Співробітник ЧК. «Тиха» Одеса - Лукін Олександр Олександрович - Страница 63

— Соромно сказати! — говорив Адамчук. — Це курям на сміх! Слухайте-но сюди! Відповідальним за операцію призначений Михальов, оскільки він, як і Філімонов, великий спеціаліст по Смагіних і по Крученому… Але щоб думали всі! Чуєте? Всі до одного! На завтра щоб кожен з вас придумав план, а там виберемо, який найкращий. Все! йдіть, помізкуйте. Орли..»

Уже надвечір Адамчука закидали планами. Одні пропонували переслідувати банду кількома групами, поділивши район дії на ділянки. Інші, навпаки, вважали, що треба на деякий час припинити переслідування, приспати пильність Смагіних, а потім накрити їх раптовим рейдом. Хтось із найбільш відчайдушних погодився навіть завербуватися в банду і діяти, так би мовити, зсередини…

Після недовгих суперечок прийняли до виконання такий план. У район Великої Олександрівки вирішили направити двох чоловік, щоб вони уточнили головні бази Смагіних. Один агент оселиться в якомусь селі, розташованому в центрі району, другий буде зв'язковим. Обрали село Білу Криницю. На підготовчу роботу відвели один тиждень. Усі відомості треба було зібрати до 22–23 листопада. В цих числах великий загін Філімонова прибуде на млинарський хутір за десять верст від Білої Криниці.

Почали міркувати, кого послати.

— Я б сам поїхав, — невпевнено запропонував Олексій.

— Жартуєш! — махнув на нього рукою Адамчук. — Там же Кручений, для якого ти людина мічена, — посміхнувся він. — Треба людину менш помітну, Корольову, наприклад.

— Я ще думав про Федю Фоміна, — з невиправданою поспішністю сказав Олексій. — Він справиться.

— А чим тобі Корольова не до вподоби? Дівчина розумна, має досвід, кмсомолка. Вчора бачив її: мало не плаче, до діла проситься. Між іншим, вона працює в наросвіті. Оформимо їй призначення вчителькою…

— Я проти, — сказав Олексій. І, відчуваючи, що червоніє, розсердився і додав зовсім вже непереконливо слова Воронька: — Не жіноча це справа!

— От тобі й маєш! — здивувався Адамчук. — Чому ж це? Саме найжіночіша! Приїздить у село молода вчителька дітей учити. До неї жінки хмарою посунуть — хто за порадою, кому листа написати. Ось де джерело інформації!

— Корольова підійде, — погодився Брокман, — А зв'язковим можна і Фоміна. Хлопчина спритний.

Величко теж висловився за Корольову і Федю. Олексієві нічого не лишалось, як погодитися з ними. Він і сам розумів, що Адамчук правий, але легше йому від цього не було…

Увечері, попередивши Марусю, вони з Адамчуком і Федею прийшли в наросвіту.

Обговоривши докладно наступну операцію, вирішили, що Марусі й Феді треба їхати разом під одним прізвищем — наче вони брат і сестра. Феді тоді не доведеться ховатися і чекати нагоди, щоб зустрітися з дівчиною. До того ж вони були схожі одне на одного: обоє світлоокі, русяві, рум'яні. Видати їх могла тільки, вимова: Федя був з Рязані і акав на рязанський манір, за що й дістав прізвисько «чакіст». А Маруся була волжанка: вона окала. Різниця у вимові ставала особливо помітною, коли вони розмовляли між собою. І Адамчук запропонував Феді прикинутися глухонімим. Це, до речі, позбавило б його розпитувань цікавих сільських кумась, зменшило б шанси проговоритися, але зате почути можна було б багато цікавого: глухих не соромляться.

Завдання було нелегке, та Феді воно припало до душі. Чергове доручення здавалося йому малозначним, деяке ускладнення тільки прикрашало його.

— А впораєшся? — спитав Адамчук, примруживши очі. — Мовчати доведеться і вдень, і вночі, і наяву, і в сні. Навіть коли ви самі будете і то, — ані пари з уст: щоб бува хто не почув, коли поблизу проходитиме. Витримаєш? Адже тобі це не по характеру.

— Хо! — самовпевнено сказав Федя. — Рік мовчатиму, якщо треба, вогнем з мене не випалиш. Дивіться, зараз і почну. Для тренування, — вимовив він нове слівце, запозичене у Буркашина.

І справді, промовчав увесь вечір. У хлопця був неабиякий акторський талант. Олексій не міг стриматися від усмішки, дивлячись на дурнувате, байдуже обличчя свого приятеля.

