Ерагон. Спадок, або Склеп душ - Паолини Кристофер - Страница 62

Від усього почутого юнака ледь не знудило.

— Твій злочин надто тяжкий, Вершнику,— вів далі головний священик.— Ти вбив наших богів, ти і твій дракон, тож спокутувати свою провину ти можеш тільки смертю.

Ерагон заборсався на ланцюгах і спробував крикнути, але кляп обернув його слова на якесь незрозуміле мукання. Йому дуже хотілося переказати священикам останні слова разаків, але ті навіть не думали його слухати.

— Звідси ніяк не втечеш, Вершнику,— посміхнувся, оголивши свої попелясто-сірі ясна, головний священик.— Ці кристали тут задля того, щоб ловити всіх, хто наважиться захопити наш храм або вкрасти наші скарби. Твоя магія надто слабка, аби з ними впоратись. Крім того, тебе вже ніхто не врятує. Двійко твоїх супутників мертві... Тактак... Навіть ота набридлива відьма. А Мертаг і не підозрює, що ти тут. Сьогодні твій судний день, Ерагоне Шейдслеєре! — головний священик закинув голову назад і пронизливо свиснув.

З лівих дверей вибігло четверо голих по пояс рабів, що тримали на плечах якісь дивовижні ноші, що більше нагадували величезні тарелі. Посеред них лежали видовжені овальні предмети чорного кольору. Кожен із них був півтора фути завширшки й один фут заввишки.

Спершу Вершникові здалося, що це яйця дракона, та, придивившись уважніше, він полегшено зітхнув — на них не було прожилок, які нагадували прожилки мармуру.

— Ти вбив наших старійшин,— мовив тим часом головний священик,— отже, тепер ти повинен стати матеріалом для їхнього відродження. Це надто велика честь для тебе, але старійшини на це згодні. Ми віддано служимо їм — мисливцям на людей, пожирачам плоті. Ми приносимо їм у жертву власні тіла, сподіваючись спокутувати свої гріхи й пізнати всі таємниці мирського буття. Тож хай буде так, як писав Тоск!

— Хай буде так, як писав Тоск! — підхопили хором решта священиків.

— Старійшини переховувалися в Хелгрінді,— сказав головний священик,— та за часів мого прадіда Галбаторікс поцупив їхні яйця й винищив усю їхню молодь, змусивши всіх, хто залишився, присягнути йому на вірність. І, бачать небеса, вони не мали вибору — інакше повелитель Імперії знищив би весь їхній рід. Він спустошив печери й тунелі, в яких вони мешкали, а нам доручив зберігати їхні яйця. Ми пильнували за ними, ніби за власними дітьми, тож ні в кого язик не повернеться сказати, що ми погано виконували свій обов’язок. Попри те, весь цей час ми чекали дня, коли Галбаторікса вб’ють і старійшини знову здобудуть свою свободу...— знівечений чоловік облизав губи, й Ерагон помітив, що в нього відрізана добра половина язика.— Разом з тим я бажаю смерті й тобі, Вершнику. Дракони були найзапеклішими ворогами старійшин... Зникнуть вони, зникне Галбаторікс — і старійшини зможуть безперешкодно заволодіти цілим світом.

У цей час четверо рабів обережно поставили свої ноші за кілька кроків від Арії й Ерагона. Потім вони посхиляли голови й повернулися туди, звідки вийшли.

— Нагодувати богів своєю плоттю — хіба є в цьому світі більша втіха? — скрикнув головний священик.— Ви двоє, радійте! Невдовзі ви отримаєте благословення старійшин і кров’ю змиєте власні гріхи, увійшовши в нове життя із сумлінням чистим, як у немовляти!

Головний священик і його прислужники звели голови до стелі й почали співати дивну пісню на незвичайному діалекті, що його Ерагон майже не розумів. Мабуть, це був діалект Тоска. Час від часу юнакові вчувалися слова прадавньої мови, та їхня вимова була так спотворена, що зміст пісні годі було второпати.

— Хай буде так, як писав Тоск! — завершили священики спів, а троє послушників ударили в дзвони з такою силою, що здавалося, ніби від їхнього бемкання ось-ось упаде стеля.

За мить послушники покинули кімнату. Слідом за ними в темних нетрях бічного тунелю зникли й каліки. Головний священик і шестеро його рабів вийшли останніми. Брязнули двері, й Ерагон почув, як за ними впав важкий зацув.

Вершник укотре глянув угору й смикнув ланцюг, вкладаючи у свої рухи останню силу. Рани на його зап’ястках спалахнули вогнем і бризнули кров’ю. Яйце, що було зліва, тим часом стало повільно розгойдуватися вперед-назад, а з його нутра долинув слабенький стукіт, так, ніби хтось обережно бив невеличким металевим молоточком по кришталю.

