Ерагон. Спадок, або Склеп душ - Паолини Кристофер - Страница 99

— Ні. Він був мені наче батько — учив мене, втішав, лаяв, коли я поводився надто зарозуміло, і рятував мене від усіляких нещасть стільки разів, що я навіть не можу всього згадати. Якби він був тепер живий, то напевно відлупцював би мене, мов дурня, за те, що я пиячу ледь не щодня...

— Ти казав, що він загинув під час твоєї втечі з Урубейна?

Мертаг важко зітхнув:

— Я вважав, що роблю мудро. Просто підкуплю одного сторожа, щоб той залишив бічні ворота відкритими. Ми вислизнемо з міста під покровом темряви, а коли Галбаторікс зрозуміє, що трапилось, буде вже надто пізно, щоб нас ловити... Але він знав про все від самого початку. Не знаю як, але думаю, він таємно спостерігав за мною за допомогою магії весь цей час. І коли ми з Торнаком пройшли через ворота, то побачили, що на тому боці на нас уже чекають солдати. їм було наказано повернути нас живими й здоровими, але ми оголили зброю. І Торнак загинув. Найкращий у всій Імперії фехтувальник був убитий ножем у спину.

— Але Галбаторікс дозволив тобі піти...

— Гадаю, він не чекав, що ми станемо битися. А крім того, його увага того вечора була прикута до іншого місця.

Насуада здивовано глянула на Мертага.

—Потім я порахував дні,— сказав він з якоюсь дивною посмішкою.— Це було якраз тоді, коли разак шукав у Паланкарській долині яйце Сапфіри. Як бачиш, Ерагон втратив свого названого батька майже в той самий час, як я втратив свого. У долі жорстоке почуття гумору. Тобі так не здається?

— Авжеж, це так. Але якщо Галбаторікс міг шпигувати за тобою через магічну кулю, то чому він не стежив за тобою пізніше, чому не повернув тебе в Урубейн?

— Мені здається, він просто грався зі мною. Я пішов до садиби однієї людини, якій, на мою думку, можна було довіряти. Але я помилявся. Я зрозумів це вже потім, коли Близнюки доправили мене сюди. Галбаторікс знав, де я, і знав, що я все ще злий на нього через смерть Торнака. Так що його все влаштовувало, і він залишив мене в садибі, доки полював на Ерагона та Брома. Але далі, гадаю, я здивував його. Я пішов і до того часу, коли він дізнався про моє зникнення, був уже на шляху до ДрасЛеони. Ось чому Галбаторікс і собі вирушив туди. Це не була спроба покарати лорда Табора за його поведінку — хоч король і покарав його,— насправді він хотів знайти мене. Однак запізнився. На той час, як він прибув до міста, я вже зустрівся з Ерагоном і Сапфірою, і ми повинні були вирушати в Джилід.

— А чому ти пішов? — спитала Насуада.

— Хіба Ерагон не казав тобі? Тому...

— Ні-ні... не з Драс-Леони. Чому ти покинув садибу? Ти ж не знав, що ти там у небезпеці. Чому ти звідти пішов?

Мертаг якийсь час мовчав.

— Я хотів завдати Галбаторіксу удару у відповідь,— нарешті сказав він.— А ще хотів завоювати собі власне ім’я... Бо все моє життя люди дивились на мене як на сина Морзана, і тільки. А я хотів, щоб вони поважали мене за мої справи, а не за його,— Мертаг краєм ока зиркнув на дівчину.— І я вважаю, що отримав те, чого хотів... А все ж таки у долі жорстоке почуття гумору...

Насуада хотіла спитати, чи був іще хтось при дворі Галбаторікса, за чию долю він переживав, та вирішила, що це не надто вдячна тема для розмови.

— А що насправді Галбаторікс знає про варденів? — запитала вона натомість.

— Наскільки я можу судити,— все. У нього значно більше шпигунів, ніж ти собі думаєш.

Насуада мовчала, притиснувши руки до живота, так, ніби їй було боляче.

— А чи знаєш ти, як його вбити? — раптом спитала вона.

— Як?! Ножем, мечем, стрілою, отрутою, магією... Як завгодно. Проблема тільки в тому, що він знає надто багато заклинань, годних знищити будь-кого, перш ніж той устигне здійснити свій намір. Ерагонові пощастило найбільше: Галбаторікс не хоче вбивати його, отож він може нападати на короля доти, доки тому не урветься терпець. Але що б Ерагон не робив, йому ніколи не вдасться здолати захист Галбаторікса.