Кінчаючи розмову, Адамчук спитав:

— Усе зрозуміло? Запитань нема? І в тебе, Федько?

Федя не відповів. На його обличчі відбилася нудьга і безтурботна добродушність.

— Ей, я тебе питаю! Все ясно?

Федя дивився в заплетений павутинням куток і сонно кліпав очима.

— Федько, ти що? — Маруся торкнула його за руку. — Тебе ж питають!

Федя, наче нічого не розуміючи, дивився на неї. Потім швидко заворушив пальцями, вигукуючи при цьому якісь нечленороздільні «ао» і «уи».

Хоч як рідко посміхався Адамчук, а й той засміявся, дивлячись на нього. Маруся і Олексій мало не падали від реготу. А Федя здивовано дивився на них і кліпав очима. Потім теж радісно посміхнувся дурнуватою усмішкою глухонімого, звиклого до того, що його вада викликає в людей веселість.

— Це все добре, — зауважив Адамчук, ставши раптом серйозним, — тільки чуба пострижи: надто хвацький для вбогого.

Але Федя не зважав на його слова і продовжував усміхатися блаженно і дурнувато.

— Хитрий! — похвалив Адамчук. — Тепер бачу: зможеш.

І лише тоді Федя шморгнув носом, запхнув чуб під кубанку і самовдоволено підморгнув Олексієві.

Вийшли вони разом. Було холодно і темно. Біля під'їзду Олексій сказав Феді і Адамчуку:

— Ви йдіть, мені треба… зайти ще в одне місце…

— Ага, — промовив Адамчук і глянув скоса на Марусю. — Ходімо, глухонімий, — взяв він Федю під руку. — Нам з тобою начебто заходити нікуди. Бувайте…

… З хвилину вони стояли одне проти одного. Олексій сказав:

— Ходімо, проведу!

— Ой, не треба, Альошо!

— Пусте. Все одно вже ніч…

І вони пішли поруч темними вулицями, де на холодних неметених тротуарах шелестіло сухе листя і в повітрі вже пахло снігом.

Обоє довго мовчали, не наважуючись і не вміючи почати розмову. Потім Маруся спіткнулась, Олексій незграбно підтримав її за лікоть. Маруся лікоть не одсмикнула, але відвела його якомога далі, тримаючи під гострим кутом, і вони чомусь пішли дуже швидко, мовби запізнювалися кудись…

Так і підійшли до Марусиного гуртожитку, не обмінявшись ні словом. Тільки біля ґанку, коли треба було прощатися, Олексій діловито сказав:

— За Фоміним наглядай, щоб не забував, а то обох погубить. Увагу до себе особливо не привертайте… — І, зірвавшись з тону, додав так само, як вона колись сказала йому: — Ти там обережніше!..

З найближчого вікна пробивалося тьмяне світло, і Олексій побачив обличчя Марусі, якесь незвичайне в цю мить.

— Знаєш, Альошо, — промовила вона. — Коли я повернуся, щось тобі скажу.

— Що?

— От коли повернуся… Ну, прощай, до двадцять другого!

Він затримав її.

— Скажи зараз!

— Зараз ні. Потім…

— Тоді я скажу.

— Ну!..

Він злегка потягнув її за руку, але рука не піддалася, стала твердою і вислизнула з його долоні.

— Ну, гаразд, коли приїдеш…

Маруся засміялась і збігла на ґанок.

Олексій постояв трохи і пішов назад.

Це була остання їх зустріч і перша розмова, з якої хоч щось стало ясно…

У БІЛІЙ КРИНИЦІ

І почалася ця операція, проста, звичайна, із своєю героїкою, із своїм трагізмом — таких багато було в той неспокійний час!..

На ранок оформили документи і переодягли Федю в цивільне. На вигляд йому можна було дати років п'ятнадцять. Підрядивши на базарі попутну підводу, Маруся з Федею поїхали. А через шість днів із Херсона виступив загін Філімонова.

За один нічний перехід, об'їжджаючи села, загін досягнув млинарського хутора, розташованого за десять верст від Білої Криниці. День минув спокійно, бійці відпочивали, чистили коней. Погода випала погана — холодний дощ з вітром, і до. млина ніхто не приїздив. Олексій влаштувався на сіннику, хотів заснути, але сну не було. Чим більше він думав про небезпеку, яка загрожувала Марусі з Федею, тим реальнішою вона йому здавалась. У центрі «чорного» району, фактично беззахисні (Адамчук заборонив брати з собою зброю: очевидно, не дуже довіряв Фединій витримці), позбавлені можливості протягом цілого тижня розраховувати на будь-яку допомогу… А що як у село заскочать бандити?!.