Торговиця - Іваничук Роман - Страница 2

І вже не стало благословенної тиші, що панувала вдосвіта над плесом, – минуле таки увірвалося в живий Олесів світ, і він ще раз переконався: його нинішнє вільне життя ніколи не скине із себе невільницьких пут минулого.

Й коли відчинив хвіртку свого подвір’я, заставленого чудернацькими потворами з кореневищ, у які він, вирізьблюючи, втілював образ ворожої сили, – ті потвори враз зрушилися з місць, як колись облавники у підніжжі Воскресінецької гори, і, взявшись за боки, качалися по землі від зухвалого сміху й каркали: а гдє твая нєзалєжнасть, бандеро, твой жє прєзідєнт єщьо ні слова не вимолвіл по-хохлацкі, а тєбя, героя, обзиваєт бандітом; вони плювалися ядучою слиною, й це тривало доти, поки з нинішньої волі не долинув п’яний голос: то горланив, ідучи вуличкою попри Олесеве обійстя, сусід Гаврилко, який щоранку квапився до кнайпи пані Малгосі, щоб похмелитися після всеношної пиятики, й був тоді злий на весь світ: нинішнього ранку він виливав свою пізьму на українського президента:

«Гей ти, шолудива приблудо, президенте вуркаганів із большевицьких підворітень, ще раз кажу тобі, що я таки дочекаюся бачити тебе як не на шибениці, то в криміналі! Доки мемо при тобі бідувати?»

Й коли після Гаврилкового галайкання запала над Торговицею німота, Олесь настороженим поглядом обвів своє обійстя: кореневищні потвори сумирно стояли перед повіткою, а в пам’яті Олеся ще тліли недобрі слова й глузливий сміх, почуті не тут, на власному подвір’ї, а кілька років тому у Воркуті від абшитованого начальника конвою Лиховідька, якими той посеред вулиці обливав колишнього в’язня лютою ненавистю лише за те, що він, Олексій Шамрай, перестав бути його рабом, вільно ходить по землі й ставить кроки, як хоче – чи вліво, чи вправо – і не боїться конвойних з автоматами напереваги; не стало вже конвойних, і автомата у Лиховідька давно вже не було, натомість у руках тримав він мітлу, котрою ритмічно помахував, замітаючи тротуар перед душовим павільйоном, де служив банщиком; замість шинелі висіла на ньому засалена фуфайка, й ніби від того, що мав на собі таку невибагливу уніформу, його зазміючені від злоби губи враз розтягнула вимушена запобіглива посмішка – Лиховідько з колишнього грізного начальника став нікчемою й жебручим голоском пролебедів:

«Ти би, парень, поставіл мнє сто грам, і ми випілі б нє за такіє уж плохіє времена; да нєужелі ти забил, как я, когда ти нєчайно перешагнул черту зони, випаліл із автомата не в тебя, а у воздух?»

Олесь змахнув рукою, щоб прогнати від себе поганий спогад, та на його місце втиснувся інший, ще гіркіший, який, зрештою, ніколи не покидав його пам’яті… Уже було дозволено колишнім в’язням вертатися на батьківщину, Олесь прибув до Міста, сяк-так обладнав спорожнілий, запущений отчий дім й поїхав знову до Воркути, щоб забрати звідти свою Нусю, яка після тюрми запала в сухоти. Їй потрібно було негайно змінити місце проживання – Олесь квапився, та не встиг і поховав свою Зірку – так називав її, коли вони листувалися, перебуваючи в різних зонах, а після звільнення повінчався з нею – поховав дружину в чужій землі, скованій вічною мерзлотою…

Він ще раз поглянув на потвори, вилаштувані в ряд під стіною повітки, й подумав, що не викине їх, не спалить, як задумав було недавно, адже стільки труду вклав, вишукуючи у Вербізькому лісі за Воскресінецькою горою дубові й грабові покручі, полишені бурями, приносив їх додому, невпинно видобував з їхніх закоряжених тіл страхітливі подоби й називав їх іменами бузувірів, які калічили протягом десятиліття його долю. Чи були вони достоту схожі на тих злочинців, які майже ціле століття панували на його землі, – не мав певності, проте їхні бридкі парсуни уміцнювали в Олесеві лиху про них пам’ять: вони відображали сутність його знівеченого життя, й тому не важився тепер їх позбуватись, бо й воля не матиме властивого образу, якщо її перестане відтінювати примара неволі…

Й подумав цієї миті Олесь, що таки ніколи не знищить їх хоча б тому, що он п’яний Гаврилко шельмує президента Олесевої незалежної держави, й справедливо шельмує, бо не такого керівника заслужив звільнений люд, але ж не вмістилась би його фігура, якби вирізьбив її із мертвого кореневища, в ряді потвор під повіткою – не знайшлося б для неї там місця… Був би то образ нинішньої ущемленої свободи, яка ввижалася колись людям у постатях архангелів на білих конях, із золотими трубами, прикладеними до віщих вуст, а замість них вийшли владарювати недоношені в неволі байстрюки. Та інших нині не маємо, то замовкни, Гаврилку, не стинай завчасно голів провідцям, які не винні за свою нездалість, – інші ще не народилися, а без проводу військо гине.

