Торговиця - Іваничук Роман - Страница 35

Й цієї миті з житомирського боку накотився притишений гуркіт, він то наростав, то стихав, і сказав Юрко:

«Ще не пора нам іти туди… І чи треба?»

Вони звернули з Тернопільського тракту на бічну польову дорогу, що бігла на північ – до Кременця.

…Випала для Нусі і Юрка ще одна спільна подорож, схожа на ту, яку вони разом з професором Тарновецьким й отцем Чемеринським долали з Берези Картузької додому. Нині вони йшли з дому в непроглядні незвісті, не знаючи, куди приб'ються і що їх чекає. За першої мандрівки Нуся вряди-годи ловила на собі палкий Юрин погляд, який ураз згасав, коли вона запримічувала в його очах гарячий пломінець; Нуся холодком ті його позирки гасила, щоб, бува, цей гарний хлопець не зрунтав її вірності тому, до котрого верталася з тенет тяжкої розлуки. Тепер його вже не було, й Нуся приймала Юркову увагу, потребувала її для певності в непевностях, адже було їх тільки двоє на всьому білому світі й більш нікого – лише туркотіння перепелів у житах, мелодійні фіоритури чорних дроздів на тополях, коли небо молодилося на дощ, перестукування дятлів у волинських пущах, а ще добрі очі поліських жінок, до яких просилися на ніч.

Спали в хатах, клунях, а то й у степу під вербою; Нуся й думки такої не допускала до себе, що може залишитися сама, і водночас страшно їй ставало, що та межа з терновими колючками недозволеності, яка пролягала між ними, може ураз зникнути, коли Юрко вночі, страждаючи від палючої жаги, сягав долонею до її паху, чекаючи згоди, й вона мліла від горячі, що струменіла з його пальців: пальці ставали щораз ніжнішими, м'якшими, вимогливішими, й Нуся боялася як зближення з Юрком, так і того стану, що завоподіє ними потім, і що то буде – відчуження, холод чи шал несподіваної любові, яка знівечить пам'ять про загиблого Олеся. А чи простить їй Бог такий гріх?… Тому відсувала гарячу Юркову руку, й коли він, втомлений жагою, засинав, Нуся кожного разу відчувала у грудях, чреслах й на нецілованих губах тягар самотності, ніби Юрка враз не ставало біля неї, – й тоді вона була готова віддатися йому із вдячності за його доброту й бажання мати її; тіло дівчини наливалося не знайомим досі палом, і в ту хвилину, якби він прокинувся…

Натруджений походом і чоловічим неспокоєм Юрко міцно спав, а сіно в стогу, на якому влаштувалися на ніч, не зважившись будити поночі господарів обійстя, дурманно пахло літнім степом, п'янило; Нуся не спала, роздрухана незнайомим бажанням, якого не зазнала навіть тоді, коли так близько був біля неї Олесь, – жінка в той час у ній ще дрімала, а тепер від чоловічого терпкого запаху, від його глибокого дихання пропав у неї сон, а може, то місяць, який виплив з-за хмари й освітив примарним сяйвом хлопцеве обличчя, обворожив її, й вона начебто вперше побачила, який Юрко вродливий, сильний, мужній – таким він відкрився Нусі, дозволивши лише їй одній мати на нього право, володіти ним, втішити його і від нього втіхи вимагати, – це одкровення було раптове й непереборне, та воно могло тривати тільки мить – і що буде з нею, коли та мить схолоне… Нуся нетерпляче шукала руки, яка щойно пестила її лоно, знайшла, приклала Юркову долоню до своїх грудей; пазушка сама розстібнулася, тугі збанята випорснули з неї й забіліли під місяцем, мов налиті яблука, одежа теж сама зсунулася з тіла; Нуся припала до хлопця, й він загорнув її в обійми.

«Ти перший у мене», – прошепотіла вона потім, і в її голосі забринів здавлений жаль.

«Ні, люба, я другий. Та віднині й до смерті єдиний у тебе».

Уранці з обійстя вийшла господиня, побачила їх на скирті й залебеділа:

«Та що це ви, мов пташки Божі, таж хата велика, аж на дві кліті, місце для вас знайдеться. Врем'я нині для всіх лихе, то й потіснитися мусимо… Не бійтеся, тут ще тихо, не чутно ні одних, ні других, слава Господу… Ну хутенько йдіть до хати молочка на завтрак попити».

