Співробітник ЧК. «Тиха» Одеса - Лукін Олександр Олександрович - Страница 109

Олексій доповів йому про зустріч з Дягловим. Прощаючись, попросив:

— У Петра Синєсвитенка синок лишився. Мені все ніколи забігти подивитись, як він там. Може, поцікавитесь, Геннадію Михайловичу? Його хоча б на деякий час влаштувати, а після я його до себе візьму.

— Це Павку, чи що? — спитав Олов'яников, і на цей раз дивуючи Олексія своєю обізнаністю. — Спізнився ти трошки: його Інокентьєв забрав.

— Куди забрав?

— До себе. Каже, виховаю замість Вітьки: в нього сина Вітьку вбили під Перекопом.

— Правда? — здивувався Олексій. — А Павка ж що?

— Що Павка. Хороший хлопчик. Він до Василя всією душею.

Олексій почухав голову під картузом. Оце тобі й маєш, Павка в Інокентьєва! А він же звик вважати хлопчика бідолахою, до якого нікому діла нема.

— Велика сім'я у Василя Сергійовича? — спитав він.

— Тільки дружина лишилася, тиха, ласкава жінка. Не сумнівайся, хлоп'я в хороших руках. Та й сам Василь — душа чоловік, не дивись, що похмурий.

Олексій згадав, як Інокентьєв проводжав його до Баташова, і подумав: «Здається, Павці і справді здорово повезло!..»

НАРАДА В НЕРУБАЙСЬКОМУ

Наближався день приїзду Максимова, а отже, незабаром мала завершитися операція.

Підготовка до неї велась у цілковитій таємниці. Якщо не брати до уваги зовсім засекречених розвідників, посвячені в неї були тільки п'ять чоловік: Немцов, Олов'яников, Інокентьєв, Кулешов і начальник оперативного відділу губчека Демидов — гроза одеських бандитів, про якого вони співали в своїх піснях:

Крім цих п'яти чоловік, жоден співробітник губчека навіть не підозрював про операцію, яка готувалася. Люди були зайняті повсякденною оперативною роботою, що поглинала в них весь час і всі сили.

Шаворський також готувався до прийому Максимова. Все в нього йшло як по маслу. На запрошення зібратися отамани відповіли згодою. Утримався поки що один Заболотний, але Шаворський був певен, що й він приїде. В ці дні «хазяїн» уперше в розмові з Олексієм заговорив про свою агентуру в губчека. Було це так.

На авіаційному заводі «Анатра» чекісти арештували за саботаж кількох інженерів. Один з них був членом організації Шаворського, діяв у складі п'ятірки.

Увечері того ж дня на квартирі у вдови якогось видавця, де іноді Шаворський ночував, він сказав Олексієві:

— Уся справа в системі. Вона проста й логічна. Це — ланцюг, міцний, як залізо, й еластичний, мов гума. Більшовики вже обплутані ним з ніг до голови, але поки що не відчувають цього. Відчують, як затягнеться в них на шиї!

Розмова велася у великій кімнаті з ліпними карнизами, портретами на стінах і розкішними меблями кольору «пташине око». Шаворський був у стьобаній блузі з галунами і в хатніх туфлях покійного видавця. Від нього знову несло спиртом. Час від часу в кімнату заглядала хазяйка дому, плоска блондинка з восковим обличчям і неприродно білим носом.

— Тобі нічого не треба, Вікі? — питала вона фальцетом, гордовито обминаючи поглядом Олексія.

— Дякую, нічого, — холодно відповідав Шаворський.

Коли жінка зникала, він мерзлякувато пересмикував плечима, зітхав, ніби шукаючи співчуття.

— Ось вона, головна незручність конспірації!.. — і повертався до перерваної розмови. — Розірвати цей ланцюг більшовики не зможуть. За прикладами далеко ходити не треба. Сьогодні Чека заграбастала одного нашого. Ну й що ж? Чого вони добилися? П'ятірка, в якій він був, не потерпить. Порішать одного, на тому й облизнуться.

— Чому одного? А де решта?

— Решти їм не знайти: члени п'ятірок знають тільки свого керівника, а того ще за добу попередили про арешт.

В Олексія пересохло в роті. Він спитав байдуже:

— Як це так?

