скрипаля.

"День поезії 1963", Київ, 1963

ІДОЛ

Язичниця,

                  що вірити могла

у грім, у вітер, в сонце і в дорогу, —

єдиним богом раптом нарекла

того, хто мало схожий був на Бога.

І ось, відчувши під ногами грунт,

на пам’яті,

                  на смутку,

                                    на тривозі

він утвердився міцно — як Перун

на Боричевім древньому узвозі.

Приймав у жертву спокій і слова,

жадав душі, і все було замало, —

сам дерев'яний,

                           срібна голова,

лиш вусів золотих не вистачало.

Коли ж вогонь жертовний догорав,

зробилось ясно —

                             ідол, ще й звичайний.

Його давно із пам’яті пора

щпурнути прямо у ріку Почайну.

Хай відпливає, тоне у воді...

Але боюсь, що це не допоможе,

що бігтиму вздовж берега тоді:

— Видибай боже!

Видибай, боже!

«Мандрівки серця», 1961 р.

"І дощ, і сніг, і віхола, і вітер"

*  *  *

І дощ, і сніг, і віхола, і вітер.

Високовольтна лінія Голгоф.

На біле поле гайвороння літер

впаде як хмари, цілі хмари строф.

Нове століття вже на видноколі,

і час новітню створює красу.

А ритми мчать — як вершники у полі.

А рима віршам запліта косу.

І в епіцентрі логіки і стресу,

де все змішалось — рідне і чуже,

цінує розум вигуки прогресу,

душа скарби прадавні стереже.

"Іду в полях. Нікого і ніде..."

*  *  *

Іду в полях. Нікого і ніде.

Півнеба захід — золото червоне.

Я йду, і одуд стежокю іде,

моїх полів маленький чичероне.

Де бджоли носять сонячний пилок

і муравель над здобиччю міркує, —

ледь я зміню дистанцію на крок,

він перепурхне й далі чимчикує.

Я чую смутку пальці крижані.

Розрісся цвинтар. Груша постаріла.

Мабуть, людину десь на чужині

отак би жодна пташка не зустріла.

І він іде, і я собі іду.

Йдемо удвох під вечір по стежині.

А він мені дудукає: ду-ду!

А далі яр і діти у ожині.

"І засміялась провесінь: – Пора!"

*  *  *

І засміялась провесінь: — Пора! —

за Чорним Шляхом, за Великим Лугом —

дивлюсь: мій прадід, і пра-пра, пра-пра —

усі ідуть за часом, як за плугом.

За ланом лан, за ланом лан і лан,

за Чорним Шляхом, за Великим Лугом,

вони уже в тумані — як туман —

усі вже йдуть за часом, як за плугом.

Яка важка у вічності хода! —

за Чорним Шляхом, за Великим Лугом.

Така свавільна, вільна, молода —

невже і я іду вже, як за плугом?!

І що зорю? Який засію лан?

За Чорним Шляхом, за Великим Лугом.

Невже і я в тумані — як туман —

і я вже йду за часом, як за плугом?..

І ЗНОВУ ПРОЛОГ

Маю  день,  маю  мить,  маю  вічність  собі  на  остачу.

Мала  щастя  своє,  проміняла  його  на  біду.

Голубими  дощами  сто  раз  над  тобою  заплачу.

Гіацинтовим  сонцем  сто  раз  над  тобою  зійду.

Ми  з  тобою  такі  безборонні  одне  перед  одним.

Ця  любов  не  схожа  на  таїнство  перших  причасть.

Кожен  ранок  був  ніччю.  Кожна  ніч  була  передоднем.

Кожен  день  був  жагучим  чуттям  передщасть.

А  тепер...  Що  тепер?  Моє  серце  навіки  стерпне.

На  пожежаї  печалі  я  пам'ять  свою  обпалю.

             Якби  ти  знав,  як  солодко,  нестерпно,

                           і  як  спочатку  я  тебе  люблю!