— У кожної загадки є своя розгадка, а в кожної людини є своя слабкість,— відповіла на те Насуада.— Скажи, а він любить усіх своїх наложниць?

На обличчі Мертага зринув подив, але він так нічого й не відповів. Очевидно, йому хотілося змінити тему, бо, трохи помовчавши, він спитав:

— Що поганого в тому, якби Галбаторікс залишився королем? Світ, який він хоче побудувати,— гарний. Якщо він переможе варденів, уся Алагезія нарешті буде жити в мирі. Він покладе край зловживанню магією, а значить, у ельфів, людей і гномів більше не буде причини ненавидіти одне одного. Крім того, якщо вардени програють, Ерагон і я знову зможемо жити разом, як і належить братам. А от їхня перемога означатиме смерть для Торнака й для мене.

— Так? А що буде зі мною? — спитала вона.— Якщо Галбаторікс переможе, я стану його рабинею і буду виконувати все, що він захоче?

Мертаг промовчав, але Насуада побачила, як його руки напружились.

— Ти не можеш здатися, Мертагу.

— У мене немає іншого вибору! — скрикнув він так, що луна відбилась від стін.

Насуада звелась на ноги й глянула на нього згори вниз:

— Ти повинен боротися! Подивись на мене... подивись на мене!

Він знехотя підвів очі.

— Ти повинен знайти спосіб, як здолати короля. Це те, що ти можеш зробити! Навіть якщо твої клятви дозволяють тільки дрібні повстання, ці дрібні повстання можуть погубити його,— вона трохи помовчала.— Ти кажеш, у тебе немає вибору... Зрозуміло, ти можеш усе життя відчувати себе безпорадним і нещасним. Ти можеш дозволити Галбаторіксу перетворити себе на монстра. Але ти можеш і битися! — Насуада розвела руки, щоб він міг бачити сліди від опіків.— Тобі подобається робити мені боляче?

— Ні! — скрикнув він.

— Тоді борись! Ти повинен боротись, інакше втратиш усе, що в тобі залишилось. Боротись, як Торнак...

Вона так і стояла на підлозі, коли Мертаг скочив на ноги, гнучкий, як гепард, і підійшов до неї майже впритул. М’язи на його обличчі напружились, він дивився на неї сердито й важко дихав. Насуада знала цей вираз його обличчя, таким вона бачила його не раз. Це був погляд людини, чия гордість ніколи не дозволить, щоб її ображали. Продовжувати розмову далі ставало небезпечно, та Насуада чудово розуміла, що повинна зробити це, бо іншої нагоди в неї може просто не бути.

— Якщо я продовжую битися,— сказала вона,— тоді ти теж можеш.

— Повернись на камінь! — різко наказав він.

— Я знаю, що ти не боягуз, Мертагу. Краще померти, ніж бути рабом у такого, як Галбаторікс. Принаймні тоді ти зможеш зробити щось хороше, і твоє ім’я будуть вдячно згадувати навіть тоді, коли тебе не стане.

— Повернись на камінь! — повторив він, схопив її за руку й потягнув до плити.

Насуада не опиралася. Мертаг підштовхнув її на попелясту каменюку, закріпив манжети на руках і на ногах, затягнув ремінь навколо голови. Він стояв і мовчки дивився на неї. Його очі були темні й глибокі, а тіло напнулось, немов струна.

— І все-таки ти повинен вирішити, чи готовий ризикнути життям, щоб урятувати самого себе,— сказала вона.— Ти й Торнак. Ти повинен вирішити це зараз, поки ще є час. Спитай себе: чого б чекав сьогодні від тебе Торнак?

Мертаг нічого не відповів. Натомість він простягнув праву руку й поклав її Насуаді на груди.

Його долоня була гарячіша за її шкіру. Дівчині забило подих від цього дотику.

Потім майже пошепки він почав говорити щось прадавньою мовою. І що більше дивних слів зривалося з його губ, то все більший і більший страх охоплював Насуаду.

Так він говорив хвилину чи дві. Коли він нарешті закінчив, Насуада нічого не відчула — ані поганого, ані гарного. Лиш війнуло прохолодним повітрям на те місце на грудях, де Мертаг тримав свою руку. Він відступив назад і попрямував до виходу з камери. Дівчина хотіла гукнути й запитати в нього, що він з нею зробив, але Мертаг сам зупинився й сказав:

— Це захистить тебе від болю й ран. Але тобі доведеться вдавати, що відчуваєш біль... Інакше Галбаторікс усе зрозуміє.

Більше він не зронив ані слова.