Господарі запропащеного в поліській пущі обійстя здалися Юркові й Нусі забутими тут з прадавніх часів первісними людьми. Кустратий чоловік, який ніколи, мабуть, не розчісував волосся, накульгував на ногу – певне, через каліцтво його не взяли до війська, а втім, здається, ніяка влада не встигла ще добратися до цих дрімучих борів…

Чоловік катуляв перевальцем по кімнаті, ніби калічну ногу розходжував, й без угаву говорив якоюсь дивною мовною сумішшю. Та мова невтримно бурхала з його уст, прорвавши гать німоти, що досі панувала в цьому домі; він випитував, за що люди воюють, й сам на свої питання відповідав: а за що, за земельку, звісно, – десь там, у Дермані, совєти все в людей позабирали, позаганяли їх до колхозів, а колгоспникам дають на трудодні стільки зерна, що курам на один зліт не вистачило б, та, може, як німаки вже добре в нас розпаношаться, то і колхози порозпускають, й завезуть у дерманські магазини хоч трохи якогось товару, бо за совєтської власті цвяха нельзя було купити…

Чоловікову мову перебивала господиня, яка теж, видно, хотіла виговоритися.

«А ви з Польщі? – допитувалась вона – така дрібонька, мов витіпана горстка льону, тільки сухий носик стирчав, немов дзьобик у дятла. – Бо чую, що балакаєте інакше, ніж ми. Кажете, що ви українці, певне, із запада, здалека… А ми ніякі не українці, ми поліщуки, а кацапи нас хохлами прозивають, на що ми не противимося, бо мусимо якось називатися. Правда, недавно тут з'явилися й українці, але ті пішли в ліси партизанити – війна різне військо плодить».

«…Та ви що? – замотав головою господар, коли почув від Юрка, що вони з Нусею хочуть вибратися звідси на київську дорогу і йти далі. – Нема куди вам далі йти. Отсюда можете хіба що вертатися, звідки прийшли. Тут такі болота й пропасті, що без провожатого не виберетеся, і нащо вам нужен той Київ? Колись наша стариня на прощу в Лавру ходила, та совєти Бога прогнали, й нема кому вже там молитися. А германці – ті свого Бога мають… То зоставайтеся тут, будемо разом город копати, ломаччя з лісу тягати на зиму, травичку понад озером серпом вижинати й для корівки на зиму сінце висушувати. Й будете в нас за дітей, бо наші розбрелися – може, десь воюють або в плєн потрапили. А мо' й українцями стали. А як ні, то в пущах самогонку з чорниць гонять…»

«І це теж Україна, – сказав Юрко до Нусі, коли господарі завели їх до світлиці, в якій пахло злежаним шуваром, а може, то Полісся так пахло. На стіні грозився підведеним уверх вказівним пальцем якийсь святий, ліжко застелене картатою веретою, замість стола – скриня і лавиці попід стінами. – І за цей шмат забутої Богом землі теж мусить хтось заступитися. І може, вже й з'явилися заступники – ті, яких господарі українцями називають… Ходили ж у Карпатах чутки про партизанку на Волині, та нам думалось, що то легенди… А чому б і ні: болота тут непрохідні, ліси дрімучі, озера чистоводі – надійне місце для партизан».

Балакучий господар, втішений, що має з ким поговорити, пришкутильгав на другу половину хати й, показавши на єдине віконце, що визирало в темінь лісу, мовив притишено:

«А ви не бійтеся, коли хтось уночі затарабанить у шибку. Але тоді розбудіть мене. То приходять деколи з лісу «бульбаші», ті, яких ми українцями називаємо, – просять молока напитися й картопляними коржами запасаються. Наші люди кажуть, що як їх набереться багато, то весь поліський край займуть і ні совєтів, ні германців сюди не впустять. А нам що: аби був корж і до коржа, та й щоб ніхто не забороняв Богу молитися».

І вишкутильгав з кімнати.

«Виходить, що не чутки то й не легенди, – сказав Юрко до Нусі. – Тож залишимося тут, не підемо далі. Ану ж у цих нетрях спалахне перша ватра…»

Вночі не спалося. Обоє прислухалися до далеких згуків, що долинали з пущі, й важко було догадатися – людські то чи звірині. Іноді нічну тишу проколював далекий постріл, ніби хрускіт зламаної деревини, з дібров долунювало торохтіння дятлів, й котилося воно понад озерами глухим повтором, гейби то десь вдалині заговорили скоростріли. Волинський світ повнився голосами природи і війни, й прибульці до Хмелівського хутора в напрузі чекали посланців з лісу, бо тільки з ними можна було вибратися з глухої лісової заводі, в яку Нуся з Юрком потрапили, ніби в пастку, звідки немає ні виходу, ані вороття.