Співробітник ЧК. «Тиха» Одеса - Лукін Олександр Олександрович - Страница 112

— Єсть… — хрипко відповів Олексій. Прочистивши горло, додав: — Побажаю доброго здоров'я.

Нечипоренко подав йому руку:

— До побачення!

Проводжати Олексія пішов високий, похмурого вигляду ротмістр із шрамом поперек лоба, в шинелі наопашки — його тут називали комендантом.

Як тільки вони вийшли із штабу, Олексій засунув руку в кишеню і стиснув рукоятку браунінга. Другою рукою він раз по раз торкав стіни тунелю, відшукуючи бокові ходи, куди в разі небезпеки можна було б звернути.

Комендант, згорбившись, ішов попереду.

Першу печеру вони поминули щасливо. Тут уже спали. Тільки голий по пояс днювальний при світлі каганця вибирав з сорочки паразитів.

Потім вони поминули другу печеру. Згодом третю, четверту…

Цяці ніде не було.

Нерви в Олексія були такі напружені, що коли б хтось з'явився з бокового проходу, він би, певно, почав стріляти.

Але ніхто не з'являвся. Глуха, закам'яніла тиша залягла в тунелях, і тільки поблизу жилих печер її порушував неголосний говір, хропіння або сонне мурмотіння.

В останній печері бородатий унтер доповів ротмістрові, що все гаразд.

— Хто-небудь є зовні? — спитав той.

— Так точно, Івашкін і Яроха.

— Виведи цього і скажи, щоб пропустили.

— Слухаю, вашблродь.

Комендант знехотя козирнув Олексієві і пішов назад. Світло ліхтаря померехтіло в тунелі, розсіюючись на нерівностях стін, і згасло.

— Гайда якнайшвидше, — сказав Олексій унтерові. — Ніколи мені!

Він ще боявся повірити, що вся ця пригода з Петьком Цяцею скінчилася для нього щасливо. Треба було ще поминути кар'єр. Можливо, там чекають?..

Унтер пішов уперед, зупинився біля входу і гукнув:

— Ей, Яроха, пропусти тут одного. Чуєш?

— Нехай іде, — обізвався з кар'єру невидимий Яроха.

Стрімкі, з оббитими сходинками східці лишилися позаду. Чисте, свіже, настояне на полину і чебреці повітря освіжило легені. Все було на місці: місяць, бур'ян, оксамитна нічна темрява, прорізана срібним павутинням зоряного світла, така несхожа на сморідну темряву катакомб!

І все ж тільки відійшовши метрів за триста від старої каменоломні, Олексій розтиснув пальці і випустив рукоятку браунінга.

Але одразу ж знову схопив її. Його раптом стиха назвали по імені:

— Сивий?

Голос пролунав збоку і звідкись знизу, наче той, хто говорив, лежав на землі.

Олексій зупинився, затамувавши подих, висмикнув з кишені руку з браунінгом.

«Ось де вони! Ну, тут буде трохи легше!»

— Я питаю: Сивий, чи що? — повторив голос.

Олексій обережно промовив:

— Ну, а коли Сивий, то що? — і, пригнувшись, швидко відступив убік: могли вистрілити на звук.

— То йди ж сюди!

— Куди це «сюди»? — і знову крок убік.

— Іди, не бійся, та не здумай палити! Привіт тобі буде від Максима…

Так несподівано й дивно пролунав тут чекістський пароль, що Олексій навіть здригнувся. «Свій?! Чому?..»

— Та йди ж ти скоріше! — підганяли з темряви.

І Олексій пішов.

— Ліворуч бери, — командували йому. — Ще лівіше: тут ями скрізь, в'язи звернеш… Стій, посвічу.

Тепер голос пролунав майже біля самих ніг.

Спалахнув вогник. Попереду була яма. В ній стояв чоловік із сірником у руці.

— Лізь сюди, — сказав він, — тут неглибоко.

Спершись на край ями, Олексій стрибнув униз. Вітерець, піднятий ним, загасив сірник.

— Ну, здоров, — сказав чоловік, який стояв перед ним.

— Ти хто? — спитав Олексій.

Палець його занімів на спускові браунінга.

— Хто б не був, а з тебе, брат, відро горілки, на менше не згоден!

— Та хто ж ти, чорт забирай?!

— Ім'я потрібне? Ну, називай Сашком…

«Сашко! — згадав Олексій. — Розвідник, про якого говорив Олов'яников».

