Співробітник ЧК. «Тиха» Одеса - Лукін Олександр Олександрович - Страница 74

Синєсвитенко ледве тягав ноги. На вилицях плямами пашів рум'янець. Ночами він надсадно кашляв і спльовував у ганчірку. Їв мало, неохоче, ніби через силу.

— Згориш, Петре, — сказав йому якось Олексій, — не можна так.

— Не згорю, — відмахнувся Синєсвитенко. — Від мене самі кістки лишились, а кістки не горять, тільки тліють… Завод треба відбудовувати, а в людей руки не піднімаються. Ось продуктів добудемо — повеселішають… Загін зібрали, — розказував він, сьорбаючи сочевичний суп. — Махнемо кудись у напрямку Роздільної з куркульнею торгуватися. В губкомі обіцяли обоз. Ще розмова була про охорону заводу. А я вважаю, не завод треба охороняти, а робітників. Блатні шастають по місту, як у власній малині. Чи довго так буде?

— Недовго, — впевнено сказав Олексій, згадавши мітинг в Оперному театрі, — за них міцно взялися.

— Пора! Коли б моя воля, то я б видав закон — стріляти їх, де зустрінеш, без мороки, як собак скажених… Не знаєш ти, Олексію, що коїлося в місті при Мишці Япончику!..

Дещо Олексієві було відомо. Про Мишку Япончика та його банду ходило багато чуток.

Низькі кособокі будиночки, двори, пропахлі смородом стаєнь і стічних рівчаків, невимощені вулиці, задушливо курні влітку, а восени затоплені невилазною грязюкою — такою була до революції Молдаванка, район одеської бідноти, убогих халуп, нічліжних будинків, роздрібних крамниць і державних «монопольок». Населяли її багатодітні сім'ї візників, ремісників, портових робітників. Тут осідав різний прийшлий люд, найчастіше голота нещадима, яку тягнули в Одесу тепле сонце і надія прохарчуватися біля порту. Вбогі, безпросвітні злидні панували на Молдаванці, і в них процвітала кримінальщина.

Молдаванка створила свій особливий вид нальотчика, що діяв у діловій змові з крамарями, баришниками, власниками візницького промислу та постоялих дворів. Наліт, пограбування, купівлю і продаж контрабанди вони підносили на високий рівень ремесла. Багато хто з нальотчиків пізніше відкривав власне «діло» — крамницю, візницьке господарство чи розважальний заклад.

Молдаванські дітлахи грали на пустирях «у нальоти». Бандити хвилювали їхню уяву. Нальотчики жили розкішно вдягалися строкато, з крикливим провінціальним шиком, і роз'їжджали на лихачах. Це були люди, що зуміли вирватись із навколишніх злиднів і піднестися над ними.

Їхнім ватажком і проводирем був син биндюжника з Госпітальної вулиці Михайло Вінницький, прозваний Япончиком за вилицювате обличчя і чорні розкосі очі. Чутки приписували йому незвичайні по сміливості й зухвальству нальоти. Видно, серед таких, як сам, Япончик і справді був незвичайною фігурою. Хитрий, вольовий, зухвалий, він зумів згуртувати зграю з найзапекліших молдаванських бандитів. Поступово весь кримінальний світ Одеси визнав його своїм ватажком. Поліція була в Япончика на відкупі, закон соромливо обходив його стороною, оскільки з політикою він не мав нічого спільного, і дорога йому була заказана лише в ті квартали, де проживала одеська знать. Але хіба і без цих кварталів мала Одеса?

Люди Япончика проникали всюди. Вони наводили жах на одеських скотопромисловців, власників магазинів, купців середньої руки, і ті покірно платили Мишці щедру данину, відкупляючись од нальотів на свої контори та лабази.

Скандальна популярність Япончика була велика. Цей кремезний вузькоокий дженджик у яскраво-кремовому костюмі і жовтому солом'яному капелюсі канотьє, з галстуком-бабочкою «киць-киць» і букетиком квітів у петлиці гуляв по Дерибасівській у супроводі двох охоронців з найвідчайдушніших громил. Городовики вдавали, що не помічають його. Перехожі поштиво давали йому дорогу. Недбало помахуючи тростинкою, Япончик вирушав на Єкатерининську вулицю. Там, у прославленому кафе Фанконі, де збиралися одеські ділки, справи яких ішли добре, у нього був постійний столик. Мишка почував себе тут рівним серед рівних.

