Торговиця - Іваничук Роман - Страница 12

«Не треба, пане раднику, не ятріть мого болю своїм…»

«Ваш біль, пане Олесю, ще може загоїтися, чей десь живе Оксана Москалівна. І як проспівав знаменитий Олесь Кандиба, з журбою може ще колись обнятися й радість… Біль ваш світлий, а мій чоренно-чорний – немає вже на світі Сальомеї…»

Мовчанка, що запала між сусідами, ставала щораз боліснішою, і Геродот, певне, для того, щоб розвіяти свій туск, сказав посміхнувшись:

«Тихо стало ранками на нашій вуличці… А колись ми мали тут своє, так би мовити, інформбюро й набагато раніше, ніж з газет, дізнавалися про світові новини від пань Гані й Аделі. А жаль, не чутно їх, постаріли…»

«Вони завели собі телефони, – відсміхнувся Олесь. – Й далі перемовляються, як і колись, тільки й того, що з ліжок не встають…»

«А таки жаль, щось від цього втратила наша передміська Торговиця – пропав провінціальний шарм, хоч і не завжди любо було їх слухати», – промовив радник і, не прощаючись з Олесем, подався до свого дому.

Олесь підійшов до повітки й пильно придивлявся до коряжних потвор. І в його уяві вирізьблювалася з білого тіла липи голівка красуні з медовим волоссям.

А радникові згадувалося своє.

…Молодий офіціаліст Міського суду Корнель Геродот стояв на мостику заціпенілий, під ногами кришився дощаний настил, і він простягав аж до течії млинівки, що вибурхувала з лотоків, перемінюючись у білу шуму, підступала до самої душі, та згасити пал, що враз загорівся в грудях радника, не мала сил: до нього підходила, простягнувши вперед руки, наче зі страху, щоб він не зник, не втік, дивовижної вроди юдейка. І він таки видобувся із проломин моста, випростався, ступив крок до неї, вужівку коси відкинув на її плече, щоб не заважала дивитися на тугі повні груди, що розпанахували блузочку; зелені очі Сальомеї наблизилися, злилися з його – сірими, й утворилося з них безкрає море, в якому вони втопилися навіки…

Й пішли обоє дном моря. А в пам'яті Корнеля жебоніли слова вірша знакомитого поета: «Щойно йшов я по землі, а тепер по дні морському, як це так – по дні морському, щойно йшов я по землі…» Вони міцно трималися за руки, щоб не розгубитися серед зеленої густини, до них підпливали здивовані срібні риби, дотикалися холодними боками до їхніх тіл, дознаваючись, хто вони такі, що зважилися ступати морським дном; на них вишкірювалися хижі левіафани, намагаючись злякати, зупинити, зранити сміливців; їх оточували з обох боків гидкі медузи й обпльовували ядучою отрутою; чорні краби чіплялися клешнями за ноги, й коли вони нарешті вибралися на берег – сотні захоплених, заздрісних і злих людських очей наближалися до них із незвістей, і відчайдухи, розпачливо обнявшись так, як обнімаються лише радість із журбою, погналися за самотністю, поки в ній не опинилися, потонувши в білій повені простирадл.

…Корнель водив долонями по тілі Сальомеї й не мав сил повірити, що таке досконале диво прийшло із незвістей до нього: лежить ось поруч з ним, і він має право відчувати під дотиком шовкову гладінь її стегон, грудей, знаходити звабливі опуклості й найпотаємніші заглибини, пригортати до себе кохану, вбирати в себе п'янку горяч її подиху, впиватися губами в брунатні зернятка грудей, оповивати товстою косою довгу шию й згоряти від погляду зелених очей, розпалених хіттю, розсувати колінами довгі ноги, входити в розпечене пекло її лона, безнастанно вибухати запаморочливою жагою і вливати в неї пекучу лаву свого ненаситного тіла.

Усе, що тепер відбувалося з ним, здавалося неправдоподібним, таких слів, щоб пояснити диво кохання, не знаходилося ні в нього, ні в неї, проте обоє відчували, що ті слова мусять зродитися в затлумленій розкішшю свідомості – треба було якось назвати цей шалений стан, який спалював їх на попілець, то знову оживлював невтомною силою…

Й вони нарешті знайшли ту мову – не свою, щоденну, яка була безсилою пояснити диво, що несподівано впало на них чи то з неба, чи то з пекла; ті слова пробилися крізь шепіт і, не встигаючи згоряти в ньому, долинали обом до слуху – знайомі й водночас чужі, створені давніми поетами, які перші на світі пізнали любов і заговорили вголос про неї, певне, для того, щоб майбутні коханці мали змогу пояснити, що діється з ними, коли вони у щасливу мить зближення перемінюються враз із замарганих невільників буденної праці у жерців любові.

