Діаманти Ківі-Ківі - Дауманн Рудольф - Страница 2

Нагороджений найвищим бельгійським орденом, Тіль сподівався підтримки властей, але глибоко помилився. Три місяці перебування в Леокіні розчарували його. Справа в тому, що в Тіля була істотна вада: він називав речі своїми іменами, рубав напрямки. Казав не «традиційні подарунки місцевих жителів», а «грабування» або навіть «кривавий податок». Те, що в устах білих звучало як «привчання негрів до продуктивної праці», Тіль називав «експлуатацією» або «рабством». Урядових військових комендантів і цивільних представників властей у провінціях, які через п'ять років служби заводили в банку рахунок на п'ятдесят і більше тисяч бельг[2], він голосно вітав у барі: «А, старий кровопивце!» або «Конголезький кате!»

Отже, не було нічого дивного в тому, що Тіля з його гострим язиком хотіли якнайскоріше спекатись, спровадити кудись з Бельгійського Конго. Всі його прохання дати йому хоч якусь роботу лишилися марними, а письмові звертання про матеріальну допомогу — без відповіді. Зрештою, Тіль вирішив ще раз спробувати щастя, поставивши на карту все.

Озброївшись ножем-різаком, яким прорубують дорогу в лісових хащах, і рушницею на слонів, у супроводі молодого негра-воїна з племені мічолунгі, він вирушив у заболочені тропічні ліси, що ростуть по берегах Кассаї. Власті Леопольдвіля, звичайно, були задоволені. Нехай лишень виголошує тепер свої промови перед крокодилами-велетнями та гладкими бегемотами. Тропічна малярія, сонна хвороба, більгарціоз чи амебна дизентерія подбають про те, щоб зухвалий язик фламандця, кінець кінцем, замовк назавжди.

Ріка Кассаї, завдовжки майже дві тисячі кілометрів, — судноплавна тільки на одну п'яту своєї течії. Однак у дощовий період рівень води в ній піднімається у двадцять разів вище, ніж під час повені в Рейні біля Кельна. По середній течії Кассаї проходить кордон між Бельгійським Конго і Португальською Анголою. Береги її вкриті тропічними лісами. Там, де галерейні ліси розрослися ще не досить широко, кілометрів на сто, у задушливих хащах, які обступили річку, Брюггенсен вирішив спробувати мисливського щастя. Правда, слонів давно вже заборонили вбивати. Для полювання треба було мати ліцензію, що коштувала за відстріл одного слона-самця більше, ніж Тіль одержав за плантацію маніока. Однак в Анголі мисливці були поставлені в інші умови, ніж у Конго. Саме це і підбадьорювало Тіля. Хто докопуватиметься, звідки слонова кістка? Двадцяти добрих бивнів старих самців цілком досить для Тіля. З такою виручкою можна було б знову розпочати якесь діло або повернутися на батьківщину, в своє рідне село Бішоот, де свіжий бриз обвіває його скромний цегляний будиночок.

Молодого негра мічолунгі Тіль Брюггенсен у свій час врятував від переслідувачів, коли той, не стерпівши каторжної праці на будівництві залізниці в Лінді, втік звідти. Фламандець застрілив двох собак-шукачів, а потім відправив у пекло чорних поліцаїв. Відтоді Баантумічо став для Тіля вірним і відданим другом. Протягом останніх тижнів перебування в Леопольдвілі Баантумічо взяв на себе всі турботи про свого господаря. Він спритно крав для нього щось їстівне на базарах або жалібно виклянчував у своїх одноплемінників.

За це хазяїн подарував Баантумічо жетон, який свідчив, що негр має по контракту постійну роботу і звільнений від примусової праці. Такі жетони негри носили на шиї. Цей важливий документ Брюггенсен під час відвідин головного комісара Бельгійського Конго в питаннях праці просто поцупив з полиці. Не міг же він внести гарантійну суму двісті бельг за контракт з чорним робітником, бо за ті гроші, які ще лишилися від продажу плантації, треба було купити доброякісних патронів для рушниці.

