Співробітник ЧК. «Тиха» Одеса - Лукін Олександр Олександрович - Страница 5

Місто готувалося до оборони.

На допомогу повсталому Херсону прибув із Севастополя військовий корабель із загоном революційних матросів. Їх зустрічали по-святковому.

Альошка прибіг у порт, коли вже там зібрався величезний натовп городян. Люди заповнили пристанські сходні, хлопчаки обліпили паркани і дахи портових споруд.

Широкий, присадкуватий військово-морський загороджувач «Ксенія» повільно й урочисто розвернувся і, загнавши під пристанські палі скаламучену хвилю, пришвартувався. Оперезані навхрест кулеметними стрічками, кремезні матроси зійшли на берег. На їх поясах погрозливо брязкали гранати. Схожі один на одного, немов морські брати, моряки вишикувались біля пірса, красуючись виправкою і зброєю.

Хтось гукнув:

— Хай живуть чорноморці!

І натовп, вибухнувши вітальним ревом, кинувся до матросів. Поламавши стрій, їх обіймали, плескали по плечах. Командира загону, кремезного здоров'яка в широких брезентових штанях, заходились качати. Він злетів над натовпом, однією рукою притримуючи гранати і маузер, другою намагаючись ухопитися за когось з людей, які його качали.

— Стій! — сипло кричав він. — Стій, кажу, вашу мать!.. Дай слово сказати!..

Нарешті, йому вдалося вхопитися за високого вадонівського металіста. Тримаючись за його могутню шию, матрос зірвав з голови безкозирку, повиту двоколірною георгіївською стрічкою, і вигукнув:

— Привіт геройському Херсону! Дамо німцеві жару, уррра!..

— Уррр-а! — підхопив натовп.

У повітря полетіли шапки.

Матрос відпустив металіста і відкинувся на спину:

— Качай далі!..

І знову злетіли над головами його керзові солдатські чоботи, замелькала на тонкому ремінці дерев'яна кобура маузера.

Після короткого мітингу матроси вишикувались і просто з порту вирушили займати оборону туди, де в ковильному прихерсонському степу пролягли лінії окопів. Натовп проводжав їх через усе місто.

В той же день у Херсоні з'явились обірвані люди з гвинтівками, густо вкриті пилюкою. Деяких вели під руки, а то й несли на носилках, споруджених із жердин і шинелей. На запорошених бинтах чорніли плями крові. Це були миколаївські повстанці, яким вдалося пробитися до Херсона крізь кільце німецьких військ…

А наступного ранку на підступах до Херсона прозвучав перший гарматний постріл — підійшли німці!

Почалася нерівна боротьба за місто.

НА ВАРТІ

Силін покликав Альошку:

— Ось що, хлопче, мені з тобою розмовляти ніколи, тому без заперечень… Людей у пас мало, кожна людина на обліку, а штаб теж треба охороняти, правда? Так ось, із зв'язкових я тебе списую, і будеш ти вважатися в караульній команді. Ясно тобі?

Альошці було ясно: про те, щоб потрапити на передову, нічого й думати.

— Як же, товаришу Силін… — почав він.

Але той перебив його. Притиснувши долонею якісь папірці на столі, Силін сказав неголосно і рішуче:

— Питання ясне. Іди до Ващенка, начальника караульної команди, і доповіси йому. Все! — Глянувши на почервонілого від образи Альошку, він додав м'якше: — Не поспішай ти, друже Альошка, на той світ! Слово честі, не поспішай. Справ попереду — ой-ой!..

Сперечатись було марно.

— Єсть! — сказав Альошка, стиснувши зуби, і попрямував у караульну кімнату.

… Це було просторе приміщення на першому поверсі, де поряд з дощаними тапчанами з солом'яними матрацами стояли розкішні нікельовані ліжка, — перенесені сюди з готельних номерів. Посеред кімнати були поставлені в козли гвинтівки. На столах валялись солдатські котелки і різні недоїдки. Троє вільних від варти фронтовиків одягнені спали на ліжках.

Довгий, худорлявий добродушний начальник караулу Ващенко, побачивши Альошку, засміявся…

— Ага, засадили горобця за залізні грати, а йому б літати та літати… Нічого, ординарцю, звикай до дисципліни, така солдатська доля. Ну, сідай ї слухай, яка в тебе буде служба…

За годину Альошка вже стояв вартовим біля входу в готель.

