Торговиця - Іваничук Роман - Страница 14

А поруч з ним – професійний кат, який заслонив свою садистичну хіть холодноблимними окулярами, він приховує свій погляд, мов та Медуза Горгона, що затаює в очах смерть; лише за наказ розстріляти всіх в'язнів у галицьких тюрмах 1941 року він повинен був сконати на палі, а зазнав легкої смерті від револьверної кулі…

І дивиться на Олеся добродушний на вигляд дідок з цапиною борідкою, до якого зверталися тисячі людей з благанням помилування чи бодай зменшення кари, а він холоднокровно підписував сотні листів з прізвищами засуджених до страти.

А цей балухатий єврей з масним обличчям різника чи то базарного маклера, який набиває кишені на торгівлі телятами, виморив голодом мільйони українців.

А цей… А цей…

«Але ж для чого я увічнював цих злочинців у образах потвор, надаючи їм правдивої подоби, – для помсти чи для постраху нині живим? А теж собі самому, бо ж зло ще тліє й сьогодні в чорних душах їхніх нащадків. А може, я відтворюю не вбитий ще свій власний страх перед ними?» – подумав Олесь, і згадалася йому порада пана Геродота – віддавати свій хист красі.

Й немов для порятунку від тяжких розмислів сплив перед Олесем образ чарівної панни з медовим волоссям, який ніколи з його пам'яті не зникав, а поруч з нею із глибокої давнини протіснилося миловидне личко її суперниці, яка, ні крихти не зневажуючи заповітної мрії хлопця про найвродливішу у світі панну, увійшла в його життя світлою реальністю.

Була то кругловида кучерява дівчина з цяточками веснянок на носику; з'явилася вона тепер перед Олесем такою, якою побачив її тоді – нахиленою над ним рятівницею, коли він, побитий, прокинувся з непам'яті.

…Влітку 1939 року Олесь склав матуру. Коли йшли матуральні іспити, у Місті пронеслася чутка, що новий міністр внутрішніх справ Генріх Козловський з нагоди успішних виборів і відкриття першої сесії сейму звільнив засуджених до п'яти років в'язнів Берези Картузької, звинувачених у причетності до вбивства П'єрацького.

Після іспиту з історії Олесь просто-таки побіг до фотосалону Кіблєра, й майстер, упізнавши юнака, здогадався, чому він навідався.

Хлопець слухав, що говорив Кіблєр, й никнув від жалю: так, панна Москалівна приходила попрощатися з майстром, забрала Олесеву знимку і виїхала з Міста. До Праги чи до Кракова…

«І професор Тарновецький з нею?» – спитав упалим голосом Олесь.

«Того не знаю», – відказав Кіблєр.

І згасла в Олеся солодка мрія – запросити на випускний вечір, який має відбутися в музичній школі, панну Оксану. Такого вже не станеться, й він ніколи більше її не побачить…

У новому костюмі, при краватці, прийшов Олесь на котильйонову забаву – нестерпно самотній.

Під стінами залу у кріслах сиділи професори й батьки; запрошені з приватної гімназії дівчата стояли під хорами, а хлопці у протилежному боці зали, й коли на хорах заграв оркестр професора музики Рубінгера, зала враз завихорила – закружляли пари в першому вальсі.

Олесь стояв у кутку, немов чужий, пропустив і перший, і другий танець, а коли оголосили даментанго, до нього підійшла кучерява дівчина, тримаючи у руці пришпилені до розетки у формі сердечка дві кольорові стрічки, й приколола йому той котильйон до лацкана піджака.

Була то Ну ся Дзіваківна – випускниця приватної жіночої гімназії.

У білій блузочці й плісированій спідничці, сама, як первоцвіт, вона танцювала легко, плавно і відкинутою назад голівкою мовчки й відважно, мов наречена, дивилася Олесеві у вічі. Він аж тепер запримітив, яка вона гарна й мила, й цієї миті відступилася з його пам'яті панна з голубими очима й медовим волоссям; очі дівчини виливали на нього зливу прихильності, ласки й тепла, й згадалися юнакові колись нав'язливі, а тепер приємні слова пані Емілії про те, що хотіла б мати його за зятя. Таке майбутнє здалося йому нині заманливим, проте незмірно далеким, а що відчувала дівчина – лише здогадувався.