Фламандець і мічолунгі задоволено, всміхнулися один одному, коли їм пощастило дістати квитки на державний пароплав, що курсував між Леопольдвілем і Порт-Франкі на Кассаї. Тіль розташувався на носовій палубі в каюті, а Баантумічо — на кормі, де на двадцяти п'яти квадратних метрах розмістилася добра сотня темношкірих. Вони лежали суцільною масою. Кожен щільно притискався животом до спини сусіда. На щастя, сюди ще не проникла європейська поспішність, бо інакше довелося б пливти і вночі. За годину до заходу сонця пароплав пришвартувався до берега, і негри могли розім'яти набряклі ноги та зварити собі на невеличкому вогнищі в дірявих каністрах з-під бензину кашу з маніока. Іноді їм щастило нашвидкуруч відшукати в лісі кілька величезних жаб, три-чотири незграбних болотяних черепахи, молодого крокодила чи десяток слимаків завбільшки з кулак. Усе це було приправою до каші.

Тіль не сідав вечеряти разом з білими пасажирами. В нього не вистачало п'яти бельг, щоб заплатити за вечерю. Та йому пощастило: на пароплаві пливли кілька юнаків, які нещодавно прибули з Європи. Вони охоче пригощали фламандця, підносили йому кухоль за кухлем свіцлерум, сподіваючись дістати від нього, досвідченого жителя тропіків, добрі поради для нового життя. Юнаки мали стати учнями на фермах або помічниками у факторіях, розкиданих десь по лісах Кассаї, і були чудово споряджені: вони їхали з легкими металевими чемоданами, корковими тропічними шоломами, сповнені віри в свої всеперемагаючі похідні аптечки і москітні сітки.

— Усе це пусте, хлоп'ята, — казав їм Тіль Брюггенсен, смакуючи свіцлерум. — Раджу вам одне: неодмінно укладіть з хазяїном договір про труну! Що це таке? А ось що. В договорі має бути зазначено: в разі передчасної смерті хазяїн ферми повинен відправити ваш труп в оцинкованій труні за свій рахунок на батьківщину. Тоді він подумає, чи посилати вас відразу в якесь найгірше тропічне пекло, де ви через півроку загинете від амебної дизентерії, тропічної малярії або більгарців[3]. Люб'язний експлуататор завжди дозволятиме вам відпочивати ополудні, що заощаджує сили і є найкращим засобом проти сонячного удару. Плата за транспортування трупа від Порт-Франкі до Антверпена коштує немало, більше, ніж хазяїн мусив би виплатити вам за рік служби. Тому вас, новачків у тропіках, старанніше оберігатимуть, поки ви акліматизуєтеся в Конго… Питаєте, чи уклав я договір про труну? Так я ж сам підприємець, хлоп'ята, і якщо зароблю досить, то подамся звідси живим, без труни. Тоді я поїду першим класом в Остенде чи Мідделькерке. О, якою приємною прохолодою повіває там вітер!

Окружний поліцейський комісар у Порт-Франкі не дозволив Брюггенсену і його негрові їхати далі. Він розпитав, який у них провіант, а також товари для обміну, і сказав, що треба найняти з десяток місцевих носильників, які супроводили б мисливців.

— У вас, здається, дитяче уявлення про тропічні ліси, пане Брюггенсен, — зверхньо і водночас поблажливо кинув він. — Ви вирушаєте на полювання, немов швейцарські стрільці в похід: з шматком хліба в ягдташі та пляшкою доброго женевера. Ні, так не вийде, пане Брюггенсен! Я ж відповідатиму, якщо хтось знову попаде в болото і стане здобиччю крокодилів або якщо доведеться витрачати чималі гроші на пошукову експедицію. Отже, або ви добудете спорядження за інструкцією, або повернетесь назад у Леокін!..

Та фламандцеві пощастило ухилитися від урядової опіки. Одного ранку він зник з порту разом з Баантумічо, який встиг заприятелювати у Порт-Франкі з своїми чорними братами, що служили тут поліцейськими та солдатами.

Висланий їм навздогін патруль, який мав привести втікачів назад, через десять днів ні з чим повернувся у Порт-Франкі.

«Джунглі дуже великі, Кассаї дуже широка, крокодили величезні, а стежка до Анголи заросла! — співали негри по дорозі додому. — Як ранковий туман у засуху, зник слід білої людини. Ніколи вже не прийде вона у Порт-Франкі, її поглинули джунглі та болота Ківі-Ківі!»

Негри — поетичний і співучий народ. Про все, що думають, вони розповідають в імпровізованих піснях.