Ерагон. Спадок, або Склеп душ - Паолини Кристофер - Страница 22

Ерагон задоволено заплющив очі, радіючи з того, що нарешті покидає ненависну Белатону, котра вже встигла добряче йому набриднути. Зрештою, воно й не дивно, адже останній тиждень юнак за наказом Насуади тільки те й робив, що спав і їв, тобто набирався сил.

«Як ти гадаєш, Глаедр коли-небудь зцілиться?» — спитав Вершник у Сапфіри, коли та здійнялася на сотні футів над міськими вежами.

«Може, й так, але він уже ніколи не буде таким, як був».

«Так чи інакше, я вірю в те, що він зможе подолати своє горе, бо мені дуже потрібна його допомога, Сапфіро. Є так багато речей, про які я ще не знаю, а крім нього, мені про них ніхто не розкаже...»

«Ми не повинні його квапити,— відповіла на те Сапфіра після тривалої мовчанки, сповненої шурхоту її крил,— його знищили в найгірший спосіб, який тільки можуть уявити собі дракони й Вершники. Потрібен час, щоб він зрозумів, чи хоче жити далі взагалі. І доки цього не сталося, наші слова, на превеликий жаль, безсилі».

НІ ПОЧЕСТІ, НІ СЛАВИ, ЛИШ ПУХИРІ НА ПРИКРИХ МІСЦЯХ

Собачий гавкіт за їхніми спинами ставав дедалі гучніший, зграя не відставала ні на крок. Вона прагла крові. Кінь Рорана мчав галопом, покірно слухаючись кожвуздечки. Стукіт його копит був схожий на грім.

Роран та ще п’ятеро чоловіків — Карн, Мандел, Бальдор, Мелвін і Гемунд — щойно вкрали свіжих коней зі стійбища біля якогось маєтку за півмилі звідси. Звісна річ, конюхи неабияк обурились на таке нахабство, але вигляд варденських мечів був для них більш ніж переконливий. Тому вони зачекали, доки викрадачі зникнуть із поля зору, й одразу ж доповіли охороні, котра, не зволікаючи, кинулася в погоню та ще и спустила на втікачів зграю хортів.

— Туди! — крикнув Роран, показуючи на вузьку смугу беріз, що росли між двома схилами.

Вардени з’їхали зі шляху й помчали до рятівних дерев. Поле було нерівне, але вершники не збавляли швидкості, незважаючи навіть на те, що коні могли спіткнутись і поламати собі ноги. Злетіти на повному ходу з коня було не так страшно, як опинитись віч-на-віч зі зграєю розлючених собак.

— Я-а-а-х! — знову крикнув Роран, на цей раз так голосно, як тільки дозволяло його забите пилюкою горло, і пришпорив коня.

Кінь зробив велетенський стрибок уперед і почав поступово наздоганяти Карна. Роран розумів, що скільки не бий і не пришпорюй бідолашну тварину, за якийсь час вона все одно втратить свою прудкість. А йому страх як не хотілося заганяти скакуна до смерті. Понад усе він не любив жорстокість. Однак вибору не було — або ти пожалієш коня, або провалиш відповідальне завдання.

— Невже не можна замести наші сліди якимось закляттям? — гукнув Міцний Молот, порівнявшись із Карном.

— Звісно, що ні! — прокричав Карн у відповідь, але його голос майже потонув у стукоті копит.— Це надто складно!

Роран лайнувся й зиркнув назад через плече. Собацюри якраз проминали останній поворот шляху. Здавалося, вони просто летіли над землею — їхні довгі й худі лапи рухались у такому темпі, що їх несила було розрізнити. Але навіть із такої відстані Роран добре бачив криваво-червоні язики й білі гострі ікла. Доскакавши до березових заростей, Міцний Молот розвернув свого коня й почав здійматися вгору по одному зі схилів. Рух сповільнився, бо доводилось увесь час ухилятися від навислого гілля. Решта варденів намагалась не відставати, покрикуючи на своїх коней, щоб ті не збавляли швидкості на крутому підйомі.

Праворуч від Рорана скакав Мандел — його обличчя було розлючене. Зайве казати, що протягом останніх трьох днів цей юнак справив на Міцного Молота неабияке враження — він був суцільна витримка й мужність. Відтоді як батько Катріни, Слоун, зрадив карвахольців і вбив Бірда, батька Мандела, юнак щосили намагався відновити честь своєї родини, але зробити це по-справжньому йому вдалося лише під час двох останніх битв між варденами та Імперією.

