Співробітник ЧК. «Тиха» Одеса - Лукін Олександр Олександрович - Страница 94

— Нічого, — відповів Цигальков, — я міг би чекати вас усе життя! — З тону його неважко було зрозуміти, що осавул настроєний досить грайливо.

— Тут нікого нема? — заклопотано спитала Галина.

— Не турбуйтесь, я все оглянув.

— Ходімте все-таки за сарай, тут можуть побачити. «Ого, — подумав Олексій, — осавул недаремно хвастався! Ось тобі й «непорочна великодня голубка!..»

Він чув, як вони обійшли сінник. Голоси стали трохи глухіші.

— Я так чекав, так чекав… — бурмотів Цигальков.

Галина раптом обурено сказала:

— Ви з глузду з'їхали! Як ви смієте!..

Цигальков щось нерозбірливо буркнув. Почулася коротка боротьба, і Галина промовила, важко дихаючи:

— Стійте там! Якщо ви ступите хоч один крок, я зразу ж піду!

«Еге, справа не така вже й проста!» — подумав Олексій. Він прислухався.

— Галино Сергіївно! Галиночко… — томливо пробелькотів Цигальков. — Ну що за дитячі витівки!..

— Припиніть зараз же! — вигукнула Галина. — Стійте там, вам кажуть! Тьху, гидота яка!.. Хочете вислухати мене, або я негайно ж піду?

— Справді ж, Галино Сергіївно, ви мене дивуєте! — Осавул грав голосом, наче любовник-резонер з поганого провінціального театру. — Для чого така суворість? Ви ж знаєте, як я до вас ставлюся! Досить мені побачити вас, і я ніби сам не свій. Будьте ж поблажливі до людини, яка ладна на все заради вас!

— Та замовкніть же нарешті! — сердито сказала Галина. — Боже мій, всюди те саме! Я думала, хоч ви відрізняєтесь од усіх цих мужланів! Такі страшні роки, розтоптано все святе, нещасна наша батьківщина в крові, в муках… А ми… — В голосі її тремтіли злі сльози. — Всі, всі на один кшталт! Говоримо про високі ідеали і самі ж їх топчемо!.. Я востаннє питаю: хочете ви розмовляти серйозно? У нас так мало часу, а ви верзете хтозна-що!

— О господи! — зітхнув Цигальков. — Ну давайте поговоримо, якщо вже ви неодмінні того бажаєте. Що ж ви хочете мені сказати?

Помовчавши, Галина заговорила швидко й сердито:

— По-перше, я переказала Шаворському те, про що ми з вами говорили минулого тижня. Він велів подякувати і запевнити вас, що все візьме до уваги.

— Дуже радий.

— Крім того, я мала повідомити вас про щось особливо важливе. Але тепер, мені здається, це ні до чого. Боюсь, що Вікентій Михайлович помилявся у вас!

— Галино Сергіївно! — усміхнувся Цигальков, — Не треба змішувати справу і… почуття. Адже я вже довів свою…

— А, добре! — перебила його Галина. — Моє діло — виконати доручення, а там — як знаєте! Так от, майте на увазі… Тут, у районі Дністра, Шаворський робить головну ставку зовсім не на Нечипоренка.

— Он як! А на кого ж? Невже на Гуляй-Біду?

— На вас.

Цигальков видав губами звук, схожий на той, який утворюється, коли з пляшки вилітає корок.

— Ви певні?

— Я переказую його слова.

Настала тривала пауза. Коли Цигальков заговорив, грайливості його мов і не було. Голос лунав насторожено:

— Та-ак. А чого б це?

— Дуже просто. Нечипоренко, попри всі його достоїнства, все-таки звичайний український самостійник, а ви — козачий офіцер, і важко припустити, що вас хвилює ідея самостійної України…

— Я справді за неподільну Росію.

— Ну от Шаворський і хоче добитися того, щоб на чолі українського націоналістичного руху стояли кадрові російські офіцери. І в даному випадку він розраховує на вас.

— Зро-зу-мі-ло… — протягом сказав Цигальков. — Що ж я повинен зробити?

— Передусім дати нам інформацію. Нечипоренко криється, не дає майже ніяких відомостей, посилається на те, що, мовляв, сам усе розповість Шаворському під час зустрічі. Але де гарантія, що він не передумає?

— Вірно… А як Шаворський гадає замінити його мною? — Видно, осавул жадав «просунутися по службі».