Ерагон уп’явся зубами в кляп і ледь не посивів від жаху. Він безліч разів думав про свою смерть, але й гадки не мав, що доведеться розпрощатися з життям аж так банально...

«Невже мене просто зжере разак?» — думав він, продовжуючи борсатись й знемагаючи від болю в руках. Перед очима Вершника все пливло. Арія й собі почала відчайдушно смикатися, порушивши тишу брязкотом ланцюгів. Стукіт під чорною шкаралупою зловісно наростав.

«Усе. Нічого не вийде»,— урешті-решт здався Ерагон.

Що не кажіть, а в таку біду юнак іще ніколи не потрапляв.

«Але я повинен урятувати хоча б Арію,— крутилось у його голові.— Тільки як? Щоб позбутися кайданів, мені доведеться зламати великі пальці. А потім? Що потім? Потім я розіб’ю яйце разака й скористаюсь його шкаралупою, як ножем. Не факт, що вона міцна, але нею принаймні можна буде спробувати звільнити ноги. Звільнивши ноги, слід буде вилізти за межі вівтаря — там кристали не діятимуть. А потім я зупиню кровотечу й утамую біль за допомогою магії... План, звісно, божевільний, та іншого в мене нема. Кілька хвилин, головне протриматися ці кілька хвилин, хоч вони, мабуть, і будуть найдовшими в моєму житті».

Набравши повні легені повітря, Вершник уже готовий був зламати великий палець на лівій руці, та його зупинив відчайдушний крик Арії. Глянувши на ельфійку, Ерагон побачив скалічені пальці її правиці. Шкіра була зідрана аж до нігтів, оголюючи рожевий м’яз і білу кістку. Арія тим часом безсило повисла, на мить втративши пам’ять, проте дуже швидко прийшла до тями й зробила різкий рух, після чого її долоня прослизнула крізь металевий браслет. На підлогу закрапала кров.

— Аріє! — крикнув юнак, проте кляп спотворив ім’я ельфійки до невпізнання.

Та напружилась і хотіла була звільнити другу руку, коли одні з дверей біля вівтаря зі скрипом відчинилися. До кімнати обережно прослизнув послушник у золотому вбранні. Побачизши його, ельфійка злякалася.

Тим часом послушник уважно подивився на Арію, так, ніби хотів про щось у неї спитати, а потім обережно підійшов до центру жертовного диска, з недовірою позираючи на яйця разаків. Він був худорлявий, мав великі очі й дуже вродливе обличчя.

— Ось, я приніс оце,— прошепотів послушник і дістав напилок, зубило й дерев’яний молоток.— Я хочу допомогти вам, але ви повинні взяти мене із собою, бо я тут більше не витримаю. Я ненавиджу все це... Пообіцяйте, що не покинете мене!

Ерагон ствердно кивнув, навіть не дослухавши його останні слова. Послушник хотів підійти до Вершника, але той показав очима на Арію. Вродливий юнак зупинився, нічого не розуміючи, проте за мить зблиснув очима.

— Так, звісно,— присоромлено буркнув він і кинувся до ельфійки.

Грубий скрегіт напилка заглушив огидний стукіт під шкаралупою чорних яєць. Послушник порався неймовірно довго.

«Пиляй якесь одне кільце, бовдуре!» — подумки скрикнув Ерагон, розуміючи, що їхній рятівник, мабуть, уперше в житті тримає в руках напилок.

Доки послушник працював, Арія висіла на одній руці, її довге чорне волосся закривало обличчя. Час від часу ельфійка дрібно тремтіла, а з її понівеченої правиці стікала кров.

Робота просувалася вкрай повільно. Напилок пройшовся по металу вже кілька сотень разів, а на поверхні ланцюга залишилося всього лиш кілька незначних подряпин. Схоже, ланцюг був захищений магією... Послушник дратувався й працював дедалі завзятіше, час від часу зупиняючись на кілька секунд, щоб витерти широким рукавом вкрите потом чоло.

«Невже ти не бачиш, що напилок тут не допоможе?

— подумки кричав Ерагон.— Візьми ліпше зубило й спробуй розбити кайдани на ногах!»

Але юнак нічого того не чув і продовжував монотонно шкрябати кільце ланцюга напилком. Аж раптом пролунав різкий тріск. Ерагон зиркнув на яйця й побачив на шкаралупі одного з них довгу поперечну тріщину, яка швидко росла в обидва боки. На щастя, друге яйце залишалося поки що цілим, хоч стукіт під його шкаралупою став такий швидкий, що удари зливалися в одне протяжне гудіння.