Ерагон. Спадок, або Склеп душ - Паолини Кристофер - Страница 186

«Тобі теж варто скуштувати»,— сказала вона Фірнену, який спершу тільки пирхнув, але потім витягнув шию і почав принюхуватися до барил.

Коли настав вечір і все було готове до бенкету, вони сіли за грубо витесані столи, які гноми зробили того ж таки дня. Орик ударив своїм молотом об щит, вимагаючи від юрби тиші. Коли всі змовкли, він підняв шмат м’яса, поклав його в рот, пожував і ковтнув.

— Ільф гаухніт! — урочисто мовив король. Гноми схвально загукали у відповідь, і бенкет розпочався посправжньому.

Наприкінці вечора, коли всі — навіть дракони — вже добряче наїлися й напилися, Орик плеснув у долоні й покликав слугу, який за мить приніс шкатулку, наповнену золотом і коштовним камінням.

— Це — невеличкий подарунок на згадку про нашу дружбу,— сказав Орик, передаючи її Ерагонові.

Ерагон вклонився й подякував.

Потім Орик підійшов до Сапфіри й, хитрувато зблискуючи очима, подарував їй кільце із золота й срібла, яке вона могла носити на будь-якому пазурі передніх лап.

«Це особливе кільце,— пояснив король,— бо воно не пошкрябається й не потьмяніє. І поки ти носитимеш його, твоя здобич ніколи не почує, як ти підкрадаєшся до неї».

Подарунок надзвичайно порадував Сапфіру. Дракон дав Орикові надіти кільце на середній пазур правої лапи, і ввесь вечір Ерагон бачив, як він милувався смужкою блискучого металу.

***

На прохання Орика вони залишились у Хедарті на цілу ніч. Ерагон сподівався вирушити рано-вранці наступного дня, та коли небо почало ледь-ледь сіріти, Орик запросив його, Арію й Рорана на сніданок. Після сніданку вони захопилися бесідою, а потім пішли глянути на плоти, якими гноми доправили нагрів з Беорських гір до Хедарта. Невдовзі настала пора обідати, і Орик залишив своїх гостей ще й на обід.

За обідом гноми розважали їх піснями та музикою, і слухання надзвичайно талановитого гнома-барда відклало від’їзд експедиції аж до вечора. А ввечері Орик сказав:

— Залишайтесь іще на одну ніч. Уже темно, а це не час для мандрівок.

Ерагон глянув на повний місяць і посміхнувся:

— Ти забуваєш, що для мене не так темно, як для тебе. Ні, нам треба їхати. Якщо ми зачекаємо ще трохи, то боюсь, що вже ніколи не поїдемо.

— Тоді їдь із моїм благословенням, брате мого серця.

Вони міцно обняли один одного, а потім Орик наказав привести коней, що їх гноми тримали в стайнях у Хедарті для ельфів, які приїздили сюди торгувати.

Ерагон підняв руку — він прощався з Ориком. За мить Вершник уже пришпорив свого скакуна й пустив його в галоп униз по звірячій стежині, що пролягла вздовж південного берега Едди, де повітря було просякнуте солодким ароматом верб і тополь. Услід за ним скакали Роран, Арія й решта ельфів, а високо над ними летіли дракони, кружляючи один за одним у грайливому танку.

За якийсь час Ерагон притримав за вуздечку свого коня, і всі поїхали повільніше, тихо перемовляючись між собою. Ні про що важливе вони не говорили, бо зараз важили не слова, а та близькість, яку вони відчували одне до одного під покровом ночі. їх наче пов’язала якась коштовна тоненька ниточка, і вони говорили тихо й лагідно, боячись обірвати її необережним словом.

Невдовзі вони вже стояли на вершині невисокого пагорба й дивилися вниз на «Таліту», яка чекала на них удалині.

***

Корабель приплив якраз тоді, коли Ерагон на нього й чекав. Так повинно було статися — ось і все.

При світлі блідого місяця судно було схоже на лебедя, готового ось-ось злетіти з поверхні широкої ріки, яка поволі несла свої води в далеке невідоме безмежжя. Ельфи спустили вітрила, і полотна тканини легко виблискували в темряві ночі. Одинока постать маячіла біля стерна. Крім неї, на палубі нікого не було видно.

Пласка темна рівнина залягла по обидва боки «Таліти» аж до самісінького обрію — велетенський простір, ніби поділений навпіл рікою, яка лежала на землі стрічкою лискучого металу.

Клубок підступив до горла Ерагонові, і він натягнув каптур свого плаща на голову, неначе хотів сховатися від сторонніх поглядів.