Не соромлячись, вона тулилася до нього яблучками грудей, він ніжно пригортав її до себе, а вона шепотіла: «Чому до нас не приходиш?» – «Хіба можна мені після того?» – «Казьо вчиться у Львівській політехніці, хату немов святі перелетіли, і звідки взялася в нього та польська затятість, адже в нашому домі переважає український дух», – говорила Нуся. «Зате в польській гімназії – дух Сєнкевича», – терпко відказав Олесь. «А ти не зважай, приходь». У мові дівчини вчувалося настирливе прохання, нібито від неї втікав час й вона боялася, що хлопець не встигне переступити поріг її домівки. «Я прийду, Нусю, прийду… А ти…» – «Та що я…» – затнулася дівчина, а далі говорила мовчки, та він чув кожне її слово…

…Я знаю, про кого думаєш, про неї всі чоловіки у Місті мріють, і я їй не пара… Мені далеко й до тих красунь, які танцюють у цій залі; кожна хотіла б запросити тебе, найкращого кавалера, на вальс, та ми танцюємо тільки двоє, бо нам добре, ти це відчуваєш, правда?… А ти приглянься, яка у мене досконала фігура; ти лише тісніше притулися до моїх грудей, які так спокусливо напинають блузочку й намагаються протиснутись крізь прошивку, щоб засліпити тебе алебастровою білизною; а який мій стан – на ньому моїй плісированій спідничці ніяк не вдається прилягти до стегон, і вона розкльошується, нібито знизу піддуває вітер, а мої стрункі ноги призначені для фігурної ковзанки на льоду… Й хіба ти не чуєш, як я тобі піддаюся, допомагаючи творити найдосконаліший рисунок танцю, чи ти мав коли-небудь таку вмілу дансерку, як я?… Ти будеш весь вечір танцювати тільки зі мною, а після забави візьмеш мене за руку й вестимеш найтемнішими провулками, ми пробіжимо вулицею Скупневича й сховаємося у надпрутських лугах, ти зупинишся, повернеш мене до себе, будеш м'яти мої перса, гарячими долонями заповзатимеш під мою розкльошену спідничку; хилитимеш мене на зволожену росою траву й, не жаліючи, будеш шукати своєю твердю мого м'якого лона, і я ще не знаю, як поведуся, бо в цю хвилину, коли ми пливемо в танго, ти став моїм лицарем, а я твоєю бранкою. Правда?…

Олесь чув кожне її слово, вони танцювали весь вечір, начебто нікого, крім них, у залі не було; деколи німа мова переривалася звичайною, прозаїчною, адже вони так мало знали одне одного, та як багато відчули…

«Що робитимеш, коли матура вже за тобою?»

«Я записався на медицину у Львові. Днями поїду… А ти?»

«Буду поступати в Міський учительський інститут… Якщо не лупиться чогось лихого, то стану колись учителькою. Та час покаже… Я ж заангажувалася в «Юнацтво» ОУН».

«А не боїшся?»

«Відтоді, як сталося з тобою те, не боюся нічого».

«Тільки мовчи…»

«Я лише тобі… І ти – теж?»

«Я вийшов з «Юнацтва» в Організацію».

«Тож і ти будь обережний…»

Східний прут неба почав уже рожевіти, й Олесь з Нусею, взявшись за руки, бігцем перейшли центральною вулицею, спустилися сутіношними провулками попри ратушу вниз, вийшли на Скупневича, що стрілою летіла до Пруту, продерлися крізь густі верболози й вільшинові зарослі, а коли опинилися в луговій гущавині, він впився у її ворухкі губи, вони втискалися тілами одне в одного і, як уже не вистачило в них ні подиху, ні тями, попадали на холодну траву.

Нуся не оборонялася, вона сама добувалася до Олеся, холодна трава вже не остуджувала їхніх оголених стегон, й коли його твердь діткнулася до її вологої й пухнастої м'якоті, він побачив її карі очі, вони були смертельно сполохані у передчутті того, що мало зараз статися. Олесь побачив у них німе благання пожаліти її дівоцтво; ще рано, ще рано, мій коханий, – шепотіла вона, а ноги самі розсувалися, та враз Нуся розпачливо заблагала:

«Не тут, не сьогодні, я тебе прошу… Як приїдеш зі Львова, станеться між нами так, як ти захочеш, дай мені звикнути до того, що я твоя, будь моїм лицарем, Олесику…»

Дівчина вмить остуденіла, й хіть у хлопця згасла, він підвівся, подав їй руку, допомагаючи встати, вона поправила на собі спідничку, рвійно обняла Олеся, обпекла його щоку вдячним поцілунком, вибігла з кущів на дорогу, й, коли сонце викотилося із-за обрію й осяяло світ, Олесь з тугою дивився, як маліла її постать і врешті зникла.