Здалеку з заходу котився гарматний гуркіт. Там, на підступах до Херсона, було справжнє діло. Там бились на смерть чорноморські матроси, там боролися Костюков і Пахря, з якими Альошка встиг здружитися за цей час…

У місті було пусто, безлюдно. Вітер ніс пилюку і пісок по затихлих вулицях. Рідко з'являлися перехожі. Вони йшли квапливо, притискаючись до будинків, щоразу перелякано озираючись, коли від важкого артилерійського удару здригалася земля…

За той час, коли Альошка стояв на варті, якщо не брати до уваги запорошених ординарців, що ледве трималися на ногах від утоми, до штабу підійшло усього кілька чоловік.

Двоє селян — один бородач у зимовій шапці, другий, молодший, білявий, веснянкуватий і вислогубий, — спитали:

— Де тут більшовики, які керують усім ділом?

Виявилося, що вони приїхали на баркасах з Олешок, привезли продовольство і, повертаючись назад, можуть взяти поранених.

Альошка направив їх у канцелярію штабу.

Заплакана стара жінка прийшла дізнатися про долю своїх синів. Схлипуючи, прикриваючи хусткою зморшкуватий рот, вона скаржилась Альошці: «Пішли мої шибайголови, не сказавши й слова, а тепер невідомо, повернуться чи ні. Де тут начальство, яке знає?..»

Альошка сказав, що з начальства зараз нікого нема, всі пішли на передову, а сини жінки у свій час повернуться, хай не плаче.

Жінка спитала:

— А ти хто, синку, будеш?

— Вартовий я, — відповів Альошка, — штаб охороняю.

— Ось і моїх би поставили, — зітхнула жінка, — вони одчайдушні.

— Ідіть, матусю, додому, — сказав Альошка. — Чуєте? Стріляють.

І вона пішла.

Потім з-за рогу, з Успенського провулка, з'явився кремезний хлопець у довгій гімназичній шинелі і кашкеті, заломленому, як у старшокласників, на манір безкозирки. Він мимохідь глянув на Альошку і перейшов на другий бік вулиці. Альошка впізнав його: це був Віктор Марков, який вчився з ним в одній гімназії на клас вище.

«Чого вештається? — подумав Альошка, проводжаючи його очима. — Революціонер лабазний…»

У гімназії Марков вважався силачем і завжди був першим у бійках. Батько його мав млин за Дніпром і річкову баржу. Після революції справи Маркова-старшого зовсім погіршали, і він кудись зник з міста, а Віктор лишився у Херсоні з матір'ю. Альошка іноді зустрічав його на мітингах. Віктор носив чорну косоворотку і, траплялося, навіть виступав з промовами від партії соціалістів-революціонерів. Язик у нього був добре підвішений: він умів сипати красивими словами про врятування революції від анархії і більшовиків.

Перейшовши вулицю, Марков немов згадав щось, раптом повернувся і попрямував просто до Альошки.

— Здоров! — сказав він, підходячи і широко посміхаючись. — Давній знайомий!

— Здоров, — буркнув Альошка.

— Ач який став! — сказав Марков, оглядаючи Альошчину гвинтівку і жовту кобуру. — Не людина — арсенал!

Він засміявся, оголюючи над міцними зубами рожеві ясна. У нього були тверді вилиці і випнуте вперед підборіддя. Марков дивився на Альошку, мружачи вузькі сірі очі, і, видно, намагався пригадати його прізвище:

— Йду мимо, думаю: він чи не він? Потім дивлюся: ні, не помилився! Так. Значить, вартуєш?

— Вартую.

— Що ж, справа потрібна. Закурюй. — Він дістав з кишені шкіряний портсигар.

— Не курю.

— Шкода. З цигаркою стояти веселіше. — Марков закурив, озирнувся і по-простецькому спитав, усміхнувшись — Як це ти у червоні солдати потрапив?

— А що ж мені, з німцями, чи що? — похмуро промовив Альошка. Самовпевнений Марков, який явно набивався в друзі, дратував його. «Чого йому треба? — подумав Альошка. — Чого пристав?..»

— Я не кажу… — Марков знизав плечима, випустив з рота клубок диму. — Але ж і тут безнадійна справа.

— Що?

— А те, що з німцями нам не впоратися. Вони однією артилерією каші нароблять. Чуєш, як дають?

Альошка не стерпів. Там люди кров проливають за революцію, а цей тут базікає, як Глущенко.