Япончик був честолюбний. На Молдаванці він час від часу обкладав контрибуцією місцевих крамарів і вчиняв гучні банкети. Столи вгиналися від дарової їжі, горілку подавали відрами, і на знак подяки за безплатну випивку молдаванська голота назвала Мишку «королем Молдаванки».

Але справжньої сили Япончик набув під час громадянської війни.

То були неспокійні тяжкі роки. Протягом порівняно короткого часу в Одесі змінилося багато влад. Хто тільки не топтав її прямі, вимощені сіціліанською брущаткою вулиці! Австрійці й німці, польські легіонери, гайдамаки Скоропадського, Петлюри і Центральної ради. Були тут війська Антанти — французи, італійці, греки, англійці. Займали місто генерал Денікін і отаман Григор'єв.

Під ударами Червоної Армії всі вони рано чи пізно кинули Одесу, але, йдучи, залишили в ній численне охвістя, шлях у якого був один — до Мишки.

Банда Япончика зростала. В розпал громадянської війни під його рукою було кілька тисяч озброєних до зубів головорізів. Вони добре знали місто, мали на околицях багато потайних «опорних» пунктів, а про запас, на самий крайній випадок, — таку вірну схованку, як катакомби[9] — одеське пекло.

А втім, крайніх випадків майже не було. І за Денікіна, і за Антанти бандити почували себе чудово. В минуле відійшли часи, коли Мишка Япончик «обскубував» купців та власників магазинів. Тепер він не гребував і простими обивателями. Вдень у місті лютували білі, вночі воно попадало до рук нальотчиків…

Денікінський генерал Шіллінг, головноначальствуючий Одеського військового округу, не розібравшись в обстановці, наказав своїй контррозвідці ліквідувати Япончика. Він не бажав поділяти владу з якимсь молдаванським бандитом.

Мишку схопили, коли він сам, без охоронців виходив з кафе Фанконі.

Три офіцери-контррозвідники підійшли до нього з револьверами в руках і об'явили, що його арештовано.

— Мене! — дуже здивувався Мишка. — Тут, мабуть, якась помилка. Я так думаю, що ви дуже переплутали, просто навіть неприємно за вас. Я ж Япончик!

— Тебе й треба! Підніми руки, та швидше!

— Навіщо така поспішність? — промовив Япончик, оглядаючись і відступаючи до стіни, щоб не вистрілили в спину. — Давайте розберемося, ми ж свої люди…

— Я тобі покажу «свої люди»! — гаркнув один контррозвідник. — Руки вгору, бандитська мордо!

Япончик з докором похитав головою:

— Ай-яй-яй, погляньте на нього: такий інтелігентний, а які негарні слова!.. — Але руки підняв.

Коли його обшукували, Япончик сказав офіцерові, що стояв перед ним:

— Можу я попросити вас опустити шпалер? А то, не дай боже, ви ще випадково вистрілите і наживете собі великих неприємностей!

У нього відібрали револьвер, що висів під пахвою, і через усе місто повели у контррозвідку.

Але не встигли доставити Япончика за місцем призначення, як чутки про його арешт облетіла Одесу і дійшла до Молдаванки.

За півгодини до будинку контррозвідки підкотила валка фаетонів і візницьких прольоток. На них сиділи бандити. У кожного в руках була в'язка гранат.

На очах у денікінської охорони бандити перегородили фаетонами вулицю і, перекинувши кілька возів, що проїздили мимо, спорудили барикаду. Потім один з них, у панцирі з кулеметних стрічок, підійшов до збентежених, наляканих цими приготуваннями вартових.

— Ти, — сказав він офіцерові, який вибіг на гамір, — іди передай Мишці Япончику, що ми по нього приїхали. І ще скажи своїм панам, що ми чекаємо п'ятнадцять хвилин, а потім хай вони не ображаються…

Більше він нічого не сказав і повернувся до товаришів.

Офіцер побіг у будинок. Незабаром звідти вискочив червоний від люті сам начальник контррозвідки.

— Що за бедлам! — загорлав він. — З глузду з'їхали?! Негайно очистити вулицю! — І рішуче попрямував до барикади, певно, бажаючи настрахати бандитів своїм грізним виглядом.

За ним рушили інші офіцери.

З-за возів неголосно, але переконливо попередили:

— Не підходити!

Начальник контррозвідки зупинився напівдорозі, дриґнув худою ногою у шевровому чоботі, повернувся і так само рішуче пішов назад, супроводжуваний усім своїм почтом.