Шаворський поблажливо опустив повіки. Він дістав з кишені коробку цигарок — таких самих, які були в Микоші («Сальве», десять штук, тютюнової фабрики братів Попових), закурив і, вицідивши дим крізь зуби, неголосно сказав:

— Невже ви, Сивий, гадаєте, що ми могли б триматися стільки часу, не маючи джерела інформації в самісінькій чекістській утробі? Гм… Принаймні вже два чи три рази Чека могла стерти нас на порошок. Давно б ми з вами гнили десь у яру з кулею в потилиці. А, як бачите, живемо. Більше того, зараз для нас навіть не дуже страшні агенти, яких засилає Немцов. Та от хоч би й з елеватором: адже хтось пронюхав про підпал і стукнув у Чека… Так, так, був донос! І що ж? Всевидющий Немцов дізнався про нього тільки через добу. А ми тим часом встигли ліквідувати єдиного свідка, що міг навести чекістів на слід! Ось як треба працювати, шановний!.. — Він зробив кілька затяжок, устромив цигарку в рожеву морську раковину і покликав хазяйку. — Сивий тут переночує, — сказав він їй, — споруди йому ложе. — І Олексієві: — Завтра зустрічати цього «щирого» хохла Нечипоренка…

Нечипоренко прибув до нерубайського попа Никодима в точно визначений термін, переодягнутий в селянський одяг — сіряк, вицвілий синій картуз і вимазані дьогтем чоботи з укороченими халявами, на яких шаром лежала брунатна дорожня пилюка. Супроводжував його здоровенний бородатий галичанин, одягнений в скуфію і чернецьку рясу.

Галичанин був надзвичайно мовчазний. За весь вечір він вимовив не більше трьох слів. Та зате його маленькі, глибоко заховані очиці невідступно, по-собачому ловили кожен рух отамана.

Охороняти будинок Дяглов виділив двох бандитів, командувати якими доручили Олексієві.

Для обробки отамана зібралася вся «трійка».

Нечипоренка провели в чисту горницю, де пахло лампадним маслом, як дорогого гостя посадили під іконами. Розкішно вдягнена пишнотіла попадя поставила на стіл «що бог послав». А послано нерубайському попові було чимало: самогон-первак, наваристу юшку з риби, піджарку з свинини, оладки, пшеничний хліб, яйця, редьку в сметані, — все це в кількох верстах від змученої голодом Одеси…

Після трапези панотець з дружиною покинули горницю, і Шаворський відкрив нараду. Він урочисто привітав Нечипоренка як «одного з перших вождів українського національного руху, що усвідомили необхідність об'єднання з російськими антибільшовицькими силами…»

— За півверсти звідси, — сказав він, — пан полковник може в тому сьогодні пересвідчитися, — розташовано в катакомбах близько тисячі переконаних противників більшовизму, готових у будь-яку хвилину пліч-о-пліч виступити із своїми українськими однодумцями. І це головне! Перед фактом такого палкого прагнення єдності будь-які спірні питання здаються легко розв'язними…

Отаман щось промимрив у відповідь, що тепер, мовляв, не до суперечок, «більшовиків треба знищити». З цим усі згодилися. Потім Нечипоренко розповів про парканську організацію, про те, скільки в нього людей у загоні зараз і скільки приєднається опісля, коли почнеться повстання. Нічого нового до того, що вже знав Олексій, — він не сказав.

Перейшли до обговорення плану спільних дій. І тут розмова точилася не так гладко. Суперечка виникла по питанню, кому раніше починати. Нечипоренко вимагав, щоб в Одесі піднялися принаймні за два дні до того, як він з загоном, сформованим у Бендерах, перейде кордон. Це, мовляв, приверне увагу червоних і дасть йому можливість у короткий строк захопити весь Тираспольський повіт.

Йому відповідав Дяглов — спеціаліст у військових справах.

— Дивні у вас міркування, пане полковнику, — рипучим голосом прошипів він, вирячивши на Нечипоренка каламутні випуклі очі, — може, ви вважаєте, що Тирасполь важливіший від Одеси? Та я не віддам її за сорок таких повітів, як ваш! Це ж порт, морські ворота…

— А там — кордон з Румунією, — заперечив Нечипоренко.

— Кордон є і з Польщею, а допомогло це вашим землякам? Доки пан Петлюра лагодився в похід, у Києві ліквідували «Всеукраїнський повстанком»! Ви того ж хочете? Щоб нас тут стукнули, а потім за вас узялися?..