Вони неспішно з’їхали з пагорба й рушили прямо по високій шелесткій траві на кам’янистий берег біля корабля. Невдовзі кінські копита лунко вдарили по камінню.

Ерагон спішився, так само, як і інші. Не чекаючи жодної команди, ельфи вишикувались у дві шеренги, які вели до корабля, обличчям одне до одного. Вони так і завмерли, неначе статуї, зіперши на землю кінці своїх списів.

Ерагон глянув на них, і клубок у горлі побільшав, заважаючи йому дихати.

«Пора»,— сказала Сапфіра.

Вершник відв’язав шкатулку із золотом і коштовним камінням від сідла свого коня й підніс її Роранові.

— Отут ми й попрощаємось, чи не так? — спитав Роран.

Ерагон кивнув.

— Ось,— сказав він, подаючи Роранові шкатулку.— Ти повинен узяти оце. Тобі воно більше згодиться, ніж мені... Побудуй собі замок.

— Добре, я зроблю це,— сказав Роран низьким голосом, узяв шкатулку в праву руку, лівою обняв Ерагона й довго-довго мовчав: — Бережи себе, брате!

— Ти теж, брате... Бережи Катріну й Ізміру.

— Так!

Ерагон не знав, що ще сказати, тому востаннє торкнувся плеча Рорана й пішов до Арії, яка стояла, чекаючи на нього біля двох шеренг ельфів.

Вони пильно глянули одне на одного.

— Ерагоне,— сказала Арія й також натягнула свій каптур, так, що тепер юнак ледве міг бачити її обличчя в місячному сяйві.

— Аріє,— Вершник глянув униз на сріблясту річку, потім знов на ельфійку й до болю стиснув руків’я Брізінгра. Його почуття перехлюпували через край. Він не хотів їхати, але знав, що так треба: — Залишишся зі мною?..

Вона швидко глянула вгору:

— Я не можу.

— Ні-ні! До першого повороту річки...

Вона завагалась, потім кивнула. Вершник подав їй руку, і разом вони зійшли на корабель, ставши біля корми.

Ельфи рушили вслід за ними, і, коли всі вони піднялися на борт, східці затягнули на судно. Без вітру й без весел корабель поплив уперед, усе далі й далі від кам’янистого берега, ковзаючи вниз по гладіні води.

На березі залишився один лиш Роран. Він мовчки стояв і дивився, як віддаляється корабель, аж раптом закинув голову й закричав — довго й відчайдушно. Ніч відгукнулась луною на його біль.

Кілька хвилин Ерагон стояв поруч з Арією. Ніхто з них не зронив ані слова, вони просто дивились на закрут ріки, який повільно наближався. Нарешті Ерагон повернувся до неї й відкинув каптур з її обличчя, щоб глянути в очі.

— Аріє,— сказав він, а потім прошепотів її справжнє ім’я.

Дрож пробіг її тілом. Тоді й вона прошепотіла його справжнє ім’я — Вершник також здригнувся.

Він хотів щось сказати, та Арія випередила його, приклавши пальці до його губ. За мить ельфійка відступила назад і підняла руку.

— Прощавай, Ерагоне, Убивце Тіні,— сказала вона.

Ще мить — і Фірнен зісковзнув з неба й ухопив її з палуби, обдавши Ерагона поривом вітру з-під крил.

— Прощавай,— прошепотів Ерагон, дивлячись, як вона та Фірнен летіли до того місця на далекому березі, де все ще стояв Роран.

Аж тепер Ерагон дав волю сльозам. Вони мов град покотилися з очей. Вершник уп’явся руками в перила корабля й гірко плакав, залишаючи позаду геть усе, що він будь-коли знав. А вгорі над ним ридала Сапфіра. Вони оплакували те, чому не судилось збутися.

Спливла хвилина, друга, третя... Серце Ерагона почало битися трохи повільніше, сльози поволі висохли, і спокій, незнаний досі спокій огорнув його душу, коли він вдивлявся в безконечну пустельну рівнину. Вершник думав про те, які дивовижні речі можуть стрітися їм у далеких диких просторах. Він думав про життя, яке чекало на них із Сапфірою — життя серед драконів і Вершників.

«Ми не одинокі, малий»,— сказала Сапфіра. Несмілива посмішка заграла на обличчі Ерагона.

Корабель ішов уперед, спокійно й плавно рухаючись по осяяній місяцем річці до темних заобрійних земель.

Кінець.

ПРАДАВНЯ МОВА

Агаеті Блодхрен — святкування Кривавої Клятви Альфакін — народ (раса) ельфів