— Он воно що! — сказав він. — Чув…

— І я про тебе. Виходить, можна вважати, давні знайомі. Зараз покажусь, — може, впізнаєш…

Він чиркнув сірником, підніс до обличчя, і Олексій побачив кирпатий, вкритий ластовинням ніс і усміхнені очі білявого хлопця в козачих шароварах, який зник разом з Цяцею.

— Ти?

— Я. А що, не подобаюсь?

— Ні, нічого… А Цяця де?

— Он твій Цяця. Почив у бозі.

Прикривши вогник долонею, Сашко посвітив на дно ями. Там, витягнувшись, обхопивши голову руками, долілиць лежав убитий бандит.

— Це ти його… так?

— А то хто ж, ти, чи що? — з раптовим роздратуванням промовив Сашко і кинув догорілий сірник. — Щаслива твоя зоря, парубче, що я трапився поблизу, зараз ти б зі мною не розмовляв!.. Тютюн у тебе є?

Вони скрутили по цигарці. Сіли на камені. Жадібно й глибоко затягуючись, Сашко говорив пошепки:

— Тебе я одразу впізнав: Інокентьєв, не шкодуючи фарб, розмалював — такий, мовляв, та отакий… на випадок, значить, як доведеться зустрітися. А тут чую: Сивий… Ну, почав приглядатися, як би чого не трапилось. Коли Цяця почав до тебе чіплятися, я його відшив, пам'ятаєш?

— Ага…

— Потім бачу, він задком, задком — і вбік. Ну, думаю, погані справи: зараз гармидер зчинить. Я догнав його та й питаю: «Ти що, справді цього чоловіка знаєш?» — «Знаю, — каже. — Це більшовик, провалитися мені на цьому самому місці! Він у моєму дворі в іншого більшовика жив, свого родича, якого наші в продзагоні прикінчили…» Так?

— Так, — підтвердив Олексій. — Мене до нього Інокентьєв поставив.

— Ну от, Цяця й каже: «Зараз ми його прощупаємо. Я йому покажу, як баки забивати!» А я йому: «Не треба галасу зчиняти. Якщо це лягавий, то його треба порішити тихо й мирно, без шуму. Підстережемо, кажу, коли назад піде, і рішимо в степу». Ледве умовив, він усе поривався своїх підняти. Ну, от і все… Дуже тобі поталанило, юначе! І самому б каюк, і всій справі завал.

— Так… — Олексій зіщулився, уявивши собі, що могло вийти. — Вчасно ти. Спасибі!

— Спасибі в кишеню не покладеш. Без відра горілки не відступлю.

— Дивись, утопишся…

Обидва засміялись і штовхнули один одного ліктями.

— Ну, давай шквар звідси, — сказав Сашко. — Мені час.

— А як же Цяця?

— Цяцю я сховаю. Він часто в місто ходив, днів п'ять про нього й не згадають.

— Більше й не треба.

— Знаю…

Пересвідчившись, що навколо все спокійно, Сашко допоміг Олексієві вибратися з ями і показав куди йти.

— Додому передати не треба нічого? — спитав Олексій, нахилившись до нього.

— Ні, все передано. Хіба що привіт.

— Ну, прощавай!

— Щасливо!..

Вони міцно потиснули один одному долоні і розсталися.

Ступивши три кроки, Олексій обернувся і не побачив Сашка.

І більше не бачив його ніколи. Тільки через кілька тижнів, читаючи пам'ятний перелік чекістів, які загинули під час ліквідації банди в Нерубайських катакомбах, узнав його справжнє прізвище — Грошев…

ПОДАРУНОК НЕЧИПОРЕНКА

Як і треба було сподіватися, в списках співробітників Одеської надзвичайної комісії Лежина не було. Не було такого і в Особливому відділі гарнізону. Виявився один, на прізвище Лажнян, але перевірка показала, що це колишній командир взводу стрілецької бригади Котовського, родом з Нахічевані. Багато хто знав його ще з громадянської війни.

Тим часом тримати в таємниці наступну операцію було все важче й важче. Для підготовчої роботи теж потрібні були люди. Інокентьєв пропонував потроху залучати до неї найбільш випробуваних і перевірених співробітників, але обережний начальник розвідвідділу категорично заперечував.

— Розміркуй сам, — казав він, — через одного шпигуна ми зараз мов скляні — просвічуємося наскрізь. Він же напевне підтримує з кимось дружні стосунки і, найімовірніше, саме з найкращими з наших людей.

— Ну й що з того? Гадаєш, вони йому вибовкнуть по дружбі? — образився за чекістів Інокентьєв.

— Не в тім справа. Досить відірвати їх од звичайної роботи, щоб він насторожився.

— Ну й дідько з ним, нехай собі насторожується! Мало які справи у нас бувають!