«Хай між губи рожеві мої він проникне й на безліч ладів утішить мене коханням», – прошепотіла Сальомея.

«Я чую на шиї своїй холодний доторк меча за цей гріх», – відшепотів Корнель, і в його голосі вчулася тривога.

«Хай не лякає нас доля Овідія – цей гріх вартий смерті. На моєму ліжку вночі я шукала того, хто полюбить мене, я чекала тебе, мій Соломоне, слідом ходила за тобою, поки не спіймала у свої руки гарячі…»

«Двоє грудей твоїх, як два оленятка, а любов моєї Суламіфи солодша за вино… Став до пальми подібний твій стан, твої груди до грон виноградних… Запах пахощів твоїх, дочко Єрусалима, – понад усі бальзами, очі твої – мов дрозди край весняних потоків…»

«Ходи, мій коханий, у поле, там я любов'ю тебе обдарую…»

Та враз затих голос древніх поетів і заговорила до закоханих дійсність…

«Що буде з нами, моя люба юдейко? – заговорив, нахилившись над Сальомеєю, Корнель, і ще бриніла в його мові тональність Пісні пісень Соломона й любовних елегій Овідія. – Невінчаних коханців суд людський замучить, де ж нам взяти шлюб – у церкві чи в синагозі?»

«Ніде, мій любий, – Сальомея затулила поцілунком уста коханого. – Бог у нас один, й він сам, без рабина й священика, поблагословить нашу любов…»

«Де ж те золото, люба, яким ми маємо всипати шлях до нашого щастя?»

«А хіба кохання – то не скарб?»

«Й кожне наше зітхання відлуниться горем колись», – ще тремтіла тривога в голосі Корнеля.

«Будь певний, мій любий, – наше кохання переможе людський глум. Чей же я перемогла домашню неволю й вирвалася до тебе із золотої клітки».

«А як ми вийдемо завтра на світ білий?»

«З піднесеними до неба чолами…»

…Каштановий провулок втримував таємницю лише тиждень – мовчати далі було йому не до снаги.

Вівтіркового ранку, поки ще не починали тягнутися на ринок люди з товаром і грішми, й сонце щойно виринуло із-за Воскресінецької гори, – на середину дороги вийшли разом з протилежних боків провулка панна Ганя і пані Аделя. Спочатку вони по черзі нахилялися одна до одної, шепочучи про щось смертельно таємне, але ж сказано в Біблії: таємне завше стане явним. Обидві подруги не довго втрималися у стані секретності й заговорили голосно, аж луна вдарилася об шибки вікон.

«А то як? – запіворила панна Ганя, сплеснувши в долоні. – Жидівка?!. А втім, йому це не вперше: привів собі, вибачайте, лярву на ніч…»

«Якби на одну ніч! А то живе вона в нього вже цілий тиждень, й вовтузяться обоє, аж на вулицю чутно… – хихикнула Аделя. – Але ж ніхто нічого не знає, може, це в них на серіо», – додала поважно.

«То що – жінку собі взяв з-над Чорного потока?» – щораз то дужче згіршувалась панна Ганя.

«Такою жінкою, як вона панові радникові, я за свій вік не одному і не раз була… А може, це інший випадок?… Та навіть якби вони захотіли взяти шлюб у синагозі, то рабин його, необрізаного, нізащо не повінчав би. Швидше всього, на віру спряглися…»

«Е-е, такого не повинно статися, це ж бо на все Місто впала б ганьба. Мусять взяти шлюб хоча б у синагозі… Але що мали б у такому разі йому обрізати? – спалахнув сміх в очах панни Гані. – На якого біса молодій жінці каліка?»

«Ви на тому, панно Ганю, ніц а ніц не розумієтеся, бо, як самі призналися, ходите й донині невінньонтком… Обрізали б його не зовсім, бо й справді, навіщо здався їй оштипок? Краще їм таки в церкві повінчатися. Однак в такому разі вона мусила б вихреститися».

«До такої церкви, в якій молиться вихрестка, я б ніколи не пішла».

«А ви й так не ходите…»

«Нібито ви щонеділі перед престолом б'єте поклони…»

«Я маю Бога в серці, моя дорогенька».

«І я так само», – огризнулася Ганя.