Так міркував Олесь, стоячи посеред подвір’я, а кустратий Гаврилко вже вертався назад, заморивши у кнайпі черв’яка чаркою; від того він подобрішав і, зупинившись біля Олесевого подвір’я, сперся ліктями на паркан і дивився на сусіда здобрілими очима, ніби враз уздрів своє краще майбутнє крізь каламутну мережку похмілля.

Гаврилко вперто вдивлявся в Олеся й очей від нього не відводив, ніби мав задоволення від того, що сусід під його поглядом ніяковіє, не має що сказати, бо і «добридня» не почув; захмелілі Гаврилкові очі бралися то осугою зажури, то спалахували глузливими блискітками, ніби насміхалися над збентеженням Олеся, який ще не позбувся прикрих згадок, а тут цей влізливець хоче від нього щось почути – бо чого стоїть і липне до нього захмеленим поглядом; врешті він вивільнився від п’яної магії сусіда й запитав його знехотя:

«Що доброго чувати, Гаврилку?»

«Біда!» – коротко відказав п’яничка і чекав, що на те відповість Олесь – заперечить чи підтакне, а що той мовчав, то повторив виклично, під’юджуючи його до балачки:

«Біда!»

«Певне, Малгося вам недолила», – спробував зажартувати Олесь, проте Гаврилко на жартівливий тон не спокусився й мовив із безнадією в голосі:

«А чьо вона доливати буде, коли в хлопа грошей нема?… Та що то за така влада настала, що жебраком ходиш?»

«Якби ви менше пили, Гаврилку, то якийсь грейцар таки задзеленькотів би в кишені…»

Гаврилкові очі скаламутилися від злості, він її вгамував і запитав чемно, аж улесливо:

«А тобі добре, Олесю?»

«А таки добре! – аж скрикнув Олесь, сподіваючись різким тоном відпудити влізливця – хай собі йде своєю дорогою, та що Гаврилко й далі не вступався й пронизував сусіда глузливим поглядом, то мусив доводити Гаврилкові, чого йому добре. – А добре тому, що вже ніколи й ніхто не скомандує мені ні «naprzоd!», ні «впєрьод!», ані «vorwаrts!» – став я господарем у своїй хаті!»

«Та який ти господар – бідак із залатаною гузицею!» – зареготав Гаврилко, аж луна покотилася Торговицею.

На вуличках, подвір'ях і в садках було тихо, бо ж неділя й люди ще відлежувалися по хатах, тільки рибалці й пиякові дома не сиділося. Однак на голосний Гаврилків сміх рипнула хвіртка на сусідньому обійсті й тротуаром покрокував, підпираючись гнутою бамбуковою паличкою, статечний добродій у фетровому ширококрисому капелюсі, в маринарці з трикутним ріжком білої хустинки в нагрудній кишеньці, в штиблетах з довгими шпіцами, – був то колишній судовий радник Корнель Геродот, якого на Торговицькому передмісті називали професійним політиком. Він зупинився біля Олесевої брами й, змахнувши паличкою в бік Гаврилка, мовив тоном, який не терпить заперечень:

«Добре лише добрим людям».

«А ви добрий?» – вишкірився на нього Гаврилко.

«Добрий той, хто прожив у милосерді й любові, хто живота свого не жалів за друга своя. А я грішний», – спокійно відказав Геродот, не дивлячись ні на Гаврилка, ні на Олеся, лише в бік Студентського парку, ніби саме там, у липовій тіняві, таїлася та незрима доброта й любов.

На дзвіниці Михайлівської церкви заталанів дзвін, пан Корнель перехрестився й подався на поклик благовіста. Пройшовши кілька кроків, він зупинився, оглянувся й мовив напутньо:

«Не ждіть добра ні від Бога, ні від людей, знайдіть його в собі, чей тільки воно допомогло нам витримати і «naprzod», і «впєрьод», і «vorwarts». А тепер не забудьте оглядатися, щоб побачити, в яких душах те добро народжувалося, жило і сяяло над нашим Містом, а в яких не народилося, вмерло в зародку. Видющі будьте й пам'ятливі!»