— Нечипоренко збирається в Одесу, — помовчавши, відповіла Галина. — Можливо, його викликають саме з цією метою…

На мить Олексій розгубився. Наскільки він знав, Шаворський зовсім не думав «усувати» отамана. Але Галина казала правду: розставити своїх людей на чолі українських націоналістів було заповітною мрією одеського змовника… І тут несподівана думка майнула в Олексієвій голові. Ну звичайно ж, як він одразу не збагнув! Шаворський діяв одночасно в двох напрямах. Старий інтриган наказав Олексієві домовитись з Нечипоренком про зустріч, а Галині тим часом доручив вести підкоп під отамана, щоб у слушний момент прибрати до рук його банду! А Цигальков, видно, давно в них на гачку…

Що ж до Галини, то Олексій просто не пізнавав її. Вольовий голос, сильні впевнені інтонації. А коли говорила про «високі ідеали», то навіть пристрасно! От гадюка! Ні-і, ця буде міцніша й набагато небезпечніша, ніж та істеричка в Олешках! «Непримирима до фанатизму» — так, здається, сказав про неї Шаворський?..

— Що ви хочете знати? — спитав Цигальков.

— Ви, здається, кудись збираєтесь? — запитанням на запитання відповіла Галина.

— Так, за Дністер, у Бендери[14].

— Для чого?

Настала мовчанка. Потім Цигальков рішуче промовив:

— Гаразд, я вам вірю, Галино Сергіївно. Сподіваюсь, ви це оціните… В Бендерах — наш інформаційно-оперативний центр. Там розроблено детальний план захоплення повіту. В загальних рисах він зводиться ось до чого. В Парканах, як ви знаєте, велика офіцерська організація. Вона готова виступити кожної хвилини. Тут — наш загін. Із Бендер вирушить ударна група з кількох сотень чоловік. Одночасно активізуються Палій, Заболотний і решта в інших повітах, щоб відволікти увагу червоних. Лишається уточнити день повстання і деякі деталі. Для того і їду.

— Бачите, як усе це важливо! — запально сказала Галина. — Адже, якщо задуману вами операцію підтримає одеське підпілля, — не повіт, а вся губернія опиниться в наших руках!

— Можливо…

— Коли ви їдете?

— Сьогодні вночі.

— А повернетесь?

— Днів через два-три.

— Де ви переправлятиметесь через Дністер?

— У селі Бичках, біля Тирасполя, там є поронник Солухо Мартин.

Галина подумала.

— Знаєте що, Опанасе Петровичу, я вас зустріну в цього поронника, попередьте його. Відомості, які ви привезете, ми передамо в Одесу: Шаворський повинен бути в курсі справи. Ви згодні зі мною?

— Цілком.

— От і чудово! Нарешті ми зрозуміли одне одного!

Шелестіння од вітру, що піднявся, завадило Олексієві почути відповідь Цигалькова. Долинули тільки останні слова:

— … вам би я з насолодою підкорявся! — Осавул знову починав загравати.

У Галини вмить похолодав голос:

— Ми, здається, все обговорили? Ходімте, щоб нашої відсутності не помітили.

— До речі, — зупинив її Цигальков, — цей ваш Сивий знає про все?

— Можливо. Та краще його ні про що не розпитувати: у нас різні завдання. Я піду. Ви почекайте трохи: не треба, щоб нас бачили разом…

Коли Галина й Цигальков пішли, Олексій ще полежав трохи, обмірковуючи почуте.

Здогад його підтвердився: Шаворський справді дав йому і Галині різні завдання. Важливо було інше: в Бендерах готується збройна вилазка через кордон, у Парканах, зовсім недалеко звідси, є ще одна офіцерська контрреволюційна організація, а в куркульських селах назрів заколот. Похмура бандитська хмара нависла над Придністров'ям… Коли б Олексієві не пощастило підслухати цю розмову, він би, певно, так і поїхав, нічого не дізнавшись. Ну, тепер треба вивідати все до кінця.

Велика справа випадок у роботі розвідника! Олексій, звичайно, не міг вважати своєю заслугою те, що став свідком змови Галини й Цигалькова. Щаслива нагода цього разу сама припливла до рук. Лишалось тільки не проґавити її.

Він обережно витяг голову з сіна, пересвідчився, що поблизу нікого нема, і, зіскочивши на баштан, обтрусив з одягу сінну полову. Він виспався. Голова була ясна.

Обійшовши село, задвірками вибрався на сільський майдан, де тепер було порожньо й тихо. І тут зустрів Борового.