Втрачати пильність не можна було ні на мить. Секундна неуважність — і Роран зачепив головою велику гілляку. Ще секунда — і по його шолому залопотіло дрібне гілля, а ліве око заліпив великий листок. Руки були зайняті, тож якби не вітер, то Міцний Молот, мабуть, так і скакав би аж до першої-ліпшої зупинки.

Що ближче було до вершини пагорба, то все важче й важче дихав кінь. Роран прикрив очі від сонця долонею й озирнувся назад. Собаки добряче скоротили дистанцію й тепер відставали від них приблизно на чверть милі.

«От дідько!» — подумки вилаявся він і пильно оглянув зарості з лівого боку й трав’яний схил праворуч. Роран пробував знайти бодай щось, що допомогло б їм відірватися від переслідувачів. У голові чомусь раз по раз наморочилось, та Роран не звертав на те уваги. Аж раптом він помітив звивисту оленячу стежку, що збігала схилом униз, перетинала іншу стежину, а потім губилася поміж деревами.

— Гей!.. Гей! — загукав Міцний Молот, звівшись у стременах і сильно потягнувши на себе вуздечку.

Кінь сповільнив біг до рисі й невдоволено замотляв головою, намагаючись висмикнути вуздечку йому з рук.

— Ти ба який! — обурено скрикнув Роран і натягнув вуздечку ще дужче.

Десь за півхвилини невеличкий варденський загін усе ж таки досягнув рятівних заростей. Повітря під деревами було прохолодне й видалося спітнілим від напруги варденам ледь не цілющим. Але насолодитися ним Роран не встиг, бо його кінь раптом смикнувся й майже підстрибом помчав по схилу вбік маленького струмочка. Під його копитами тріскотіло сухе гілля. Роран тим часом міцно притисся коневі до спини, побоюючись полетіти сторчака через його шию.

Добігши до струмка, кінь радісно стрибнув у нього й так зацокотів копитами по кам’янистому дну, що забризкав Рорана ледь не до пояса. Воїн не звернув на це жодної уваги, натомість повернувся, щоб глянути, чи встигає за ним решта загону. Бойова п’ятірка якраз вибиралася із заростей, а вже зовсім недалеко від неї лунав відчайдушний і розлючений гавкіт.

«Мабуть, доведеться прийняти бій»,— сумно подумав Роран, укотре вилаявся й уважніше роззирнувся довкола.

Неподалік від струмочка стіною росла папороть, а за нею виднілася печера. З лівого боку Міцний Молот помітив доволі велике повалене дерево, що могло слугувати гарною перепоною: головне — правильно розташувати його на шляху переслідувачів.

— Будемо сподіватися, що в них немає луків,—* прошепотів сам собі під ніс Роран.

Хвицьнувши коня під боки, він спрямував його крізь папороть убік печери, а там хвацько зіскочив із сідла. Проте приземлення було не зовсім таким, як він очікував. Торкнувшись ногами землі, Міцний Молот ледьледь зумів зберегти рівновагу — якби він не тримався за повіддя, то напевно полетів би шкереберть. Ноги тремтіли, і, щоб хоч трохи позбавитись цього неприємного відчуття, Роран прикусив губу й притисся лобом до спітнілого боку коня.

За мить біля печери з’явилася й п’ятірка варденів. їхні коні важко дихали, пирскаючи жовтавою піною.

— Допоможи мені,— крикнув Роран Бальдору й рушив до поваленого дерева.

Удвох вони схопили товстий стовбур і сяк-так підняли його із землі. Спину та ребра Рорана пройняв такий гострий біль, що він аж зубами заскреготав. Три доби шаленого галопу й лише три години відпочинку на день виснажили його до краю.

«Із таким самим успіхом я міг би піти в бій напідпитку, хворим або побитим ледь не до смерті»,— сумно подумав Роран, коли вони врешті-решт опустили дерево. Після цього всі шестеро зайняли оборону перед своїми кіньми. Вони пильно вдивлялись у стіну папороті, тримаючи зброю напоготові. Гавкіт лунав усе гучніше й гучніше. Зібравши докупи рештки сил, Роран звів свій молот якомога вище, аж раптом почув, як крізь собачий гавкіт пробивається дивна й ритмічна мелодія прадавньої мови. Це був Карн. Кожне слово, що злітало з його губ, несло в собі силу, яка змушувала Рорана тремтіти.

Тим часом маг почав промовляти фрази так швидко, що слова зливались у безугавне бурмотіння. Потім він замовк і махнув рукою вбік Рорана.

— Пригнись! — зашепотіли Міцному Молоту інші вардени.